Основні права людини в галузі праці

Основні права людини в галузі праці

Право на працю. Заборона примусової праці Право на працю проголошено вперше як найважливіше, міжнародно-визнаних прав людини в 1948 р. Воно було включено за наполяганням СРСР та інших соціалістичних країн і за підтримки лівих кіл Заходу у Загальну декларацію прав людини. Потім це право у більш розширеному вигляді було зафіксовано в Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права і у Європейській соціальній хартії.

У Декларації право на працю не розшифровується, але, судячи з того, що у п. 1 ст. 23 єдиної рядком йдуть право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття, в поняття права на працю з точки зору Декларації входять (або, принаймні, нерозривно пов'язані з ним) такі елементи: свобода вибору праці (тобто виключення примусової праці); захист від безробіття, тобто прийняття заходів щодо забезпечення зайнятості та матеріальної допомоги безробітним; право на справедливі і сприятливі умови праці.

У Пакті право на працю трактується як право кожної людини на одержання можливості заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку він вільно погоджується. Підкреслюється, таким чином, свобода праці, вибору конкретної роботи і далі встановлюється обов'язок держав не тільки визнати право на працю, але і вжити належних заходів щодо забезпечення цього права. Це передбачає проведення певної соціально-економічної політики, яка включає програми професійно-технічного навчання, професійної орієнтації, забезпечення неухильного економічного, соціального та культурного розвитку і повної продуктивної зайнятості в умовах, що гарантують основні політичні й економічні свободи людини.

У Європейській соціальній хартії поняття права на працю в основному збігається з формулюваннями Декларації і Пакту, але разом з тим у поняття права на працю Хартія вносить деякі нові елементи і додаткові нюанси. Вона зобов'язує держави забезпечити ефективне здійснення права на працю.

З цією метою пропонується: прийняти в якості основного завдання досягнення і підтримання настільки високого і стабільного рівня зайнятості, наскільки це можливо,маючи на меті досягнення повної зайнятості; ефективно захищати право працівника заробляти собі на життя, працюючи по вільно обраної професії; створити безкоштовні біржі праці для всіх працівників; забезпечити необхідну професійну орієнтацію, навчання та професійну реабілітацію для працівників.

У всіх розглянутих актах робиться особливий акцент на тому, що право на працю не сумісно з примусовою працею, а в Міжнародному пакті про громадянські і політичні права примусовий (обов'язковий) праця заборонена окремим рядком (п. 3 ст. 8).

У найбільшій мірі і з найбільшим ступенем конкретності норми, що стосуються примусової праці, закріплені в актах МОП. З цього питання прийнято дві конвенції (№ 29 і 105) і дві рекомендації (№ 35 і 36).

Конвенція № 29 зобов'язує держави скасувати застосування примусової праці у всіх його формах в можливо найкоротший термін.

Конвенція визначає примусову працю як «яку роботу чи службу, яка вимагається від будь-якої особи під загрозою покарання, якщо тільки дана особа не запропонувала добровільно свої послуги». Проте Конвенція не застосовується щодо певних видів примусової праці, які допустимі за певних умов та обмежень. Таких видів допустимого примусової праці п'ять:

робота, необхідна у силу законів про обов'язкову військову службу і застосовувана для робіт чисто військового характеру;

робота, яка є частиною звичайних цивільних обов'язків;

робота, необхідна у силу судового вироку за умови, що ця робота буде проводитися під наглядом і контролем державних органів влади та зазначена особа не буде передана до розпорядження приватних осіб або господарських товариств;

робота, необхідність якої викликана надзвичайними (непереборними) обставинами;

дрібні роботи для користі колективу, якщо його представники можуть висловити свою думку щодо доцільності таких робіт. Допускаючи в ряді випадків обов'язкова праця, Конвенція № 29 супроводжує такий дозвіл певними умовами та обмеженнями. Так, орган влади, що має право залучати до примусової праці, зобов'язаний попередньо переконатися в тому, що:

передбачувана робота, заснована на примусову працю, представляє прямий і важливий інтерес для колективу, який повинен її виконувати;

робота є необхідною в даний або найближчим часом;

неможливо залучити добровільно робочу силу для виконання цієї роботи;

наслідком цієї роботи не буде дуже важке тягар для населення. До обов'язкову працю можуть бути залучені, як правило, працездатні особи чоловічої статі 18-45 років при повазі сімейних та подружніх зв'язків. Таким чином, залучення до примусової праці жінок, молоді, людей похилого віку, інвалідів у всіх випадках не повинно допускатися. Це також відноситься до учням та вчителям середніх шкіл, до адміністративного персоналу. Частка населення, яку дозволено одночасно направити на примусові роботи, не може перевищити 25%. Максимальний термін трудової повинності для кожного окремого особи - 60 днів на рік. Умови праці осіб, залучених до обов'язкову працю (заробітна плата, робочий час, час; відпочинку й т.п.), повинні бути такими ж, які існують для осіб, які працюють за вільним наймом. Примусова праця не застосовується для виконання підземних робіт. Заборонено примусова праця як засіб колективного покарання. Будь-який працівник, який після закінчення терміну примусової праці побажає залишитися на тому ж місці в якості вільного працівника, має право це зробити.

Конвенція № 105 розширює коло зобов'язань держав щодо усунення примусової праці, і зокрема доповнює Конвенцію № 29забороною примусової праці як засобу політичного чи ідеологічного насильства.

Спеціально забороняються наступні види примусової праці:

як засобу політичного впливу чи виховання або як засобу покарання за наявність чи за висловлювання політичних поглядів чи ідеологічних переконань, протилежних усталеній політичній, соціальній, чи економічній системі;

як метод мобілізації і використання робочої сили для потреб економічного розвитку країни;

як засіб для підтримання трудової дисципліни;

як засіб покарання за участь у страйку;

як захід дискримінації за ознаками расової, національної, соціальної приналежності, віросповідання і релігійної приналежності. Рекомендація № 35 закликає держави на додаток до зобов'язань, встановлених у Конвенції № 29, уникати будь-якого непрямого примусу до праці, тобто заходів, штучно підсилюючих тиск на населення з метою змусити шукати роботу за наймом, зокрема обкладення населення такими податками, які призвели б до того, що населення було б змушене шукати роботу за наймом на приватних підприємствах; введення таких обмежень на володіння або користування землею, які створили б серйозні утруднення для працівників, що намагаються заробити коштидо життя шляхом самостійної обробки землі; не коректного розширення загальноприйнятого поняття «бродяжництво». Особливо пропонується уникати будь-яких обмежень добровільного переміщення робочої сили з одного виду зайнятості в інший або з одного району в інший, що могло б мати непрямим результатом примус трудящих поступати на роботу в певні галузі господарства або райони.

Рекомендація № 36 пропонує вживати всіх можливих заходів для того, щоб працівники, зайняті обов'язковим працею, не піддавалися спокусам щодо алкоголю.

У європейських регіональних актах примусова праця заборонена в Європейській конвенції «Про захист прав людини і основних свобод».

Рівність у праці. Заборона дискримінації Рівність щодо здійснення прав і свобод людини, рівність усіх перед законом і право кожного на рівний їх захист законом проголошені у всіх міжнародних актах, як універсальних, так і регіональних.

Це відноситься, природно, і до прав у сфері праці.

У Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права, крім проголошення рівності всіх перед законом і заборони дискримінації, спеціально підкреслюється рівність у від носінні заробітної плати (рівну винагороду за працюрівної цінності). В право на справедливі і сприятливі умови праці включають однакову для всіх можливість просування в роботі на більш високі щаблі винятково на підставі трудового стажу і кваліфікації.

Зазвичай заборону дискримінації встановлено з таких підстав: раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного або соціального походження, майнового стану, народження. Цей перелік не вважається вичерпним. У ряді міжнародних актів він доповнюється. Наприклад, у Конвенції ООН «Про захист прав трудящих-мігрантів» держави-учасники взяли на себе зобов'язання не допускати дискримінації за ширшим колом підстав: підлозі, раси, кольору шкіри, мови, релігії або переконань, політичних чи інших поглядів, громадянства, віку , економічному, майнового, сімейного і станового становища або за будь-якого іншого ознакою.

Конвенція ООН «Про ліквідацію дискримінації щодо жінок» наголошує на необхідності ліквідації такої дискримінації і в галузі зайнятості. У числі іншого державам пропонується заборонити звільнення з роботи у зв'язку з вагітністю або виходом у відпустку по вагітності та пологах чи дискримінації при звільненні у зв'язку з сімейним станом звільняє.

Велика кількість норм і положень, спрямованих проти дискримінації у сфері праці та трудових відносин, містяться у конвенціях і рекомендаціях МОП. Цьому присвячені: Конвенція № 111 «Про дискримінацію в галузі праці та занять», Конвенція № 117 «Про основні цілі та норми соціальної політики», Конвенція № 56 «Про трудящих із сімейними обов'язками», Конвенція № 169 «Про корінні народи і народи, провідних племінний спосіб життя », Конвенція № 100« Про рівну винагороду », Рекомендація № 165« Про трудящих із сімейними обов'язками », Рекомендація № 90« Про рівну винагороду », Рекомендація № 162« Про працівників літнього віку ».

Найбільш загальним за змістом документом є Конвенція № 111. Вона зобов'язує держави визначити й проводити національну політику, спрямовану на заохочення рівності можливостей та поводження стосовно праці й занять з метою викорінення будь-якої дискримінації. Дискримінація має на увазі:

a) будь розрізнення, недопущення або перевагу, що робиться за ознакою раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних переконань, іноземного чи соціального походження і призводить до знищення або порушення рівності можливостей чи поводження в галузі праці та занять;

б) будь-яке інше розрізнення, недопущення або перевагу, що призводить до тих же результатів.

Відзначимо, що за загальноприйнятим тлумачення Конвенція № 111 забороняє не тільки пряму дискримінацію (коли встановлюються відверто дискримінаційні положення), але й непряму дискримінацію (коли дискримінація виникає як об'єктивне наслідок заходів, які вводяться і застосовуються для всіх категорій працівників без яких би то не було розходжень ).

Конвенція № 111 забороняє дискримінацію за ознаками раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних переконань, іноземного чи соціального походження. Конвенція № 168 додатково заборонила здійснювати дискримінацію за віком та у зв'язку з втратою працездатності. І нарешті, Рекомендація № 162 закликає держави вжити заходів щодо недопущення дискримінації працівників літнього віку. Зрозуміло держави можуть розширити перелік мотивів, за якими не допускається дискримінація.

Конвенція № 111 виключає з поняття дискримінації:

будь-яке розрізнення, недопущення або перевагу, ґрунтується на її специфічних вимогах роботи;

будь-які заходи, спрямовані проти особи, відносно якої є обґрунтовані підозри чи доведено, що вона займається діяльністю, яка підриває безпеку держави, за умови, що заінтересована особа має право звернутися до компетентного органу, створеного відповідно до національної практики. Дане положення тлумачиться таким чином, що, по-перше, повинні існувати серйозні підозри щодо конкретної діяльності конкретної особи, а не сам факт його приналежності до певної раси, національності, партії або іншої групи, і, по-друге, компетентний орган, створений для розгляду скарги цієї особи, повинен бути незалежним від адміністративної влади, перебувати в ієрархічній структурі вище того органу, чиє рішення оскаржується, забезпечувати гарантії незалежності та неупередженості, обґрунтовувати своє рішення серйозними аргументами і давати можливість скаржнику викласти свою позицію; заходи соціального захисту, спрямовані на задоволення особливих потреб осіб, яких з міркувань статі, віку, фізичної неповноцінності, сімейних обставин або соціального чи культурного рівня визнаються, що потребують особливого захисту чи допомоги. Відносно інвалідів це спеціально зазначено у Конвенції МОП № 159, згідно з якою позитивні заходи, спрямовані на забезпечення справжньої рівності можливостей для інвалідів та інших працівників, не вважаються дискримінацією останніх (ст. 4).

Конвенція МОП № 100 зобов'язує держави використати національні методи встановлення ставок винагороди з метою забезпечити застосування принципу рівного винагородження чоловіків і жінок за працю рівної цінності. Іншими словами, ставки винагороди повинні визначатися без дискримінації за ознакою статі.

«Працю рівної цінності», яке має більш широке значення, ніж «рівну працю», і спрямоване на те, щоб запобігти непрямі обмеження принципу рівності винагороди, які можливі при застосуванні поняття «рівну винагороду за рівну працю». У разі застосування останнього поняття можлива дискримінація жінок стосовно розміру заробітної плати під тим приводом, що специфічно жіночу працю не дорівнює чоловічому (менші фізичні навантаження і т. п.).

Поряд з універсальними актами МОП про рівність у сфері праці діють чимало конвенцій і рекомендацій, які відносяться до певних категорій працівників: працівникам-мігрантам, особам із сімейними обов'язками, працівники похилого віку, морякам, сільськогосподарським робітникам, працівникам - представникам корінних народів.

Так, Конвенція № 156 має на меті забезпечити рівне ставлення та рівні можливості для трудящих (як чоловіків, так і жінок) з сімейними обов'язками. До них відносяться працівники, які мають сімейні обов'язки стосовно перебувають на їхньому утриманні дітей або інших близьких родичів - членів сім'ї, які потребують догляду або допомоги, коли такі обов'язки обмежують можливості професійної підготовки, участі або просування в трудовій діяльності.

Конвенція зобов'язує держави вжити заходів до того, щоб особи із сімейними обов'язками, які виконують або бажають виконувати оплачувану роботу, могли робити це без дискримінації, і, наскільки це можливо, гармонійно поєднувати професійні та сімейні обов'язки.

Повинні бути вжиті заходи, що відповідають національним умовам і можливостям, з тим щоб працівники з сімейними обов'язками могли здійснювати право на вільний вибір роботи і щоб приймалися до уваги їхні потреби у сфері зайнятості. Повинні також застосовуватися міри, в тому числі в галузі професійної орієнтації та підготовки, які дозволили б трудящих із сімейними обов'язками нормально працювати, а також відновлювати трудову діяльність після відсутності на роботі у зв'язку з виконанням своїх обов'язків. Сімейні обов'язки не можуть служити підставою для звільнення.

Рекомендація № 162 пропонує державам спеціально заборонити дискримінацію працівників літнього віку. Вікові категорії, пов'язані з літнім, визначає кожна країна відповідно до національного законодавства, практики і місцевими умовами.

Вихід на пенсію по можливості здійснюється на добровільній основі. Літні працівники повинні користуватись рівністю можливостей і поводження в усіх сферах праці й зайнятості. Це відноситься до доступу до роботи на їхній вибір, хоча у виняткових випадках можуть встановлюватися вікові обмеження для деяких видів робіт. Заборона дискримінації не повинен несприятливо позначатися на визнаних необхідними спеціальні заходи захисту або допомоги літнім трудящим, тобто в даному разі згідно загальноприйнятій тлумачення допустима «позитивна дискримінація».

На європейському рівні заборону дискримінації у сфері праці міститься в Європейській конвенції захисту прав людини, яка оголошує, що здійснення проголошених в ній прав, у тому числі заборона примусової праці і право на створення профспілок, повинно бути забезпечене без різниці статі, раси, кольору шкіри, мови , релігії, політичних та інших переконань, національного походження, приналежності до національної меншини, власності, місця народження та інших обставин.

Місце Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини в Конституції та праві України

Закон і право

60 років тому, 4 листопада 1950 року, текст Конвенції про захист прав людини і основних свобод було узгоджено і відкрито для підписання членами Ради Європи.

Україна, ставши членом Ради Європи 9 листопада 1995 року, підписала конвенцію. З набранням нею чинності для України, після її ратифікації Верховною Радою 17 липня 1997 року, наша держава визнала для себе обов’язковою юрисдикцію Європейського Суду. В Україні було запроваджено механізм гармонізації правової системи нашої держави з нормами й стандартами Ради Європи.

На думку фахівців, ця Конвенція – чи не єдиний міжнародний документ, що не тільки закріплює права людини, а й створює систему їх захисту. Тому її цінність є не стільки у фіксації прав та свобод, скільки у створенні механізму їх імплементації, сутність якого полягає у виникненні на європейському просторі особливого органу – Європейського Суду з прав людини.

Крім того, Європейська Конвенція з прав людини є не тільки міжнародно-правовим інструментом в галузі прав людини, що має на меті захист широкого спектра громадянських і політичних прав особи, разом з тим вона є договором, юридично обов’язковим для Високих Договірних Сторін, який встановлює систему контролю за здійсненням прав людини в межах країни-члена Ради Європи, якою є й Україна.

Міжнародно-правовим нормам в українській правовій системі віддається перевага перед національними (ст. 9 Конституції України). Це обумовлює існування наднаціональної системи захисту прав і свобод людини, однією з підсистем якої є дієвий правозахисний механізм передбачений Європейською Конвенцією про захист прав людини й основних свобод.

Європейська конвенція з прав людини стала першим міжнародним правозахисним документом спрямованим на захист широкого спектру цивільних та політичних прав, що запровадив ефективний контрольний механізм. Це стало можливим як завдяки тому, що сам документ був представлений у вигляді міжнародної угоди, держави-учасниці якої брали на себе відповідні зобов'язання, так і в результаті запровадження системи контролю за імплементацією прав на національному рівні.

Права і свободи, що гарантуються Європейською конвенцією про захист прав і основних свобод людини, забезпечуються у першу чергу органами влади держав-учасників Конвенції. Діяльність Європейського суду як контрольного механізму носить виключно субсидіарний характер, що неодноразово підкреслювалося в рішеннях як Європейської комісії з прав людини, так і Європейського суду з прав людини. Те, в якій мірі національні суди держав-учасниць можуть забезпечувати гарантовані Конвенцією права і свободи, розглядаючи справи про дію чи бездіяльність органів влади, багато в чому залежить від вирішення питання про те, чи можуть суди прямо застосовувати положення міжнародних договорів взагалі і Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини зокрема. У свою чергу, відповідь на це питання залежить від вирішення проблеми дії міжнародного права в рамках національної правової системи тієї чи іншої держави-учасниці.

Відповідно до ст. 9 Конституції то "чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України".

Разом з тим важливо пам'ятати, що навіть коли відповідно до державного (конституційного) права держави міжнародне право користується статусом внутрішнього права і має верховенство, подібний статус міжнародне право набуває не в силу своєї власної природи, а саме завдяки відповідним нормам внутрішньодержавного права.

Відповідно до п. 1 ст. 17 Закону України від 22 грудня 1993 року "Про міжнародні договори України" встановлюється, що якщо міжнародним договором України, "укладення якого відбулось у формі закону", встановлені інші правила, ніж ті, котрі передбачено внутрішнім законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору України. Слід підкреслити, що це правило міститься і в багатьох законах України, прийнятих в останні роки.

Таким чином, в Україні Міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Конвенція про захист прав і основних свобод людини має такий же статус, як і інші законодавчі акти, тобто є частиною національного законодавства України згідно із положенням ст. 9 Конституції.

Якщо з Конвенцією як з частиною національного законодавства ми визначились і значних суперечок з цього приводу не існує, то проблема, яким чином розглядати рішення Європейського суду з прав людини, досі існує. Відповідно до ст. 31 Віденської Конвенції про право міжнародних договорів 1969 року рішення Європейського Суду є невід'ємною частиною Конвенції як практика її застосування та тлумачення.

Існує ряд причин, за якими необхідно притримуватись прецеденту. Європейський суд з прав людини в справі Косі (Cossey) зазначив, що це знаходиться в інтересах правової стабільності і впорядкованого розвитку практики застосування Конвенції. Рішення у схожих справах повинні бути подібними, оскільки відмінність може призвести до нерівності позивачів перед законом та не виправдати законні очікування тих, хто звертається до правосуддя. Дотримання прецеденту не тільки прямо відповідає вимогам незалежності і безсторонності суду, але й виражає саму суть судової політики.

Європейський суд з прав людини встановив, що буде керуватися раніше прийнятими рішеннями виходячи з беззаперечних міркувань, наприклад, для забезпечення того, щоб Конвенція відображала суспільні зміни і продовжувала відповідати вимогам сьогодення.

Предметом регулювання Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини є захист основних прав і свобод особи, що передбачає пряму дію норм Конвенції. Дійсно, гарантія прав, передбачена Конвенцією, цілком реальна без прийняття будь-яких додаткових заходів з боку органів влади держав-учасниць, таким чином, ці права можна вважати такими, що застосовуються прямо. Пріоритет норм Європейської конвенції над положеннями національного законодавства, що суперечать їй, визначається двома основними положеннями, а саме права і свободи, що захищаються Конвенцією, носять фундаментальний характер, по-друге, у Преамбулі Європейської конвенції підкреслюється одна з основних цілей Ради Європи - досягнення більшої єдності між державами-членами, а діяльність Європейського суду як контролюючого механізму саме і служить досягненню згаданої мети.

З всього вищенаведеного ми можемо зробити висновок, що Конвенція про захист прав і основних свобод людини є частиною національного законодавства її положення є нормами прямої дії, крім цього вони мають пріоритет відносно норм національного законодавства, що суперечать положенням Конвенції.

Говорячи про дію Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини в рамках національної правової системи не можна не відмітити те, що значна положень Конвенції знайшла відображення в Конституції України, розділ ІІ якої повністю присвячено правам, свободам та обов'язкам людини і громадянина.

Необхідно зазначити, що Конвенція в цілому не передбачає для держави конкретного способу забезпечення у внутрішньому законодавстві ефективного впровадження будь якого з положень Конвенції - наприклад, шляхом інкорпорації Конвенції в національне право і не потребує засобу для оспорювання на абстрактному рівні сумісності внутрішнього права з положеннями Конвенції чи еквівалентними внутрішніми нормами.

Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини встановлює не лише найбільш вдалу у світі систему норм міжнародного права для захисту прав особи, але й одну з найбільш розвинутих форм міжнародної юридичної процедури. Безпосереднє використання положень Конвенції, а також рішень Європейського суду з прав людини як її невід'ємної частини в правозастосовчій практиці безсумнівно сприятиме розвитку захисту прав особи в України.