Суб’єкти трудового права України

Тема 2. Суб’єкти трудового  права України

1. Поняття і класифікація суб’єктів трудового права.
2. Громадяни (працівники) як суб’єкти трудового права.
3. Підприємства, установи, організації як суб’єкти трудового права
4. Власник підприємства та організації і його управлінські повноваження в сфері праці. Уповноважений власником орган по управлінню підприємством і організацією праці.
5. Трудовий колектив як суб’єкт трудового права: основні функції і повноваження. Законодавство про трудові колективи і його загальна характеристика.
6. Професійні спілки як суб’єкти трудового права. Правове положення профспілок.

.

Види суб’єктів трудового  права:

 

• громадяни: працівники, підприємці, працюючі власники, робітники, службовці, молоді спеціалісти, молодь, жінки;
• роботодавці: державні, колективні, комунальні, приватні, спільні, іноземні підприємства, установи, організації;
• трудові колективи: первинні (бригада, відділ) та структурні (цех, філіал), підприємства, філії;
• профспілки: бригади, цеху, підприємства, галузі; федерація профспілок;
• державні органи: органи прокуратури, Національна служба посередництва і примирення, Міністерство праці і соціальної політики України, Державна служба зайнятості, центральні органи державної виконавчої влади, Комітет по нагляду за охороною праці, органи пожежного нагляду, санітарного-епідеміологічної служби тощо;
• суспільні організації (всеукраїнські, регіональні, місцеві, міжнародні), які представляють права та інтереси працівників та роботодавців.

 

 Суб’єкти трудового  права мають специфічну властивість  – правовий статус.

Зміст правового статусу:

1. трудова правоздатність;
2. визначається правами та обов’язками;
3. визначається гарантіями прав та обов’язками;
4. передбачена відповідальність за невиконання обов’язків і недотримання прав.

1. Суб’єктами трудового  права є сторони трудових і  тісно пов’язаних з ними відносин, які на підставі діючого законодавства наділені трудовою правосуб’єктністю.

 

 Види суб’єктів трудового права:

• громадяни: працівники, підприємці, працюючі власники, робітники, службовці, молоді спеціалісти, молодь, жінки;
• роботодавці: державні, колективні, комунальні, приватні, спільні, іноземні підприємства, установи, організації;
• трудові колективи: первинні (бригада, відділ) та структурні (цех, філіал), підприємства, філії;
• профспілки: бригади, цеху, підприємства, галузі; федерація профспілок;
• державні органи: органи прокуратури, Національна служба посередництва і примирення, Міністерство праці і соціальної політики України, Державна служба зайнятості, центральні органи державної виконавчої влади, Комітет по нагляду за охороною праці, органи пожежного нагляду, санітарного-епідеміологічної служби тощо;
• суспільні організації (всеукраїнські, регіональні, місцеві, міжнародні), які представляють права та інтереси працівників та роботодавців.

 

 Суб’єкти трудового  права мають специфічну властивість  – правовий статус.

Зміст правового статусу:

• трудова правоздатність;
• визначається правами та обов’язками;
• визначається гарантіями прав та обов’язками;
• передбачена відповідальність за невиконання обов’язків і недотримання прав.

 

Трудова правосуб’єктність  характеризується наявністю у суб’єкта:

• трудової правоздатності, тобто передбаченої нормами трудового права здатності мати трудові права та обов’язки;
• трудової дієздатності, тобто здатності за законодавством своїми діями здійснювати трудові права і обов'язки;
• деліктоздатності (лише для громадянина) – здатності відповідати за трудові правопорушення.

 

 Всі елементи правосуб’єктності виникають одночасно:

• у громадянина – з моменту досягнення встановленого віку (за загальним правилом з 16 років, за згодою одного із батьків з 15 років, як виняток - на період канікул з 14 років);
• у організації – з моменту державної реєстрації (в деяких випадках – з моменту створення).

Залежно від видів суспільних відносин, які є предметом трудового  права, суб’єктів даної галузі права  можна класифікувати на :

• суб’єкти індивідуальних трудових правовідносин - працівник та роботодавець;
• суб’єкти колективних трудових відносин (колективні суб’єкти трудового права) – роботодавці, організації роботодавців і їхні об’єднання, трудові колективи, профспілкові та інші об’єднання, інші уповноважені на представництво інтересів працівників органи, органи соціального партнерство, примирні органи;
• інші суб’єкти трудового права.

 

2. Працівник - фізична особа, яка працює за трудовим договором на підприємстві, в установі або організації, в їх об’єднаннях або у фізичної особи, яка використовує найману працю.

Стаття 24 проекту Трудового кодексу України, сторонами трудових правовідносин визначає саме працівника і роботодавця. Визначення працівника запропоноване в Проекті видається на перший погляд простим і водночас змістовним: «працівник – фізична особа, яка вступила в трудові відносини, взявши на себе обов’язки виконувати роботу в інтересах роботодавця, під його керівництвом та контролем». Проте, таке визначення, на наш погляд, має багато «підводних каменів». По-перше, потребує детальної регламентації поняття «трудові правовідносини»; по-друге, навіть з урахуванням потреби в швидкому розвитку ринкових відносин, формулювання  «в інтересах роботодавця» дає значний простір для довільного тлумачення роботодавцем трудової функції працівника. Формулювання «робота за трудовим договором» примушує роботодавця переводити свої інтереси в площину трудового договору, створює диспозитивну основу правового регулювання відносин між ним і працівником.

 

 Чимало вчених, авторів  сучасних підручників з трудового права, публікацій у провідних наукових виданнях або відмовились від використання терміну «найманий працівник», або фактично свідомо чи підсвідомо вживають його у разі, якщо є необхідність зробити посилання на діючий нормативний акт, використовуючи натомість термін «працівник». До того ж, застосування терміну «робота за трудовим договором» виділяє працівника суспільного виробництва від працюючого за цивільним договором, і поряд з цим, задовольняє вищезазначені критерії правового регулювання.

 

Зміст правового статусу працівника:

1.      трудова  правоздатність:

• вік;

На відміну від цивільного права трудова правоздатність і дієздатність виникають одночасно. Трудова правосуб’єктність (правоздатність і дієздатність) працівників виникає за загальним правилом виникає з 16 років. За згодою одного з батьків або особи, яка його замінює, можуть, як виняток, прийматися на роботу особи, що досягли 15 років. Для підготовки молоді до продуктивної праці допускається прийом на роботу учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних і середніх спеціальних навчальних закладів для виконання легкої праці, що не завдає шкоди здоров’ю і не порушує процесу навчання, у вільний від навчання час, по досягненні ними 14 віку, за згодою одного з батьків або особи, що його замінює (ст. 188 КЗпП України).

 

Граничний вік у сфері трудової правосуб’єктності не встановлюється, за винятком державної служби та здійснення роботи в правоохоронних структурах та деяких інших сферах, про що зазначено у спеціальних нормативних актах. Т.б. забороняється відмова у прийнятті на роботу і звільнення працівника з ініціативи роботодавця з мотивів досягнення особою пенсійного віку.

• стан здоров’я;
• професійна підготовка (у разі, якщо робота вимагає відповідної підготовки, освіти)
• судимість (у разі, якщо працівник претендує або працює на посаді, яка пов’язана із матеріальною відповідальністю);
• стать (у разі виконання особливо шкідливої роботи, про що зазначено у нормативних актах);

 

2.      визначається  правами та обов’язками;

3.      визначається  гарантіями прав та обов’язками;

4.      передбачена  відповідальність за виконання  обов’язків і недотримання прав.

 

Іноземці мають певні  з громадянами України права  та обов’язки у трудових відносинах, якщо інше не передбачено законодавством, відповідно до Закону України „Про правовий статус іноземців” від 04.02.1994. Іноземці можуть займатися трудовою діяльністю в Україні відповідно до отриманого в установленому порядку дозволу на працевлаштування. Отримання іноземцем дозволу (видається як правило до одного, як виняток до чотирьох років, а у разі подальшої потреби – обов’язкова перерва у шість місяців) на працевлаштування є підставою для видачі йому візи на в’їзд в Україну. Проте, для роботи іноземців повинно існувати необхідне обґрунтування доцільності використання праці іноземних фахівців.

 

3,4.     Роботодавець – власник підприємства, установи або організації незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності або уповноважений ним на управлінсько-організаційну діяльність орган чи фізична особа, які відповідно до законодавства використовують найману працю.

 

Існують різночитання термінології суб’єктів трудових правовідносин. Паралельно із «власником або уповноваженим ним органом» існує термін «роботодавець», іноді зустрічається термін «адміністрація підприємства», хоча його офіційно замінено «уповноваженим власником органом».

 

Закон України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»  та Закон України «Про організації  роботодавців» застосовує таке визначення роботодавця: Роботодавець – це власник  підприємства, установи або організації незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності або уповноважений ним орган чи фізична особа, яка відповідно до законодавства використовує найману працю.

В науковій літературі з трудового  права при визначенні вищезазначеного  питання перевага надається терміну  «роботодавець»: Роботодавець – це підприємство, установа, організація незалежно від форми власності або фізична особа, котра уклала трудовий договір з працівником.

 

Роботодавець – фізична особа або юридична особа (установа), яка вступила у трудові відносини з працівником.

Роботодавець – фізична або юридична особа, здатна надати працівнику роботу і оплатити її.

Приєднуємось до позиції тих вчених, які вважають, що в Трудовому кодексі України сторони індивідуальних трудових правовідносин необхідно іменувати «працівник» і «роботодавець». Проте дефініція поняття роботодавець в проекті Трудового кодексу України, на наш погляд, потребує доопрацювання: «роботодавець – юридична (підприємство, установа, організація) або фізична особа, яка в межах трудових відносин використовує працю фізичних осіб». Відповідно, п. 1 ст. 5 Проекту визначає трудові відносини як «відносини між працівником і роботодавцем, відповідно до яких працівник виконує певну роботу в інтересах роботодавця незалежно від форми домовленості про таку роботу» (курсив наш. – С.І.). Іншими словами, роботодавець – це юридична або фізична особа, яка у власних інтересах використовує працю працівників.

 

Погоджуємося із позицією П.Д. Пилипенка про те, що «підприємство є не чим іншим як майном і тому може виступати не суб’єктом, а лише об’єктом правовідносин. Саме так тлумачать поняття підприємства в усьому цивілізованому світі. Тільки соціалістична правова доктрина намагалася його одушевити і хоча б de jure зробити самостійним, додавши до засобів виробництва ще й працюючих людей, які використовують ці засоби». В ст. 191 нового ЦК України підприємство також визначено як об’єкт права.