«Березневі статті» та їх значення в історії України. Голодомор 1932 – 1933 рр. в Україні, причини та наслідки

2. Голодомор 1932 –  1933 рр. в Україні,  причини та наслідки 

      Сьогодні  в Україні відзначається День пам'яті жертв голодоморів і політичних репресій.

      Після десятиліть заборони на публічне згадування В.Щер- бицький у грудні 1987 року змушений був визнати наявність такої  прикрої сторінки у глорифікованій історії радянської України, як голод 1933 року. Відтоді в суспільстві триває полеміка навколо інтерпретації Голодомору.

      Увага науковців зосереджувалася на відтворенні  реальної картини подій. Тепер ми знаємо в деталях те, що відбулося. Щоб відповісти, чому це відбулося і як, треба виявити причинно- наслідкові зв'язки у двох групах подій. Перша з них пов'язана з кризою, що наростала у ході створення штучного соціально- економічного ладу, а друга —- з реакцією на цю кризу в Україні.

      Ті, хто стверджує, що Голодомор-33 був  геноцидом, спираються на факти. Влада створювала для українських селян несумісні з життям умови. Опоненти не можуть пояснити величезної кількості жертв голоду. Але заперечують твердження, що радянська влада могла знищувати людей (цілими верствами!), не дивлячись їм у вічі. Закордонним опонентам теорії геноциду не треба пояснювати, чому младотурки винищували вірмен, а нацисти — євреїв. Та й вони не можуть уявити, щоб власний уряд знищував не політичних противників, а мільйони далеких від політики дітей, жінок і старих.

      Всім  відомий вислів «суто англійське вбивство». Скориставшись аналогією, можу сказати: Голодомор-33 — це суто радянське народовбивство. Підкреслюю: не російське, а радянське. Ланцюг причинно-наслідкових зв'язків веде до «Квітневих тез» В.Леніна, вперше опублікованих 1917 р. У цьому документі формулювалися стратегічні завдання більшовиків після захоплення влади. Конкретно йшлося про: 1) побудову «держави-комуни»; 2) зосередження в її руках контролю за фінансами, виробництвом і розподілом усієї народногосподарської продукції; 3) націоналізацію землі і перетворення поміщицьких маєтків на радянські господарства (радгоспи); 4) перейменування більшовицької партії в комуністичну і прийняття на її з'їзді комуністичної за змістом програми; 5) створення Комуністичного Інтернаціоналу для керівництва «світовою революцією».

      Коли  проголошувалися «Квітневі тези», в Росії вирували два не змішувані  один з одним революційні потоки — демократичний і радянський. Демократичний прийшов із попередніх революцій, а радянський став наслідком наявного в Росії соціального протистояння, загостреного світовою війною. Згуртовані самими умовами виробництва робітники і вперше об'єднані війною селяни у солдатських мундирах створили ради, які вимагали знищити великих власників. Це гасло віддалило їх від демократичного табору і привернуло до більшовиків — ворогів будь-якої приватної власності. Щоб пробратися в ради зсередини, більшовики тимчасово відмовилися від своїх стратегічних завдань і взяли на озброєння радянські гасла, з якими й перемогли.

      «Демократичний  потік у революції вичерпався з розгоном Установчих зборів у січні 1918 р. Радянський за кілька місяців  після більшовицького перевороту прибрали до рук чекісти. Партія більшовиків  не знищила рад. Компартійні комітети стали носіями всеохопної, але не позначеної в конституції диктатури. Виконкоми рад — від сільрад до Раднаркому — зайнялися управлінням. Намертво скріплене з компартійною диктатурою, радянське народовладдя ледь животіло. Але і в партії більшовиків ніхто не відчував себе диктатором. Завдяки підпорядкованості її нижчих щаблів вищим диктаторська влада над партією і країною зосередилася в політбюро ЦК. Так сформувався двоєдиний компартійно- радянський режим, названий радянською владою.

      Переворот, здійснений у листопаді 1917 року, більшовики оголосили народною революцією, яка нібито й розпочала реалізацію висунутих у «Квітневих тезах» стратегічних завдань партії. Однак насправді більшовики розпочали з весни 1918 року власну революцію. Комуністичні перетворення спрямовувалися на створення ладу, який надавав їм повний контроль за виробництвом та розподілом продукції. Політична диктатура доповнювалася економічною.

      Два десятиліття комуністичної революції  поділяються на три періоди: ленінський штурм 1918—1920 рр., нову економічну політику 1921—1928 рр. і сталінський штурм 1929—1938 рр. Під час першого штурму більшовикам вдалося побудувати основи командної економіки. Спроба перетворити поміщицькі маєтки на радгоспи зазнала невдачі. Провалилася і спроба об'єднати селян у комуни. НЕП підготував новий штурм і збігся в часі з боротьбою за владу в політбюро ЦК ВКП(б). И.Сталін переміг суперників і з 1929 року розпочав новий штурм.

      Новий вождь мав намір зробити те, чого бажав, але не зробив Ленін: загнати дрібних товаровиробників у комуни. Але на початку 1930 року став назрівати соціальний вибух. Сталін змушений був відмовитися від комун і обмежитися артілями, дозволивши селянам мати присадибні ділянки. Сподіваючись, що колгоспники задовольняться продукцією з присадибного господарства, він почав забирати з села майже весь урожай зернових. Селяни не мали права на хліб до виконання плану заготівель, на практиці — безрозмірного. Хліб, який знаходили у селі, вважався прихованим від обліку або розкраденим. Коли ж Сталін переконувався в тому, що весь урожай вже вилучено, він починав повертати його невеликими порціями в голодуюче село, щоб забезпечити посівну кампанію.

      Трирічна (1930—1932) продрозкладка викликала  дедалі сильніший опір. Селяни відмовлялися працювати в колгоспах безплатно, держава звинувачувала їх у саботажі. Криза колгоспного ладу загрожувала перетворитися в економічний колапс. У січні 1933 р. уряд був змушений перейти від безрозмірних заготівель до фіксованих державних закупівель зерна на податковій основі. Це означало, що держава визнала право власності колгоспів і колгоспників на вирощений урожай. Новий закон докорінно змінював відносини між містом та селом.

      Роберт  Девіс, визнаний у світі фахівець у галузі історії радянського суспільства з Бірмінгемського університету, передав мені написану у співавторстві зі своїм учнем Стефеном Віткроф- том книжку «Роки голоду (радянське сільське господарство в 1931—1933 рр.)», яка побачила світ 2004 р. Ще в рукописі він ознайомив зі змістом книжки Роберта Конквеста і домігся від нього відмови від твердження про голод-геноцид в Україні. Девіс і Віткрофт опублікували десятки таблиць, із яких випливало, що з лютого по липень 1933 року держава надала селянам УСРР і Північного Кавказу 265 тис. тонн продовольчої допомоги, тоді як решта регіонів, разом узятих, отримали такої допомоги всього 55 тис. тонн. Цей факт вони вважали переконливим доказом відсутності геноциду.

      Погоджуюсь  із Девісом: сталінські хлібозаготівлі не є ознакою геноциду в тому вузькому розумінні терміна, який закладений у Конвенції ООН. Вони були причиною голоду з багатьма смертними випадками в усіх хліборобних регіонах СРСР. Та не хлібозаготівлі стали причиною Голодомору в УСРР і на Кубані у першій половині 1933 року...

      У січні 1918 р. ІІІ Всеросійський з'їзд  рад оголосив утворену більшовиками радянську республіку вільним союзом націй. В.Ленін запевнив делегатів, що навколо Росії гуртуватимуться нові й нові народи, і ця федерація зростатиме цілком добровільно, без брехні й заліза.

      Конституційні конструкції держави радянського  типу нічого не важили для Кремля, бо за ними ховалася не відбита в Основному Законі диктатура жорстко централізованої партії. Ця особливість дозволяла як завгодно вибудовувати національну радянську державність. Контрольована більшовиками країна залишалася централізованою навіть тоді, коли не мала назви і складалася з дев'яти формально незалежних держав.

      В.Ленін  тричі посилав збройні сили Росії в Україну, а наприкінці 1920 р. зосередив у життєво важливій для Кремля республіці понад мільйон червоноармійців. Разом із чекістами та міліцією вони утворювали потужне силове поле, в якому ніхто не міг кинути виклик диктатурі ЦК РКП(б). Та все ж Ленін уклав договір між Російською Федерацією і радянською Україною, в якому кожна сторона визнавала незалежність і суверенність іншої.

      Коли  хворого Леніна поставили перед  фактом утворення єдиної держави  шляхом «автономізації» національних республік, він вніс у конституційну конструкцію принципові поправки. Утворювався федеративний союз держав, до якого «разом і нарівні» входили як Російська Федерація, так і інші незалежні республіки. У конституціях республік, як і в загальносоюзній, зазначалося, що кожна республіка має право вийти з Радянського Союзу, коли цього побажає.

      Річард  Пайпс, авторитетний фахівець з історії  Росії, стверджує, що національна радянська державність була фікцією, тому що за нею приховувалася жорстко централізована диктатура з центром у Москві. Це твердження потребує уточнень, без яких ми не зрозуміємо ні українського Голодомору, ні руйнівного для долі СРСР протистояння Б.Єльцина і М.Горбачова у 1990—1991 роках.

      Радянська державність — це непросте поняття як у первинному, тобто російському вимірі, так і у вторинному, національному. Підпорядковані диктатурі кремлівських вождів ради мали цілком реальну владу. Завдяки цій владі партія більшовиків перетворювалася на державну структуру. Двоєдина конструкція влади — геніальний у своїй підступності витвір Леніна. Але вона не була безпечною для центру, який я назвав би не Москвою, а Кремлем. Москва — це столиця Росії — тоді найбільш обділеної у правах республіки. Вожді більшовиків перетворили всеросійський ЦК РКП(б) на всесоюзний орган. Хоч Росія залишалася держа- воутворюючою республікою, Кремль не прагнув ні ототожнювати себе з нею (цьому заважала конституційна конструкція СРСР), ні створювати конкурентний центр влади.

      Попри свої переваги, конструкція національної радянської державності теж становила для Кремля загрозу. Найбільша загроза йшла від України — республіки з міцними традиціями національного державотворення, яка, за економічним і людським потенціалом, дорівнювала іншим республікам, разом узятим. Багато важило й те, що Україна лежала на кордоні з Європою. Мільйони українців перебували у Польщі, Чехо-Словаччині, Румунії. Мільйони українців, за Всесоюзним переписом 1926 р., перебували й за межами східних кордонів УСРР — у Центрально- Чорноземній області та на Північному Кавказі.

      Після утворення СРСР Кремль почав розгортати в національних республіках кампанію коренізації — укорінення радянської влади в неросійському середовищі. В Україні коренізація вийшла за межі бюрократичної кампанії і стала знаряддям національного відродження. Після Всесоюзного перепису 1926 р. українські керівники ставили перед політбюро ЦК ВКП(б) питання про приєднання до республіки територій Російської Федерації, на яких українці становили більшість населення. Загальна кількість українців на прилеглих до українсько-російського кордону територіях із більшістю українського населення (Кубанський і Таганрозький округи, райони ЦЧО) налічувала 2733 тисячі осіб.

      Клопотання  відкинули, але керівництву УСРР вдалося добитися згоди Кремля на українізацію тих районів поза межами республіки, в яких українці становили більшість. На Кубані завдяки активній підтримці населення на українську мову було переведено діяльність адміністративних установ, шкіл, ЗМІ. У Кремлі на ці успіхи дивилися з подивом і стурбованістю. Цілком українізовану Кубань довелося б приєднувати до УСРР, тобто нарощувати її й так великий людський потенціал в СРСР.

      Ми  пам'ятаємо Радянський Союз таким, яким він став після Голодомору 1933 року і Великого терору 1937 року. Це був союз республік, що контролювалися центром через три вертикалі влади — партійну, чекістську і радянську. Основну частину об'єктів управління вже було переведено у підпорядкування загальносоюзних наркоматів. Однак до терористичних акцій СРСР був союзом держав. Поширення радянської державності на національні окраїни допомогло більшовикам реставрувати імперію, але прищепило їй внутрішню нестабільність. Створена в Росії тоталітарна «держа- ва-комуна» з максимально звуженою кількістю носіїв диктатури увібрала в себе національні держави, наділені реальною управлінською владою. Щоб відвернути загрозу повторного розпаду імперії, Кремль готовий був вдатися до будь-яких засобів терору.

      Сталін  не був відвертим навіть із найближчим оточенням. Але 11 серпня 1932 року він написав дуже відвертий лист із Сочі в Кремль Кагановичу. Суть листа — у двох абзацах:

      «Самое  главное сейчас Украина. Дела на Украине  из рук вон плохи. Плохо по партийной  линии. Говорят, что в двух областях Украины (кажется, в Киевской и Днепропетровской) около 50-ти райкомов высказались против плана хлебозаготовок, признав его нереальным. В других райкомах обстоит дело, как утверждают, не лучше. На что это похоже? Это не партия, а парламент, карикатура на парламент. Вместо того, чтобы руководить райкомами, ^осиор все время лавировал между директивами ЦК ВКП и требованиями райкомов и вот — долавировался до ручки. Плохо по линии советской. Чубарь — не руководитель. Плохо по линии ГПУ. Реденсу (Станіслав Реденс до січня 1933 року працював головою ДПУ УСРР. — С.К.) не по плечу руководить борьбой с контрреволюцией в такой большой и своеобразной республике, как Украина.

      Если  не возьмемся теперь же за выправление  положения на Украине, Украину можем  потерять. Имейте в виду, что в  Украинской компартии (500 тысяч членов, хе-хе) обретается не мало (да, не мало!) гнилых элементов, сознательных и бессознательных петлюровцев, наконец — прямых агентов Пилсудского. Как только дела станут хуже, эти элементы не замедлят открыть фронт внутри (и вне) партии, против партии. Самое плохое это то, что украинская верхушка не видит этих опасностей. Так дальше продолжаться не может».

      Вивчаючи  становище в СРСР у другій половині 1932 р. за радянськими газетами, ми побачимо лише рапорти про введення в дію новобудов першої п'ятирічки. Рапорти ДПУ, на які посилався Сталін у цьому листі до Кагановича, малюють іншу картину. Місто голодувало, голодувало й село. Компартійно-радянський апарат перебував у розгубленості або відкрито фрондував. Серед рядових членів партії наростало обурення діями влади.