Бойові дії на території України у першій світовій війні

В. М. Волковинський

БОЙОВІ ДІЇ НА УКРАЇНСЬКИХ  ЗЕМЛЯХ У РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Перша світова війна  готувалася досить довго найбільшими  європейськими державами, які об'єднались у Троїстий (у роки війни він  перетворився на Четверний) союз та Антанту. У першому об'єднанні центральне місце займали Німеччина й Австро-Угорщина, у другому - Англія, Франція та Росія. Почалася війна швидко і навіть несподівано. Приводом для цього послужив терористичний акт - убивство 28 червня 1914 р. у м. Сараєві членом сербсько-хорватської націоналістичної групи Гаврилом Принципом спадкоємця австро-угорсько-го престолу ерцгерцога Франца Фердінанда та його дружини - графині Хотек

-  під час офіційного  візиту до Сербії. Австро-Угорська  імперія оголосила організатором цього гучного теракту Сербію, яку вважала прибічницею створення на Ватіканському півострові великої слов'янської держави, що мріяла приєднати слов'ян, які жили на півдні імперії Габсбурґів.

23 липня Австро-Угорщина  пред'явила Сербії ультиматум  і почала готуватися до війни. У конфлікт було втягнуто провідні європейські держави ворогуючих військово-політичних об'єднань. Кожна з них мала свої Глобальні плани. Росія, як і інші держави Антанти, головним своїм ворогом вважала Німеччину, але у конкретній ситуації виступила захисником балканських слов'ян, насамперед Сербії. Дізнавшись про ультиматум, рада міністрів Російської імперії 24 липня оголосила мобілізацію в Київському, Одеському, Московському та Казанському військових округах. Таке рішення було ухвалене за розпорядженням Миколи II. Спочатку ця акція проводилася майже таємно, але після оголошення 28 липня Австрією війни Сербії, цар наступного дня підписав указ про проведення у названих округах загальної офіційної мобілізації. її розпочали проводити 31 липня. Цього ж дня німецький кайзер Вільгельм II надіслав австрійському імператорові Францу Йосифу телеграму, в якій зазначав, що його армія повинна зосередити свої головні сили не на Балканах, а проти Росії⁴. З перших днів війни українці активно залучалися Росією до участі в ній. Про це красномовно свідчать результати мобілізації» Лише в селах українських губерній з 1914 по 1917 рр. було призвано майже 2,8 млн осіб². У відсотковому відношенні військовослужбовці-українці переважали навіть росіян. У 1915 р. на тисячу кожної національності в царській армії перебувало росіян - 4, білорусів

- 5, українців - 8, німців - 10, євреїв - 11, поляків - 12. Якщо німці,  євреї та поляки вважалися "потенційно небезпечними" і вони зазнавали певних утисків, то українці прирівнювалися до росіян. "Малоросійське питання, - писав генерал А.І. Денікін, який служив і воював на українських землях, - не існувало зовсім. Малоросійська говірка, пісні, музика набули повного визнання і в жодному разі не викликали уявлення окремішності, сприймалися як своє, російське, рідне"³.

Росія готувалася до війни  з Німеччиною, яка з другої половини XIX ст. стала наймогутнішою державою Європи, а Австро-Угорщину не вважала серйозним противником. Коли йшлося про можливу війну з цією країною, російський уряд заявляв, що бажано було б приєднати до імперії українські землі у складі Австрії між існуючим кордоном і Карпатами. Але фактично це були теоретичні плани.

Генеральний штаб російської армії навіть не мав плану проведення мобілізації у разі війни з  імперією Франца Йосифа. Однак на території України розташувалися значні збройні сили - війська Київського й Одеського округів. Напередодні війни в Україні дислокувалося 36 піхотних і 6 кавалерійських дивізій, 11 саперних, 2 понтонні, 3 залізничні та 2 телеграфні батальйони ⁴.

Між Росією й Австро-Угорщиною  не було природних перешкод - великих

річок, гір тощо. Карпатський  хребет знаходився на австрійській території  і був серйозною перешкодою для  стрімкого наступу російської армії  вглиб Австро-Угорщини. Проте він  не давав змоги і військам цісаря здійснювати відповідні стратегічні й тактичні маневри. Бойові дії між австро-угорською та російською арміями мали відбуватися на українських землях, які входили до складу обох імперій.

Австро-Угорська армія  була найслабкішою з п'яти провідних держав Європи. До неї входили представники 11 народностей, які мешкали на території двоєдиної імперії. Спочатку вони служили у змішаних полках, а напередодні війни військові з'єднання формувалися за національною ознакою. З 102 австро-угорських полків 48 були сформовані зі слов'ян, у тому числі 9 з українців (у тогочасній Російській імперії їх називали "росіянами"). Загалом 8,7% особового складу австро-угорської армії становили українці. 75% офіцерів у збройних силах імперії Габсбурґів були німцями за походженням, а 25% солдатів були представниками інших національностей⁵. Українські кадрові полки в австро-угорській армії воювали практично на Сербському та Італійському фронтах. У бойових діях проти росіян брали участь лише 3 піхотні (58-й Станіславський, 89-й Городоцький і і 09-й Чортківський) та 2 стрілецькі (19-й Львівський і 35-й Золочівський) полки, в яких налічувалося близько 60—70 % українців ⁶.

1 серпня Німеччина  оголосила війну Російській імперії  у відповідь на оголошення останньою загальної мобілізації. На той час уже було організовано Північно-Західний (проти Німеччини) та Південно-Західний (проти Австро-Угорщини) фронти. Останній проходив по території України і мав довжину понад 400 км. Його командування знаходилось у Києві. На австро-угорському кордоні спочатку було тихо. Німеччина заявила, що розпочала війну з Росією, щоб захистити Австро-Угорщину від російської агресії. Але сама імперія Габсбурґів не оголошувала війни своєму східному сусідові. У Берліні почали навіть хвилюватися - чи взагалі Австро-Угорщина оголосить її Росії? Вичікували й росіяни, хоча на кордоні зі Східною Галичиною було сконцентровано значні сили й існував уже фронт, що мав вести бойові дії проти АвстрсвУгорщи-ни. Лише 6 серпня 1914 р. австрійський імператор Франц Йо_ірШщрголосив війну Росії, проти якої було зосереджено близько 50% його армії2оагалом же, у серпні 1914 р. в цісарських збройних силах, які складалися фактично з трьох армій — загальноімперської, австрійської та угорської, - налічувалося 1080 батальйонів, 465 ескадронів, 532 батареї, 180 інженерних рот - усього 1 500 000 солдатів, 2500 гармат і 1800 кулеметів⁷.

Головнокомандуючим арміями  Південно-Західного фронту було призначено командуючого Київським військовим округом ґенерал-ад'ютанта'М.І. Іванова. Начальником штабу фронту став генерал від інфантерії М.В. Алексєєв, який напередодні війни командував 13-м армійським корпусом. До складу Південно-Західного фронту входило 4 армії, які розташувалися з півночі на південь у такому порядку: 4-та (командувач - генерал від інфантерії А. Зальца), 5-та (командувач - ґенерал від кавалерії П.А. Плеве), 3-тя (командувач - ґенерал від інфантерії М. В. Рузський) та 8-ма (командувач - ґенерал від кавалерії О.О. Брусилов). На лівому фланзі фронту між Дністром і Прутом діяв так званий Дністровський загін під командуванням ґенерал-майора О.О. Павлова, основу якого становили 47-й Український та 48-й Одеський піхотні полки.

Слід зазначити, що верховними головнокомандуючими російської армії  впродовж Великої війни були Генерали, які воювали саме на українських землях - М. Алексєєв, О. Брусилов, Л. Корнілов і М. Духонін. На початку війни та після повалення самодержавства у березні 1917 р. цю посаду обіймав великий князь Микола Миколайович, а із серпня 1915 р. по лютий 1917 р. - сам імператор Микола II.

Незважаючи ла те, що на території України знаходилися  значні сили  В. М. Болковинський

російських військ, з  початком війни сюди були перекинуті військові формування з Московського та Казанського військових округів. З них було сформовано 4-ту і 5-ту російські армії. До кордону з Австро-Угорщиною було передислоковано значні кавалерійські сили, сформовані з донських, кубанських, терських та, як їх називали офіційно, кавказьких козаків.

Австро-Угорщина розгорнула проти Росії (практично на українських землях) на лінії Сандомир - Перемишль - Станіслав - Чернівці чотири армії: 1-шу (командувач - генерал-полковник В. Данкль), 4-ту (командувач - Генерал піхоти Ауффенберґ), 3-тю (командувач - ґенерал-інспектор армії Р. фон Брудер-ман) та 2-гу (командувач - фельдмаршал Е.Бем-Ермолі). Австро-угорською армією не міг командувати 84-річний імператор Франц Йосиф. Спадкоємець престолу ерцгерцог Карл був далекий від політики і військової справи, тому верховним головнокомандуючим призначили іншого родича цісаря - ерцгерцога Фрідріха, який обіймав цю посаду номінально. Фактично ж австро-угорськими військами командував генерал піхоти граф Франц Кондрад фон Ґетцендорф.

Переважна більшість  українських солдат і офіцерів обох імперій виконували свій військовий обов'язок і воювали в арміях тих держав, де вони народились і жили, вважаючи супротивника своїм кровним ворогом. У російській Україні про це відверто заявив ЗО липня 1914 р. тодішній головний редактор журналу "Укракнска* жизнь", що виходив у Москві, Симон Петлюра. У статті-відозві "Війна та українці" він констатував, що українці мають виконувати свій обов'язок перед Російською державою і що серед них не існує "австрійської орієнтації". "Вороги Російської імперії, - писав він, - при переході кордону будуть, звичайно, намагатися прихилити українську людність на свій бік і різними політичними обіцянками та національними принадами посіяти неспокій серед неї. Українці не піддадуться провокаційним впливам і виконають свій обов'язок громадян Росії в цей тяжкий час до кінця"⁸.

На необхідності захищати свою батьківщину наголошував і  митрополит Української греко-католицької  церкви А. Шептицький у зверненні 21 вересня до українців, які мешкали  на території імперії Франца ЙоМфа: "Ми з Божої волі злучені з Австрійською державою і династією Габсбуріта, спільна наша доля і недоля. Коли військо нашого цісаря побідить - чекає нас краща і ліпша бу-дучність. До крові будьте вірні цісарю"⁹. Політичні партії воюючих країн або ж підтримували ведення ними бойових дій, або залишалися нейтральними. Лише російські більшовики виступили проти політики царизму й відверто заявили про бажання його поразки, а їх лідер - В.І. Ленін - закликав перетворити війну імперіалістичну на громадянську. До таких заяв народ ставився на початку війни скептично і вважав їх несерйозними.

У серпні 1914 р. у львівській газеті "Діло" з'явилося звернення  Головної української ради, в якому вперше проголошувалося про необхідність створення полків українських добровольців - українських січових стрільців (У СС). Бажаючих захищати Галичину від російських військ знайшлося багато, оскільки тут з 1911 р. активно діяли молодіжні військово-патріотичні скаутські організації, які готувалися до майбутніх боїв за незалежну єдину Україну. В другій половині серпня на збірні пункти прибуло близько ЗО тис. січових добровольців -переважно представників інтелігенції, студентів та учнівської молоді. Однак Габсбурґи побоювалися такого масового напливу українських добровольців і обмежилися створенням у 1914 р. невеликих загонів УСС, які здебільшого охороняли перевали в Карпатах.

Українці, які входили  до складу Російської імперії, також  були налаштовані войовничо щодо Німеччини та Австро-Угорщини і мріяли лише про перемогу.

40

І55И 0130-5247. Укр. іст. журн., 2004, № 4

Бойові дії  на українських землях

Війну між Австро-Угорщиною  й Росією українські політики Галичини га Наддніпрянщини, об'єднавши свої зусилля, пов'язували із здійсненням  їхнього ідеалу - створенням самостійної  Української держави. Для політичної орієнтації українського народу і захисту його національних інтересів, відновлення незалежної Української держави були створені: Головна українська рада, Союз визволення України, Загальна українська рада, Українська парламентарна репрезентація.

Німеччина, яка планувала завдати удару на заході й досить швидко розгромити французькі війська, вимагала від свого союзника - Австро-Угорщини -активізувати бойові дії на російському фронті, щоб відволікти основні сили Росії і не дати їй змоги розпочати наступ на свою територію. Але, виконуючи прохання французького уряду, 17 серпня армії російського Північно-Західного фронту розпочали Східно-Прусську операцію. У два найближчі дні у наступ перейшли війська 8-ї та 3-ї армій Південяо-Західного фронту, які увійшли на територію Східної Галичини. Розпочалася 33-денна Галицька битва - одна з найбільш успішних для російської армії і в той же час кривавих бойових операцій. У боях з обох сторін брали участь вісім армій, понад 100 дивізій, більш як 1,5 млн солдатів та офіцерів. Росіяни й австро-угорці мали одну й ту ж мету -завдати першими супротивнику нищівної поразки, і вивести його з участі у Великій війні. Австрійські війська з метою зриву наступу росіян завдали превентивного удару, розгорнувши 17 серпня наступ на Кам'янець-Подільський. Місто мали захищати 7 рот ополченців, але вони без бою відступили, і його захопили австрійці. Командуючий фронтом М.І. Іванов був дуже наляканий таким ходом подій і наказав командарму О.О. Брусилову визволити захоплене ворогом місто. Однак останній дотримувався іншої думки - не розпорошувати сили, і не виконав наказу командування.

18 серпня війська 8-ї  російської армії, форсувавши  р. Збруч, увійшли на територію Східної Галичини, маючи завдання не допустити відступу австро-угорців за р. Дністер. При вступі цієї армії на територію Східної Галичини 0.0. Брусилов видав спеціальний наказ, в якому зазначалося: "Поздоровляю славні війська армії з переходом кордону. Наказую оголосити нижчим чинам, що ми входимо в Галичину, хоча і складову частину Австро-Угорщини, але це одвічна російська земля, населена, головним чином, російським же народом, для звільнення якого війна ведеться..."¹⁰. Слід зазначити, що переможний наступ 8-ї російської армії Брусилова був затьмарений невеликою поразкою. Коли росіяни готувалися форсувати р. Збруч, кавалерійська дивізія 11-го австрійського корпусу форсувала річку і вдарила по зведеній козацькій дивізії, яка від несподіваної появи ворога почала відступати. Австрійська кіннота без попередньої розвідки розпочала наступ, але була зустрінута шквальним артилерійським та кулеметним вогнем і, зазнавши серйозних втрат, відійшла за Збруч. Після того як ситуація стабілізувалася, командарм відразу ж звільнив з посади командира козацької дивізії за його прорахунки, які призвели до першої незначної поразки росіян у цій битві.

Війська генерала Брусилова наступали  у напрямку Галича між річками  Дністер і Прут. Коли австрійці  дізналися про наступ 8-ї російської армії, вони залишили Кам'янець-Подільський і не завдали йому ніякої шкоди. Назустріч військам Брусилова було направлено три кавалерійські дивізії та кілька піхотних бригад австро-угорської армії, але вони були розгромлені росіянами, які захопили Тернопіль. 19 серпня наступ на Львів розпочала 3-тя російська армія. Росіяни наступали з району Дубна (3-тя армія) і Проскурова (8-ма армія). Із запізненням їг 23 серпня - почали діяти 4-та армія, спрямована на Перемишль із завданням не допустити відступу ворога на захід до Кракова, і 5-та, що також наступала на Львів. Війська Рузського зустріли запеклий опір з боку австро-угорської армії. Незважаючи на її слабкі сторони, особовий склад успішно вів оборонні бої. На відміну від французів, австрійці швидко окопувалися, а кожний солдат мав при собі 5-6 м колючого дроту й у разі необхідності виставляв загородження. Зіткнувшись з таким опором, 3-тя російська армія зупинилась, а коли австрійці розпочали контратаку у районі міст Буська та Кам'янки-Струмилової, навіть трохи відступила. Угорська кавалерія прорвала російські позиції і призвела до втрат артилерії. Лише кинувши у бій резерви, війська Рузського врятували становище.

Австрійці перекинули свою 2-гу армію  із Сербського фронту в Галичину також  із запізненням. До того ж, щоб виконати свої союзницькі умови, австро-угорські війська, не акцентуючи увагу на бойових діях у Галичині, вирішили завдати удару по 4-й і 5-й російських арміях між річками Віслою та Бугом. Саме ці армії Південно-Західного фронту знаходилися найближче до Німеччини. Ця битва дістала назву Люблін - Холмської. Вона була однією зі складових Галицької операції.