Данило Галицький

Данило Галицький

 

Щоб захистити українські князівства, Роман провів ряд нечувано успішних

походів на половців, разом із тим  він заглибився далеко на північ у

польські та литовські землі. Прагнення  розширити межі своїх і без  того

величезних володінь стало причиною його смерті. В 1205 р., йдучи

польськими землями, Роман потрапив у засідку й загинув. Територіальне

об'єднання, яке він створив, протрималося всього шість років — занадто

короткий час, щоб із нього могло  викристалізуватися якесь стійке

політичне ціле. І все ж сучасники Романа на визнання його видатних

досягнень називали його «Великим»  і «повелителем усієї Русі».

 

Незабаром після смерті князя Романа знову розгорілися чвари між  князями,

боярські інтриги, посилилося чужоземне  втручання — ці три вічних

нещастя, які врешті-решт розвалили  державу, що він так невтомно її

будував. Його синам Данилу було всього чотири, а Василькові — два роки,

й галицькі бояри прогнали їх разом  із їхньою вольовою матір'ю, княгинею

Анною. Натомість вони покликали  трьох Ігоревичів, синів героя «Слова о

полку Ігоревім». Для багатьох бояр це стало фатальною помилкою. Не

бажаючи ділитися владою з олігархією, Ігоревичі знищили близько 500

бояр, поки й їх нарешті не вигнали (пізніше галицька знать помстилася

їм, схопивши й повісивши всіх трьох Ігоревичів). Потім бояри вчинили

нечуване — у 1213 р. вони обрали зі свого середовища князем Владислава

Кормильчича. Скориставшись обуренням  цими зухвалими діями, польські та

угорські феодали, начебто захищаючи  права Данила та Василька, захопили

Галичину й розділили її між  собою. За таких обставин молоді Данило та

Василько почали «збирати докупи»  землі, якими колись володів їхній

батько. Насамперед Данило утвердився на Волині (1221), де його династія

й далі користувалася прихильністю як у знаті, так і у простого люду.

Лише у 1238 р. він зміг повернути  собі Галич і частину Галичини.

Наступного року Данило здобув Київ і послав свого тисяцького Дмитра

захищати місто від монголо-татар. Тільки у 1245 р., після рішучої

перемоги у битві під Ярославом, він остаточно підкорив собі всю

Галичину. Таким чином 40 років знадобилося  князеві Данилу, щоб повернути

володіння батька.

 

Узявши собі Галичину, Данило віддав Василькові Волинь. Попри такий поділ

обидва князівства продовжували існувати як одне ціле під зверхністю

старшого й діяльнішого князя  Данила. У внутрішній політиці Данило, як і

його батько, для противаги боярам прагнув забезпечити собі підтримку

серед селян та міщанства. Він укріпив  багато існуючих міст, а також

заснував нові, в тому числі в 1256 р. Львів, названий так на честь його

сина Лева. Для заселення нових  міських осередків Данило запросив

ремісників та купців із Німеччини, Польщі, а також із Русі.

Багатонаціональний характер галицьких  міст, що аж до XX ст. залишався

їхньою типовою рисою, посилювався великими вірменськими та єврейськими

общинами, що із занепадом Києва  прийшли на захід. Для захисту  смердів

від сваволі бояр по селах призначалися спеціальні урядники, формувалися

військові загони із селян.

військові загони із селян.

 

Найсерйознішою зовнішньополітичною проблемою князя Данила були

мон-голо-татари. У 1241 р. вони пройшли  Галичиною та Волинню, хоч і не

завдали тут таких нищівних руйнувань, як в інших руських князівствах.

Однак успіхи династії Романовичів  привернули увагу монголо-татар.

Незабаром після перемоги під Ярославом Данило отримує грізний наказ

з'явитися до ханського двору. Щоб  не накликати на себе гнів лихих

завойовників, він не мав нічого кращого, як підкоритися. До певної міри

здійснена князем Данилом у 1246 р. подорож  до міста Сарай — Батиєвої

столиці на Волзі — була вдалою. Його добре прийняли і, що найважливіше,

випустили живим. Але ціною цього  стало визнання зверхності

монголо-татар. Сам Батий недооцінив цей принизливий факт. Вручаючи

Данилові кубок кислого кумису, улюбленого напою у монголо-татар, він

запропонував звикати до нього, бо «тепер ти один з нас». Проте, на

відміну від північно-східних князівств, розташованих у близькому

сусідстві з монголо-татарами й  більш залежних від їхнього прямого

диктату, Галичині й Волині щастило  уникати такого пильного нагляду,

їхній головний обов'язок перед новими сюзеренами зводився до надання

допоміжних загонів під час  монголо-татарських нападів на Польщу й Литву.

Спочатку вплив монголо-татар  у Галичині та Волині був настільки слабким,

що князь Данило міг проводити  досить незалежну зовнішню політику,

відкрито спрямовану на те, щоб  позбутися монгольського панування.

 

Встановивши дружні стосунки з Польщею  та Угорщиною, Данило звернувся до

папи Іннокентія IV з проханням допомогти зібрати слов'ян на хрестовий

похід проти монголо-татар. За це Данило погоджувався на перехід своїх

володінь під церковну юрисдикцію Риму. Так він уперше поставив питання,

що згодом стане важливою й постійною  темою галицької історії, а саме —

питання про відносини між західними  українцями та римською церквою. Щоб

заохотити галицького князя, папа послав йому королівську корону, й у

1253 р. в Дорогочині на Бузі  посланець папи коронував Данила  як короля.

 

Проте основною турботою князя Данила була організація хрестового походу

та іншої допомоги із Заходу. Все  це, попри запевнення папи, йому так  і

не вдалося здійснити. Та все  ж у 1254 р. Данило розпочав військовий

похід, щоб відвоювати Київ у монголо-татар, основні сили яких були

далеко на сході. Незважаючи на перші успіхи, йому не вдалося здійснити

свій задум та ще й довелося дорого поплатитися за невдачу. В 1259 р.

велике монголо-татарське військо  на чолі з Бурундаєм несподівано  рушило

на Галичину та Волинь. Монголо-татари поставили Романовичів перед

вибором: або розібрати стіни  всіх укріплених міст, лишаючи їх

безборонними й залежними від  милості монголо-татар, або стати  перед

загрозою негайного знищення. Із каменем на серці Данило був змушений

наглядати за руйнуванням мурів, які  він так старанно зводив.

 

Невдачі антимонгольської політики не призвели до послаблення того

великого впливу, що його справляв Данило Галицький на західних сусідів.

Великим авторитетом Галичина користувалася  у Польщі, особливо в

личина користувалася у Польщі, особливо в

Мазовецькому князівстві. Тому литовський князь Міндаугас (Міндовг),

країна якого щойно починала підноситися, був змушений піти на

територіальні поступки Данилові в  Мазовії. До того ж на знак доброї волі

Міндаугасу довелося дати згоду  на шлюб двох своїх дітей із сином і

донькою князя Данила. Активніше, ніж  будь-який інший галицький

правитель, Данило брав участь у політичному  житті Центральної Європи.

Використовуючи шлюб як засіб досягнення зовнішньополітичних цілей, він

одружив свого сина Романа з наступницею Бабенберзького престолу

Гертрудою і зробив спробу, хоч  і невдалу, посадити його на австрійській

герцогський трон.

 

У 1264 р. після майже 60 років політичної діяльності Данило помер. В

українській історіографії його вважають найвидатнішим з усіх правителів

західних князівств. На тлі тих  складних обставин, в яких йому доводилося

діяти, його досягнення були справді  видатними. Водночас із відновленням

і розширенням володінь батька Данило Галицький стримував польську та

угорську експансію. Подолавши  могутність бояр, він добився піднесення

соціально-економічного і культурного  рівня своїх володінь до одного з

найвищих у Східній Європі. Проте  не всі його плани вінчалися успіхом.

Данилові не вдалося утримати Київ, як і не вдалося йому здійснити  свою

найважливішу мету — позбутися монголо-татарського іга. І все ж він

спромігся звести тиск монголо-татар  до мінімуму. Намагаючись

відгородитися від впливів зі Сходу, Данило звернувся на Захід, тим самим

подавши західним українцям приклад, який вони наслідуватимуть в усі

наступні століття.