Духовне життя: вірування, звичаї, традиції, побут нашого краю в другій половині ХІХ ст.

 

План

1.Життя та побут  селян у ХІХ столітті.

2. Християнська церква i духовне життя українського народу в ХІХ - ХХ століттях.

3. Використана  література.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЖИТТЯ ТА ПОБУТ СЕЛЯН У XIX СТОЛІТТІ

В XIX столітті трудящі нашого краю жили у важких умовах феодально-кріпосницького гніту. Поміщики змушували кріпаків відбувати панщину 4-5 днів на тиждень, нещадно використовуючи працю дітей  і підлітків. Жителі сіл нашого району були позбавлені можливості користуватися  здобутками наукової медицини. Вони вдавалися  до засобів народної медицини, користувалися  послугами знахарів, ворожбитів, шептух і повитух.

Центром господарського і  побутового життя дрібних індивідуальних господарств був селянський двір. Він складався з житла і  господарських приміщень. Житла  в селах нашого краю будували з  дерева.

Одяг трудового населення  в більшості виготовлявся з домотканого  полотна і сукна. Тому широко було поширене заняття ткацтвом. Селяни-чоловіки одягали білі полотняні вишивані сорочки з низьким коміром, широкі білі полотняні штани. Верхній одяг селян-чоловіків складався зі свитки пошитої з сірого або чорного  сукна, кожуха або кожушка, шапки. Влітку чоловіки носили брилі ручної роботи з широкими полями, які плели з  соломи. Найпоширенішим зимовим взуттям  були постоли, рідше - чоботи.

В селах нашого краю носили довгі білі сорочки з широкими рукавами, запаски з червоним або  синім фартухом, плахти, пояси, спідниці, чорні козлові чоботи, намиста, дукачі. Голову перев'язували кольоровими  хустками, а в свято - намітками. Верхній  одяг - свита, спідниця, кофта, жупан.

Їжа селян-кріпаків в обід складалася з борщу з хлібом інколи з кулішу або гороху, картоплі. Часто  селяни їли галушки з житнього, гречаного і дуже рідко з пшеничного борошна. Лише у свята, а також  під час весілля, хрестин, похорону у бідняків пекли пиріжки, пампушки.  

Обряди, звичаї, традиції були народними. Іноді специфічними для  нашої території. До Пулинської і  Курненської волостей доходила офіційна газета «Волинські губернські відомості». Газета вміщувала і неофіційну інформацію. В ній йшлося про побут і  звичаї, обряди жителів нашого краю. Життя трудового народу було надзвичайно  тяжким. Від злиднів, виснажливої  роботи селяни часто хворіли на туберкульоз. Священик Курненської церкви Жукович  в описі села за Ядвіги Стецької писав: «Климат в приходе сырой  и вследствие способствует развитию болезней: тифа, лихорадки, скарлатины».

Чимало селян помирало. Особливо значна смертність спостерігалася серед дітей. На два населені пункти - Пулини і Горошки – за нормою 1861 року працював один фельдшер.

Ухвалою царського уряду  Пулини були відведені для поселення  простої бідноти. Поселенці займалися  в основному ремеслом і збутом виробів. Капіталістичні відносини  сприяли розвитку торгівлі. Як свідчать документи, в Пулинах в 1896 році діяв 51 дерев'яний магазин. Звичайно, магазини були хоч і невеликими, але в певній мірі задовольняли найнеобхідніші потреби людей. Крім того, першого числа місяця відбувалися великі ярмарки, куди привозили свої товари з багатьох населених пунктів. Ярмарки відбувалися також по неділях а мілкі і в буденні дні.

Пулини були розташовані  на військово-поштовому тракті, з  східних земель на захід, то тут часто  зупинялися проїжджі. Архівні документи  свідчать про те, що в Пулинах  діяло три «питейных заведения», з продажу спиртних напоїв. Шинкарі  споювали бідноту, перетворюючи на неземельних, розорених селян, які були далекими від політики. Крім того, в містечку було дві ковбасні, дві булочні  та м’ясний магазин.

Незважаючи на важкий соціально-економічний  гніт, трудящі нашого краю берегли  свій народний побут, свою культуру, мистецтво, дотримуватись притаманного лише їм, способу життя.

Християнська  церква i духовне життя українського народу в ХІХ - ХХ століттях

В рiзнi періоди ХIХ - ХХ ст. українська культура зазнала великого впливу цілого комплексу ідей, вироблених про агресивними діячами як православної, так i греко-католицької церков, які сприяли формуванню своєрідної її самобутньої національної ідеології українського народу зорієнтованої на визрівання його національної самосвідомості. Так, в першій половині ХIХ ст. в умовах українського вiдроження в Галичині серед нового уніатського духовенства, вихованого в кращих культурних традиціях , з'являються такі освічені й енергійні постаті, як випускники Львівської духовної греко-католицької семінарії, діячі прогресивного літературного угруповання «Руська трійця» М. Шашкевич, I. Вагилевич, Я.Головацький, які дбали не лише про інтереси власної церкви. а й про народні, національні потреби, намагаючись сприяти піднесенню народної освіти, національної культури. Зразком такої турботи за духовне відродження українського населення Галичини став їх відомий альманах «Русалка Днiстровая», укладений з народних пісень, поезій та наукових статей.

Особливий період культурно-просвітницької діяльності Української греко-католицької церкви пов'язаний з ім’ям митрополита А. Шептицького, який очолював її протягом майже всієї першої половини ХХ ст. (1901 - 1944 рр.) . В цей час на західноукраїнських землях відчутними були, з одного боку, вплив римського католицизму, а з іншого - не менша загроза від польського уряду, який намагався полонізувати українців через їх покатоличення. I в тому, що за таких умов український народ зумів вистояти i зберегти свою віру, мову, культуру, велика роль належить греко-католицькій церкві, яка стала в ті часи українською національною церквою під проводом А. Шептицького. Сучасні дослідники історії греко-католицької церкви віддають йому належне за великі заслуги у розвитку системи національних українських шкіл, культурно-просвітницьких установ («Просвіта», «Рідна школа») та молодіжних організацій («Пласт»), заснуванні українського Національного музею у Львові (1905 р.). Для художників Л. Шептицький придбав спеціальне приміщення, де містилася художня школа 0. Новакiвського i майстерні М. Сосенка та О. Куриласа. В 1930 р. владика заснував Український католицький Союз, що видавав тижневик «Мета» та літературно-науковий журнал «Дзвони», заклав друкарню «Бiбльос». У 1919 р. Л. Шептицький організував у духовний семінарії факультет, який перетворив у 1927 - 1928 рр. на Богословську Греко-католицьку Академію з філософським i теологічним факультетами. У 1923 р. вік заснував Богословське Наукове Товариство, а у 1939 р. - Український Католицький Інститут Церковного З’єднання ім. митро по лита В. Рутського.

Митрополит Л. Шептицький очолював греко-католицьку церкву у  надзвичайно складний i відповідальний період, коли посилився її визвольний рух за свої національне й державне самовизначення. Він активно підтримував ідею української державності, брав участь у багатьох політичних акціях. У 1918 р. як член Украiнської Нацiонзльної Ради він виступив за створення Захiдно-Украiнської Народної Республіки (ЗУНР). 30 червня 1941 р. вітав у Львові "акт відновлення української державності" i благословив "утворення уряду незалежної, самостiйної України" на чолі з Ярославом Стецьком.

Революцiйні подiї 1917 р. викликали значні зміни у церковному житті України. Ще за часів гетьманату робилися спроби започаткувати Українську Автокефальну Православну Церкву (УАПЦ). Так, 12 листопада 1918 р. була оголошена урядова декларація про необхідність створення у незалежній Українськiй державі самостiйної нацiональної церкви. Після падіння гетьманату Директорія своїм декретом від 1 січня 1919 р. формально проголосила автокефалію православної церкви на Украiнї. Але органiзацiйне оформлення української автокефалiї відбулося лише 14 - 23 жовтня 1921 р. на Всеукраїнському православному церковному соборі у Києвi, який висвятив протоієрея Василя Липкiвського - одного з ініціаторів руху за національну церкву на першого єпископа УАПЦ та митрополита Київського i всiєї України. Цим актом була фактично започаткована діяльність УАПЦ, яка стала помітним явищем у духовному житті віруючих України в 20-х роках .

Однак негативне ставлення  більшовицької влади до релiгiї спричинило на початку 20-х років руйнування церков, знищення творів релігійного мистецтва, конфіскацію церковного майна. Храми закривались або перетворювались в клуби, музеї, архіви, складські приміщення. Проте й за таких важких умов українська інтелігенція й духовенство намагалися зберегти національну культурну спадщину. У червні 1926 р. був прийнятий закон про захист історичних пам'яток i визначних місць, за яким деякі церковні споруди та комплекси (наприклад, Києво-Печерська лавра) перетворювались у державні заповідники.

Наприкiнці 20-х років почалися масові репресiї проти духовенства, діячів культури i науки, фахівців, фактично проти всiєї української iнтелiгенцiї, яка була звинувачена в буржуазному нацiоналiзмі та контрреволюцiйнiй діяльності. В. Липкiвського усунули від проводу УАПЦ i згодом вислали на Соловки, де він помер. Його наступника М. Борецького замордували в Ярославській в’язниці. В 1930 р. УАПЦ припинила своє існування на Украiнї. 3 32-х українських єпископів живим залишився лише Iван Огiэнко (1882 - 1972 рр.) - відомий вчений i церковний діяч, який багато зробив для відродження української культури, досліджуючи її багату історію у своїх численних публікаціях ("Українська культура", "Українська церква" тощо). Але й він був змушений емігрувати за кордон, де продовжив свою релiгiйно-церковну та культурно-просвітницьку діяльність серед української діаспори. Ще одним злочинним політичним актом після лiквiдацiї української православної автокефалiї, спрямованим проти свободи совісті українського народу, було знищення сталінськими каральними органами у 1946 р. Украiнської Греко-католицької Церкви. Значна частина її духовенства на чолі з Й. Сліпим (1892 - 1984 рр.) була репресована, опинилася в таборах або в'язницях. Від того часу аж до кінця 80-х років УГКЦ на Захiднiй Україні перебувала у підпіллі («катакомбна церква»). Основну сферу своєї діяльності вона перенесла у середовище української емiграцiї.

3 40-х років офіційне церковне життя на Україні зосередилося виключно в парафіях Українського Екзархату Руської Православної Церкви (РПЦ). У повоєнні роки українське духовенство особливо великих зусиль докладало для ліквідації страшних наслідків фашистської окупацiї на Україні. Зокрема, як відомо, був зруйнований церковно-архiтектурний ансамбль Киэво-Печерської лаври, на територiї якої гітлерівці повністю знищили всесвiтньовiдомий Успенський собор. Доводилося поновлювати й упорядковувати храми й монастирі, яким було завдано великої шкоди.

Духовне слово віруючим України  з Києва доносив друкований церковний орган "Православний вісник", а українській дiаспорi - "Канадський православний вісник". Упродовж 60-х років Екзарх України, владика Iосаф був членом товариства культурних зв’язків з українцями за кордоном. Особливо посилилась культурно-просвітницька діяльність українського духовенства в другій половині 80-х років під час підготовки до відзначення 1000-лiття хрещення Київської Русі. В суспiльнiй думці дедалі більшого поширення почали здобувати православно-богословськi оцінки культурно-художнього життя минулого та його духовної спадщини.

Під час урочистих актів в Києвi та інших містах України неодноразово підкреслювалась визначна роль церкви в утвердженні та розвитку української культури. Фонд культури України організував виставку картин, скульптур, художніх виробів на честь 1000-лiття запровадження християнства. У Київському театрі опери i балету ім. Т. Шевченка відбувся концерт духовної музики. Музей українського образотворчого мистецтва розгорнув виставку української ікони ХII - ХIХ ст.

В сучасних умовах не зменшується роль різноманітних християнських конфесій в удосконаленні духовного та суспільно-політичного життя незалежної України, зміцнення державності, розвитку нацiональної школи. Відомо, як позначилися на долі українського народу, його державності, культурі, духовному свiтi наслідки тоталiтарної радянської системи. Адже, сповідуючи державний атеїзм, вона, по суті, породжувала політику, спрямовану на денаціоналізацію української культури, нівелювання її самобутності, позбавлення тисячолітніх християнських традицій, їх загальнолюдських цінностей та ідеалів. Під вульгарно-матеріалістичними гаслами: "Релiгiя - це опіум народу", "род духовної сивухи" - велась ідейна боротьба із власним народом, його вірою, звичаями i традиціями. Релiгiя оголошувалася "пережитком минулого", а віруючі люди вважалися найбільш вiлсталою, темною верствою населення, яка підлягала перевихованню у процесі будівництва "нового" (звичайно, безрелiгiйного) суспільства. Владні структури, керуючись настановами компартійної номенклатури, прагнули витіснити з української духовності власне народне, національне, оголошуючи його патріархальщино або ж крайніми проявами нацiоналiзму. До останніх відносилися щедрівки, колядки, веснянки, гаївки, а відтак усе, що перепліталося з вірою в Бога, дотриманням християнських цінностей i моральних заповiтiв.

Але усі намагання пристосувати культурно-духовнi здобутки народу до штучно створених умов, заiдеологiзувати духовність, культуру, традицiйнi свята i обряди, уставлені звичаї потерпіли крах. Нині ми пожинаємо наслідки нашого перебування у полоні незнання або викривленого знання щодо воістину священних для людської спільноти понять - Бог, Віра, Релiгїя, Церква, що спричинило втрату батьківської духовності, викликало жахливу руїну "храму" людської душі. "Спустошення, завдані у ХХ ст. нашому народові, такі глобальні i жорстокі, що відтворити давній світогляд українців, менталітет нацiї, весь комплекс людських стосунків, звичаїв, уявлень про добро i зло надзвичайно важко. Комуністична i атеїстична пропаганда понищила психогенетичнi, моральні цінності народу, i тепер часто не в пошані Божі закони, а в iєрархiї цінностей домінують нажива i неробство, лицемірство, обман. Значною мірою втрачена вартiснiсть такого поняття, як сім’я, повага до батька-матері, а натомість погiршується i без того напру жена криміногенна ситуація, поширюються алкоголізм i наркоманія, країну пронизують мафіозні структури. Люди цураються рідної мови, свого роду й народу, а національна свiдомiсть у людей пригашена i зростає у недостатній мiрi".

Нині Україна переживає  складний i водночас потенцій не благодатний  час нацiонально-духовного відродження, складовою частиною якого стала  розбудова незалежної української  православної церкви (УПЦ - КП, УАПЦ), та відновлення на українських землях Української греко-католицької церкви (УГКЦ). Завдяки ним ми повертаємося до джерел загальнолюдських цінностей, які значною мірою наповнені релiгiєю й, зокрема, християнством. Разом з тим у суспiльствi спостерiгяється й чимало негативних процесів. Навіть у часи няв'язуваного атеїзму через засоби масової iнформацii, кіно, книги не спостерігалося такої шаленої агресiї бездуховності, аморальності, розбещеності, насилля, що веде до розтління душ, особливо молодих. Все це говорить про втрату спiввiтчизниками високих ідеалів, справжніх джерел духовного життя, які здавна живляться Словом Божим.

Ось чому сучасні умови суспільного життя вимагають більш широкої участі християнської Церкви у моральному оздоровленні українського народу, його духовному та національному відродженні. Важливим чинником повнокровного відродження духовності українського народу, його історії та культури є необхідність якомога скорішого відновлення традиційного місця християнства серед широких верств населення, підвищення доброчинної, культурно-свiтницької, миротворчої та виховної ролі Церкви в українському суспiльствi.

Процес утвердження української мови як державної, сучасний розвиток національних начал культурного життя викликають вiдповiднi зміни i в церковному житті України. Якщо в УГКЦ богослужіння й церковна проповідь українізувалися ще в ХIХ ст., а в православних парафіях західних областей України проповідь ще з довоєнного часу здебільшого звучала рідною для віруючої пастви мовою, та процес украiнiзацiї православної церкви в східних областях України поступово починається лише останнім часом. 3 появою українських перекладів богослужбових текстів та їх освоєння священнослужителями у практичному богослужінні. Над перекладами працюють представники Украiнської православної та Украiнської автокефальної церков.