Економічна криза1900—1903 pp

Економічна криза1900—1903 pp. 
Після промислового піднесення 90-х років початок XX ст. в Росії, як і в Західній Європі, відзначився глибокою економічною кризою. 
У зв'язку із зниженням цін і попиту на товари капіталісти скорочували обсяг виробництва або й зовсім закривали підприємства, викидаючи робітників на вулицю. Найбільшої гостроти криза набула у важкій промисловості, зокрема в залізорудній і металургійній. У Криворіжжі в 1902 р. з 79 рудників діяв лише 41. Залізної руди там було видобуто (в млн. пудів): у 1900 р. — 156,2, в 1901р. — 111,3, в 1902 р. —111,8, в 1903 р. —149,5. Виплавлено чавуну (в млн. пудів): у 1900 р. — 91,6, в 1901р. — 91,7, у 1902 р. —84,1, в 1903 р. —83,4. У 1903 р. на Півдні з 56 доменних печей працювали лише 23. 
Криза зачепила, хоча і меншою мірою, й вугільну, а також легку й харчову, зокрема цукрову промисловість. У період кризи видобуток вугілля в Донбасі становив (у млн. пудів): у 1900 р.—691,4, у 1901 p.—694,4, у 1902 р.— 642,1, у 1903 p.—728,0. 
У цілому за роки кризи в Росії було закрито близько З тис. великих та середніх підприємств і звільнено з роботи понад 200 тис. робітників. 
Посилення концентрації виробництва. Монополії і фінансовий капітал. 
Одним із найважливіших наслідків промислової кризи було посилення концентрації виробництва і створення монополістичних об'єднань. На початок XX стцарська Росія належала до «другого ешелону» капіталістичного світу, а за рівнем концентрації виробництва й робітників на великих підприємствах вийшла на перше місце в світі. У 1903 р. на підприємствах з кількістю робітників 500 і більше на кожному, що становили 4 % всіх підприємств країни, працювало 48,7 % всіх робітників Росії, тоді як в США — менше третини. 
Високою була концентрація виробництва у промисловості, особливо важкій, в Україні. 6,2 % шахт Донбасу з річним видобутком вугілля понад 10 млн. пудів кожна в 1900 р. давали 57,1 % загального видобутку кам'яного вугілля цього басейну. В Україні не було жодного великого металургійного заводу, який би виплавляв менше 1 млн. пудів чавуну в рік. П'ять найбільших заводів (Юзівський, Дніпровський, Олександрівський, Петровський і Донецько-Юріївський) в 1900 р. виробили 49 % • усього чавуну Південної України і понад 25 % загальноросійського виробництва. У цілому в Україні в 1902 р. на великих підприємствах із кількістю робітників 500 і більше працювало понад 44 % всього числа робітників. 
На основі дедалі більшої концентрації виробництва створювалися монополії, які на початку XX ст. стали відігравати значну роль у промисловому житті країни. В Україні одним із перших виник у Києві в 1887 р. синдикат цукрозаводчиків. У період кризи 1900—1903 рр., коли багато дрібних і середніх підприємств розорялися, процес створення монополістичних об'єднань відбувався досить інтенсивно. При цьому більшість монополій і, передусім, синдикатів, які діяли в Україні, мали всеросійське значення, розповсюджували свій вплив на відповідні галузі всієї або більшої частини Росії. 
У 1902 р. було засновано синдикат для продажу виробів російських металургійних заводів («Продамет»), синдикат південних підприємств для продажу спеціальних чавунів, синдикат для продажу залізних труб («Трубопродаж»), синдикат для торгівлі виробами російських вагонобудівних заводів («Продвагон»). У 1903 р. з'явився синдикат «Цвях», у 1904 р. — синдикат для торгівлі мінеральним паливом у Донецькому басейні («Продвугілля»). Всього напередодні революції 1905 р. в Росії уже діяло ЗО синдикатів. Вони зосереджували в своїх руках 60—80 %, а то й більше збуту продукції відповідних галузей, встановлювали монопольно високі ціни на внутрішньому ринку, діставали надприбутки. 
Концентрація й монополізація промисловості супроводжувалися і концентрацією капіталу, злиттям банкового капіталу з промисловим, створенням фінансового капіталу й фінансової олігархії. На початок XX ст. п'ять найбільших петербурзьких банків зосереджували в своїх руках 
понад 55 % всіх банківських капіталів Росії і контролювали 50 % капіталів металургійної та 60 % вугільної промисловості. Для банківської справи Росії була характерною питома вага іноземних капіталів: бельгійських, французьких, англійських та ін. В акціонерних капіталах в Україні іноземні капітали становили 80—90 %. 
Погіршення становища робітників. 
Економічна криза 1900—1903 pp. привела до значного огіршення економічного становища робітників й скорочення обсягу виробництва підприємств і зумовила зростання безробіття. Лише в гірничозаводській, кам'яновугільній, залізорудній та марганцевій галузях промисловості число робітників зменшилося з 152 тис. чол. в 1900 р. до 117 тис. чол. у 1903 р., тобто на 35 тис. чол., а в цілому в роки кризи кожний четвертий робітник був безробітним. Щоб зменшити витрати на зарплату, підприємці розширювали застосування праці жінок і підлітків. 
Тривалим залишався робочий день, на більшості підприємств він становив 12—16 годин на добу. Як і раніше, не було налагоджено охорони праці, техніки безпеки й медичного обслуговування робітників. Жили вони в жахливих умовах, переважно в казармах і землянках. 
У роки кризи на багатьох підприємствах номінальна заробітна плата була знижена на ЗО—40 %, а реальна зарплата через підвищення цін знизилася повсюдно. Зростали штрафи, побори й різні вирахування з заробітної плати робітників. 
Надзвичайно тяжким був поліцейський режим. Трудящі залишалися політично безправними, а в Україні вони зазнавали ще й національного гніту. 
Розвиток сільського господарства. Становище селянства. 
На початку XX ст. сільське господарство України, як і всієї Росії, продовжувало розвиватися по капіталістичному шляху. Поміщицькі та селянські господарства дедалі більше втягувалися в ринкові відносини, в поміщицьких і заможних селянських господарствах все ширше застосовувалися вільнонаймана праця, сільськогосподарські машини, багатопільна система землеробства, посилювалися спеціалізація районів, зокрема, Південь України виробляв усе більшу кількість товарного хліба і особливо пшениці та ячменю, що йшов на внутрішній і зовнішній ринок. Але капіталістичний розвиток і взагалі суспільний прогрес гальмувався наявністю кріпосницьких залишків, насамперед, самодержавства і великого поміщицького землеволодіння. 
В Україні на 1905 р. в руках 32,5 тис. дворян було зосереджено 10,9 млн. десятин землі — в середньому 334 дес. на маєток. 97 найбільшим поміщикам належало майже 2 млн. дес, тобто кожен із них володів не менше 20 тис. дес. Так, князі Браницькі мали 167 тис. дес, графи Потоцькі — 107 тис, князь Сангушко — 65 тис, поміщики Терещенки — 141 тис. дес, Харитоненко — 40 тис, графи Бобринські — 44 тис. і т. ін. 
У той же час 3 млн. селянських господарств України мали 20 млн. дес. надільної землі — в середньому по 7 дес. на двір. При цьому, бідняцькому двору належало пересічно лише 3,7 дес, середняцькому — 8,2 дес, а заможному— 15,5 дес. 44 % селянських господарств мали не більше 5 дес надільної землі кожне. В руках заможного селянства зосередилася й більша частина купленої та орендованої землі, інвентарю, худоби. Селяни були зв'язані общиною і круговою порукою (до 1903 p.), придушені непосильними податками й викупними платежами, позбавлені політичних прав, зазнавали національного гніту. Гноблені царизмом, поміщиками й капіталістами, селяни розорялися. На селі загострювалися класові суперечності. Передусім стояло завданий — ліквідувати поміщицьке землеволодіння.