Еміграція грушевського

В еміграції Грушевський, у свою чергу, мав можливість переконатися в байдужості керівників європейських країн до українських подій. Тому не дивно, що, не знайшовши підтримки на Заході, він із 1920 p., шукає шляхів зближення з більшовицьким керівництвом України, пише листа С. Косіору і Х. Раковському (тодішньому голові РНК УРСР), пропонуючи їм співробітництво, якщо йому буде дозволено повернутися в Україну для продовження наукової праці. Своєю владою більшовицькі лідери ні з ким ділитися не збиралися, проте в поверненні на батьківщину такого авторитетного ученого й громадського діяча, як Грушевський, вони були зацікавлені. У жовтні 1922 р. Секретаріат ЦК КП(б)У спеціально розглядав питання "Про українську еміграцію". З доповідями виступили представник УРСР у Чехословаччині М. Левицький і заступник наркома іноземних справ УРСР Я. Яковлєв. Вони представили загальну картину настроїв української еміграції, зазначивши, що Грушевський "тепер залишився ні з чим, оскільки всі грушенята розбіглися". На цьому засіданні практично був узятий курс на дезорганізацію еміграції. Левицький пропонував: "Відбити великі сили, які профільтрувати й відправити сюди, а інтелігенцію групи зміновіхівців використовувати тільки для розкладання еміграції, пускати їх сюди не варто". Схожу тактику пропонував і Яковлев: "Обіцянка про повернення залишиться обіцянкою, психологічно ми завжди зуміємо викрутитися". 

Грушевський тим часом цілком зосередився на науковій роботі й керівництві Українським соціологічним інститутом. Багато українських діячів, котрі опинилися разом з ним в еміграції, не підтримували бажання вченого повернутися на Батьківщину, де хазяйнували більшовики. Тяжкий моральний стан Грушевського диктувався й матеріальними проблемами. Співробітники звільнялися з його інституту, а деякі почали відверто нападати на нього. Невтішними були і справи УПСР. Частина членів Закордонної делегації (М. Шаповал, Н. Григоріїв), зайнявши антирадянську позицію, зблизилася з Винниченком. Дедалі відчутнішою ставала ізоляція Грушевського. 

Наприкінці 1922 р. він одержав від більшовицьких лідерів України запевнення піти назустріч. У листопаді того року він пориває з керівництвом УПСР і приймає рішення повернутися до Києва, повіривши у щирість намірів більшовиків сприяти розвиткові української національної культури й підтримувати українську науку. 31 грудня 1923 p., попередньо заручившись згодою вченого, його обрали дійсним членом ВУАН. 2 березня 1924 р. Грушевський із родиною виїхав із Відня і через п'ять днів прибув до Києва. Тут він знову енергійно взявся за наукову й організаційну діяльність: очолив кафедру історії українського народу в рамках історичної секції історико-філологічного відділення ВУАН, археографічну й історичну комісії цієї секції, брав участь у підготовці до публікації численних видань. Навколо патріарха української історіографії об'єдналися талановиті учні. Та основна увага Михайла Сергійовича, як і раніше, прикута до роботи над "Історією України-Русі". 

Тим часом плідній роботі суспільно-гуманітарних секцій ВУАН відчутно заважав антагонізм, що загострився між Грушевським і Єфремовим, корені якого сягали часів Центральної Ради. Це протистояння було на руку більшовикам, які прагнули тримати академію наук під цілковитим контролем. 

Суспільно-політичні погляди Грушевського були прийнятніші для нової влади. 1929 р. його обрали академіком АН СРСР. Але після судового процесу над "Спілкою визволення України" 1930 р., на якому головним обвинувачуваним виявився Єфремов, влада взялася й за Грушевського, який відмовився проти нього свідчити. 

23 березня 1931 р. в Москві під час відрядження Грушевський був заарештований. Ордер підписав заступник голови ОГПУ Г. Ягода. Вченого звинуватили в тому, що він очолював Український національний центр ("контрреволюційну" організацію, проти якої була спрямована чергова акція "викриттів"). Попри погане самопочуття Михайла Сергійовича, його допити тривали з 28 березня до 3 квітня 1931 р. На завершальному етапі слідства він відмовився від вирваних під тиском показань і був звільнений з-під варти. У справі УНЦ проходило понад 50 осіб. Усі вони одержали різні строки (від заслання до шести років тюрми), але сталінські часи пережили одиниці. Грушевський, опинившись на волі, був знятий з усіх посад і змушений жити в Москві під наглядом НКВД. Незабаром до нього перебралися дружина Марія Сильвестрівна й дочка Катерина. Академік тихо жив у столиці, намагаючись знайти віддушину в науковій праці. Його нерідко можна було зустріти в московських архівах і бібліотеках. 

Наприкінці 1934-го Михайло Сергійович відпочивав у санаторії в Кисловодську. У нього розвинувся карбункул, а в результаті некваліфікованого хірургічного втручання хвороба ускладнилася. 25 листопада 1934 р. Грушевський помер. Обставини його смерті й досі остаточно не з'ясовані. Висловлюють припущення щодо втручання НКВД, але документальних підтверджень тому немає. 

Уже наступного дня газета "Вісті" від імені РНК УРСР повідомила про смерть (після тяжкої хвороби) академіка Всеукраїнської і Всесоюзної академій Михайла Грушевського. Відразу надрукували постанову Раднаркому про його поховання в Києві за державний кошт. Одночасно з республіканськими газетами некролог із приводу смерті академіка вмістила "Правда". Тіло покійного перевезли до Києва й поховали на Байковому цвинтарі. 

Величезний внесок Грушевського в історичну науку та історію української літератури загальновизнаний. Не втрачають актуальності і його джерелознавчі розробки, тонкий аналіз причин і перебігу багатьох конкретних подій. Вражає працездатність ученого: з-під його пера вийшло понад 1800 праць з української історії та культури. Все свідоме життя Михайло Сергійович був самовідданим ентузіастом національного руху, не впадаючи при цьому в крайнощі. Йому належить величезна роль у консолідації українських демократичних сил на початку XX ст. Кульмінацією його політичного життя стало проголошення наприкінці 1917 р. Української Народної Республіки. Важко оцінити однозначно, ким він був більше — ученим чи політичним діячем. Грушевський писав так: "Я сам прийшов у політику через історію і цей шлях вважаю нормальним..." 

Повертаючи з небуття й забуття справжніх своїх героїв, сучасники віддають належне їхній пам'яті. Нині ім'я М. Грушевського носять Інститут української історіографії і джерелознавства НАН України, а також одна з центральних вулиць Києва. Біля Будинку вчителя, де засідала Центральна Рада, споруджено пам'ятник Михайлу Грушевському.