Гайдамацький та опришківський рух у західноукраїнський землях

Партизанська боротьба з гайдамаками  прибрала хронічний характер. Доки польська влада мала діло з гайдамаками-професіоналами, ті чинили попросту розбійні наскоки  на маєтки та міста, то ще сяк-так давала собі з ними раду. Але час від  часу серед української селянської маси, вічно незадоволеної з свого  становища, нагромаджувалася енергія  для нового вибуху; тоді гайдамаки  були готовими кадрами, вони давали зпоміж себе організаторів і вожаків повстання, й розпочинався ширший рух, який обхоплював значні простори. Такий вибух стався в 1750 р. Кілька гайдамацьких куп, які зорганізувалися на запорозькій території, перейшли границю Річі-Посполитої і вскочили на південну Київщину. Польське військо, яке перебувало в той час на Україні, було в цілковитому розстрою й не могло поставити серйозного опору. Селяни купами приставали до гайдамаків, і повстання відразу обхопило широкий район. Повстанці взяли Мошни, Умань, Вінницю, Лятичів, далі рух перекинувся на північ; взято Хвастів, і гайдамацькі купи доходили аж до Полісся. Але повстання не було зорганізоване. Не було провідників. Боротьба велася без усякого плану, розбишацькі купи гайдамаків дбали тільки про те, щоб збагатитися здобиччю підчас грабунків і самим утекти, покинувши збунтованих селян на їх власну долю. Вкінці посполите рушення шляхти, себто мобілізація шляхти з усіх трьох воєводств припинила повстання.

Розділ 3. Новий етап у  повстанській боротьбі народу України

Україна затихла. Та минуло всього вісімнадцять років, і стався новий страшний вибух, який своїм грізним характером залишив  позаду всі попередні рухи. Це була так звана Коліївщина 1768 року. Маючи  своє коріння в умовах соціально-економічного й політичного життя на правобережній  Україні, це повстання було зв’язане з подіями міжнародного характеру. Новіший дослідник Коліївщини, Гермайзе підкреслює, що епоха Коліївщини була добою занепаду поміщицького господарства, тією переходовою добою, коли ринки  збіжевого експорту переносилися з  берегів Балтійського моря на береги Чорного. Це були часи непевності в  економічному житті й відсутності  виразних шляхів господарського розвитку. Це все відбивалося на відносинах між дідичами й селянами, викликало  серед останніх неспокій і хвилювання. На південній Київщині, що була заселена пізніше від інших частин правобережної  України, довше, ніж де інде, затяглися  пільгові роки свободи від панщизняних  обов’язків. Але тепер і тут  ці роки вже скінчилися. Населення, яке мало недалеко від себе вільне Запорожжя, хвилювалося й навіть невеликі панщизняні тягарі відчувало  якесь насильство над собою.

Одночасно на південній Київщині загострилися й відносини реліґійні. Керманичі  уніатської церкви в особі митрополита  Володкевича, який перебував у Радомишлі, й його помічника Мокрицького, повели дуже енергійний натиск на православне  населення. Їх підтримували військові  й цивільні власті. Правне становище  православної церкви в межах Польщі було дуже невпорядковане. Православні  парафії на Київщині залежали від  єпископа, який жив на Україні лівобережній, у Переяславі, отже не був польським  підданим. Йому належало право висвячувати  священиків. Одначе польські пограничні власті всіма способами утруднювали  відносини православної пастви з  своїм закордонним пастирем. Та й  помимо того, щоб православний священик міг обняти парафію, треба було згоди  як уніатського декана, так і місцевого  дідича. На цьому ґрунті виникали постійні непорозуміння. Митрополит Володкевич і офіціал Мокрицький заступили  стару тактику відкритого переслідування православних і примушування їх силою  переходити на унію — новою тактикою, яка полягала в безкінченних дрібних  причепках; ці причепки робили життя  православного сільського духовенства  просто невиносним. Мокрицький при  тому жорстоко поводився з православними  священиками, за найменшу провину садовив  їх до тюрми, бив без милосердя  різками і всіма способами  знущався. Багато з сільського духовенства  назверх визнали унію, хоча в душі залишалися вірні православ’ю, багато й з світських людей примушені  були удавати уніатів, хоча в душі ненавиділи унію. Все це утворювало атмосферу взаємної ненависті й  недовір’я.

В половині XVIII ст. єпископську катедру  в Переяславі обійняв енергійний Гервасій Линцевський. Не маючи змоги  сам особисто відвідувати підвладні  йому парафії на польській Україні, Линцевський призначив у 1761 р. своїм  намісником Мелхісидека Значко-Яворського, ігумена Мотронинського монастиря. В його особі він знайшов талановитого й енергійного помічника. Мелхісидек зорганізував живий православний рух, осередком якого були монастирі на південній Київщині, серед густих лісів, близько від Запорожжя: Мотронинський, Медведівський, Жаботинський, Лебединський та інші. Він порозумівся з запорожцями й дістав від них поміч. Він підняв дух православного населення, а цілі сільські громади, які вже вважалися за уніатські, почали знову вертатися до православ’я. Коли уніатські власті стали робити Яворському перешкоди, він звернувся за допомогою просто до київського митрополита. Але, коли Мелхісидек вертався з Київа, його схопили й посадили до тюрми. Йому вдалося втекти з тюрми на Січ; звідси він поїхав до Петербургу, добився аудієнції в самої цариці Катерини й дістав від неї обіцянку дипломатичної допомоги.

Заручившися цією обіцянкою, сміливий ігумен повернувся до свого Мотронинського монастиря. Він застав удома репресії з боку уніатських властей проти  викликаного ним руху. Вимушений  інтервенцією Росії й Прусії з 1767 році закон варшавського сейму про  релігійну толеранцію не вплинув  на ослаблення релігійного утиску на такій далекій окраїні, якою була південна Київщина. Але в Значко-Яворського в голові вже роїлися нові плани: він разом із запорожцями думав  про повстання, яке, як він надіявся, піддержить російська влада. Приводом для повстання була міжусобиця, яка  наступила в Польщі в 1768 році.

В 1768 році частина польської шляхти, незадоволена з російського втручання  до польських справ та з політики короля Станіслава Понятовського, оповістила так звану конфедерацію, себто  збройне повстання проти свого  уряду. Ця конфедерація була заключена  в місті Барі на Поділлі під  проводом Казимира Пуласького. Польський  уряд, не маючи змоги власними силами подужати конфедератів, звернувся за допомогою до Росії. Тоді корпус російського  війська під проводом генерала Кречетнікова вступив на територію польської  України й почав збройною рукою  розганяти відділи конфедератів. Головні сили конфедератів були обложені в місті Бердичеві на меж між  Київщиною й Волинню.

Політичну ситуацію дуже зручно використали  керманичі нового повстання, задуманого, як можна припускати, в Мотронинському монастирі. На чолі цього повстання  став Максим Залізняк. Він був родом  із селян містечка Медведівки, став запорожцем, а весною 1767 року з’явився на Україні під виглядом монастирського послушника, спочатку в Жаботинському, а потім у Мотронинському монастирі. Тут весною 1768 року він підняв повстання. Проф. Гермайзе вдалося документально  встановити, що ядро Залізнякового  війська складалося з людей, які  прийшли із Запорожжя; це не були регулярні  запорозькі козаки, записані до військових реєстрів, це були різні наймити, які  працювали по запорозьких зимовниках або займалися рибним промислом, але всі вони пройшли запорозьку школу.

Один із кращих знавців історії  гайдамацьких рухів, Я. Шульгин, вважає, що гайдамаки мали певний план: обхопити Київщину з усіх боків, і через  те повстання розпочалося майже  зразу в чотирьох пограничних  пунктах під проводом чотирьох ватажків, серед яких головним одначе був Залізняк. Він вивів із собою зпід Мотронинського монастиря відділ у кілька сот  людей і вирушив із ним) через  Жаботин, Смілу, Черкаси, Корсунь, Канів, Богуслав, Лисянку на Україну. По всіх містах і скрізь по селах повстанці  вирізували шляхту й жидів. Народ  брав участь у цій різні, грабував майно своїх жертв і збільшував контингент повстанців цілими купами. Головним об’єктом Залізнякового походу було місто Умань.

Умань належала магнатській родині Потоцьких. Це був дуже важний торгівельний пункт, де велася жвава торгівля з  Молдавією й Туреччиною. Місто  було укріплено. В ньому було багато заможного населення, багато чужих  купців, тут була василіянська школа, так що Умань була не тільки економічним, але й культурним осередком. На чолі місцевої управи стояв із титулом  губернатора довірений Потоцьких  Младанович. В його розпорядженні  був невеликий військовий відділ, а головною силою була козацька міліція  під командою сотника Івана Гонти. Цьому Гонті судилося відіграти  поруч із Залізняком найвидатнішу роль в цілій трагедії гайдамацького  повстання та стати постаттю, яка  приковує до себе й досі пильну увагу  як української, так і польської  історіографії. Коли польські історики таврували Гонту як зрадника й  розбійника, то українські визнали  його за героя визвольної боротьби, за мученика, який заплатив страшними  муками за своє бажання звільнити  рідний народ. Особливо ідеалізувала Гонту  стара народницька школа українських  істориків із професором В. Антоновичем  та редакцією журналу “Кіевская  Старина” на чолі. А українська література ще раніше в особі Шевченка дала поетичну апотеозу уманському сотникові, зробивши його центральною постаттю в поемі “Гайдамаки”.

Гонта сам був син селянина й  зробив добру кар’єру на службі в народній міліції в Потоцьких. Він більш як десять років командував сотнею й за свою службу дістав від  Потоцьких два села, які давали йому великий, як на ті часи, прибуток. Він став ніби зовсім шляхтичем, зв’язаним  своїми службовими й економічними інтересами з шляхетською верствою. Коли рознеслася чутка про повстання й про  криваві успіхи гайдамаків, Умань  наповнилася втікачами-шляхтою й  жидами. Младанович вислав Гонту з  козацькою міліцією проти Залізняка. Але Гонта з цілим своїм  відділом перейшов на бік повстанців і разом із ними рушив на Умань. Що було мотивом такого його вчинку? Безперечно — не якісь особисті чи матеріальні інтереси. Як думає  Антонович, Гонта під час переговорів  із Залізняком переконався, що Залізняк почав повстання в ім’я народних ідеалів: визволення з кріпацької неволі, відновлення козаччини й оборони  православної віри. Через те він  признав за свій обов’язок приєднатися  до народної справи, Ів. Франко звернув  увагу на те, що тут відіграла  роль традиційна повага українського народу до авторитету королівської влади: повторилася точнісінько історія  з Хмельницьким — гайдамаки стали  в обороні королівської поваги проти сваволі конфедератів; бунт гайдамаків був спрямований проти панів, а не проти короля. До того ж грала роль чутка про те, що короля піддержує своїм військом російська цариця. До Франкової думки схиляється й Гермайзе.

Перехід Гонти на бік повстанців був рішаючим для долі Умані. 18 червня гайдамаки підійшли до міста, а на другий день воно було взяте. Стався страшний погром шляхти й жидів, підчас якого  загинуло близько двох тисяч людей. Младанович був убитий, але Гонта  врятував його дітей так само, як урятував він, кого тільки міг зпоміж шляхти. Переможці зібрали в Умані  раду, на якій Залізняка проголошено  гетьманом, а Гонту полковником  уманським. Цілу Уманщину поділено на сотні, як було колись за козацьких  часів. Уніатам запропоновано або  прийняти православіє, або покинути край. Зпід Умані повстанці вислали  відділи на Поділля, на Волинь і на Полісся.

Але доля повстання залежала від  того, як поставиться до нього російський уряд. Спочатку російські власті ставилися  до гайдамацького руху доволі доброзичливо. Ослаблення Польщі через внутрішні  розрухи не суперечило інтересам  російської політики. Російський посол  у Варшаві Рєпнін радив начальникові російського корпусу в Польщі генералові Кречетнікову заспокоювати повстанців, але не вживати проти  них збройної сили; він радив поводитися з ними ласкаво, по приятельськи. В  залежності від таких поглядів і  російська політика щодо гайдамацького  руху носила спочатку подвійний характер. Але ця подвійність тільки провокувала  гайдамаків, які були свято переконані, що вони роблять в інтересах російського  уряду.

Одначе картина перемінилася відразу  після того, як один гайдамацький відділ, гонячися за шляхтою й за жидами, перейшов турецьку границю й спалив турецьке місто Балту, де хотіли сховатися  втікачі. Це викликало гострі протести одночасно з боку турецького уряду, кримського хана й навіть молдавського князя. Турки грозили війною, Росія  ще не була до війни готова, й серед  урядових кругів настав переполох. Рєпнін зараз же написав до Кречетнікова про потребу негайних репресій проти  гайдамаків, це саме писала з Петербургу й цариця Катерина. Доля повстання  була тим самим вирішена. Кречетніков  вислав зпід Бердичева полк російських козаків під командою полковника Гурєва. Той наблизився до Умані  й завів приятельські переговори з гайдамаками. Так було доти, доки не прибув йому на підмогу ще полк піхоти. Тоді Гурєв закликав до себе на бенкет гайдамацьких ватажків, котрі не сподівалися  з його боку нічого злого, й звелів їх заарештувати; потім кинувся на гайдамацький табор і почав забирати в полон гайдамаків. Він захопив 900 людей, а решта розбіглася. В  руки Гурєва попали Залізняк, Гонта  й цілий ряд менших ватажків. Тимчасом прибув із військом і генерал Кречетніков. Він звелів віддати гайдамаків, які  були польськими підданими, до рук польським  властям, а російських підданих вирядити на суд до Київа. Коли прибув відділ польського війська, йому було передано 846 полонених із Гонтою на чолі. Суд  і кара мали надзвичайно жорстокий  характер, відповідно до страшенного  озлоблення польської сторони. Головний суд відбувся в селі Кодні коло Житої під проводом генерала Стемпковського. Не зважаючи на інтервенцію гуманного короля Станіслава Августа, майже всіх бранців після жорстоких тортур покарано смертю. Другим місцем суду було село на Поділлі.