Голодомор 1932-1933 рр.

Міністерство освіти й науки України

Державний університет  інформатики і штучного інтелекту

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Реферат

 

з дисципліни: «Історія України»

на тему: «Голодомор 1932-1933 рр.»

 

 

 

 

 

 

 

 

Виконала: студентка групи ЕК-08,

Тузова Ольга

 

Перевірила: Рощина Л.О.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Донецьк, 2008

План

 

Вступ

1. Колективізація сільського господарства
2. Причини голодомору
3. Голодомор – геноцид проти українства

Висновок

Список використаної літератури

 

Вступ

Голодомор — масовий голод, який охопив великі території й призвів до значних людських жертв на території Української РСР на фоні голоду в СРСР 1932—1933.

За оцінками сучасних демографів, можливий розмір зверхсмертності для Української РСР в 1933 році склав 2,2 мільйона чоловік.

З 1933 року події першої половини 1933 року в УРСР використовувались на Заході в публікаціях, заявах и акціях антирадянської направленості.

Найбільш активно тема Голодомору обговорювалась й досліджувалась з кінця 1970-х до початку 1980-х років в США та Канаді.

В СРСР тема Голодомору була піднята в середині «перебудови» — в кінці 1980-х років. З середини 90-х років ХХ століття слово «Голодомор» (Holodomor) в значенні «Великий голод на Украине в 1932—1933 г.» поступово ввійшло до міжнародних документів.

Серед істориків та політиків — на початок травня2008 року — не досягнуто спільної думки по відношенню причин Голодомору. Існує точка зору, згідно з якою масова гибель населення України від голоду була у багато чому викликана свідомими й цілеспрямованими діями радянського керівництва. Одночасно існує альтернативна думка, що ці події являлись непередбаченим наслідком проведення радикальних економічних реформ в кінці 20-х — на початку 30-х років ХХ століття в СРСР.

З 2005 року урядом України ведеться кампанія по визнанню Голодомору геноцидом української нації.

На початок травня 2008 року ряд країн визнав Голодомор актом геноциду, в той час коли Верховна рада України прийняла законодавчий акт, який визнає Голодомор геноцид українського народу.

 

Колективізація сільського господарства

Радянське керівництво, взявши курс на модернізацію промислового потенціалу країни, одразу зіткнулося з трьома проблемами: кошти, сировина і робочі руки для розвитку індустрії. Одержати все це можна було від селянства, що становило більшість населення. Проте бажаних наслідків досягти одразу не вдалося. Звичні командні методи в економіці спрацьовували погано, і тому провести планове перекачування коштів з аграрного сектора в промисловість шляхом встановлення занижених цін на сільгосппродукцію правлячі кола не змогли. Пропоновані державні ціни часто часто становили лише 1/8 ринкових, а за таких умов селяни просто відмовлялися продавати свій товар. Вихід з цієї системи Ленін побачив у кооперації, яка була звичною. традиційною формою селянської співпраці ще з дореволюційних часів, до того ж давала змогу органічно поєднати приватні та державні інтереси. Проблема полягала лише в тому, яким способом у традиційну форму кооперації вкласти новий соціалістичний зміст.

Рішення XV з’їзду ВКП(б) (1927) передбачали повільний, поступовий, добровільний процес кооперації. Проте практика диктувала швидкі темпи та жорсткі методи. Принципова зміна орієнтирів почалася після поїздки Сталіна до Сибіру і застосування надзвичайних заходів під час заготівлі хліба в лютому 1928 р. «Уральсько-сибірський» метод заготівель базувався на принципі «самообкладання», за допомогою якого село фактично розколювалось за майновою ознакою. І хоча після цих подій Сталін твердив: «Розмови про те, що ми нібито скасовуємо неп, запроваджуємо продрозверстку, розкуркулення і т. п., є контрреволюційним базіканням», - саме з цього рубежу наростає трансформація кооперації в колективізацію, швидко йде процес згортання кооперації.

Сталін і його оточення з часом дедалі більше переконувались у тому, що потреби індустріалізації простіше і гарантованіше можна задовольнити, спираючись не на 20-30 млн індивідуальних селянських господарств, а на 200-300 тис. колгоспів. Тому визріла думка про кардинальну зміну вектора залежності: не держава мусила залежати від значної кількості неконтрольованих індивідуальних селянських господарств, а сконцентровані у великі спільні господарства селяни мусили перебувати в залежності від державних структур. До того ж у сталінських планах колективізація – це не тільки зручний засіб забезпечення міст та армії продовольством, а промисловості - сировиною і робочою силою. Крім цього, вона мала суттєво сприяти зміцненню соціальної бази диктатури пролетаріату: з одного боку, колективізація стимулювала процес пролетаризації, з іншого – разом з індустріалізацією відкривала шлях до ліквідації багатоукладності в економіці.

Восени 1928 р. в  Україні  було колективізовано лише 4% селянського землекористування – це була слабка опора для здійснення грандіозних сталінських планів. Переходом до політики суцільної колективізації 1929 р. покладено початок кардинальним змінам у сільському господарстві. Селян почали насильно заганяти до колгоспів. Основну протидію цей процес викликав з боку заможних селян, які отримали назву «куркулі». Тому закономірно, що колективізація супроводжувалась політикою «ліквідації куркульства як класу». Перша хвиля розкуркулення прокотилася республікою з другої половини січня до березня 1930 р. Вона охопила 309 районів, де налічувалося 2524 тис. селянських господарств.

Селянство чинило опір сталінській  політиці. У Херсонському, Кам'янець-Подільському, Вінницькому, Чернігівському, Одеському, Дніпропетровському округах відбулися збройні виступи селян.

Збагнувши, що ситуація може стати некерованою, Сталін 2 березня 1930 р. у «Правді» опублікував статтю «Запаморочення від успіхів», у якій у «перегинах» процесу колективізації звинуватив місцеву владу. Переміщення акцентів у селянському питанні призвело до масового виходу селян із колгоспів. Реакцією властей на такий перебіг подій став курс поглиблення розколу села та зміна методів примусу. Тих, хто виходив з колгоспів і повертався до індивідуального господарювання, чекали підвищенні податки, їм відводилися гірші землі, не поверталася худоба, а колгоспникам держава обіцяла пільги та кредити. Восени 1930 р. у колгоспах залишилося менше третини селянських дворів. Характерно, що виходили переважно середняцькі господарства. і в колгоспах залишалися тільки незаможники.

Проте відступ Сталіна  тривав недовго – вже в середині 1930 р. ЦК ВКП(б) розіслав по республіках  директивного листа «Про колективізацію». Зокрема, Україна, згідно до директив, мала протягом 1931 р. в основному закінчити суцільну колективізацію. Ще рішучішими методами і темпами пішов процес розкуркулення. За роки суцільної колективізації було експропрійовано понад 200 тис. селянських господарств.

Трагедія колективізації вимірювалася мільйонами людських доль. Депортація «куркулів» з України набула  величезних масштабів.  У грудні   1932 р. було введено «внутрішній паспорт», що не давало можливості без дозволу місцевої влади переїхати до міста. Це прив’язувало селян до землі, знову закріпачувало його. В цей час ВКП(б) у народі назвали «вторым крепостным правом большевиков», а Бухарін називав експлуатацію селянства в СРСР «воєнно-феодальною».

Такі обставини  змушували  одноосібника вступати до колгоспу. У 1932 р. колгоспи об’єднували майже 70% селянських господарств, 80% посівних площ республіки. Останню крапку в епопеї колективізації було поставлено в 1937 р., коли в УРСР налічувалося 27,3 тис. колгоспів, які об’єднували 96,1% посівних площ.

За привабливим, на перший погляд, фасадом колгоспного  ладу на початку 30-х років визрівала трагедія – спустошливий голод, жертвами якого стали мільйони.

 

Причини голодомору

Для виявлення причин Голодомору необхідно вивчати та співставляти величезну кількість документів, адже, як зазначають дослідники, у організаторів Голодомору не було ніяких причин документувати (а тим більше оприлюднювати) свою мету.

Результати такого аналізу  свідчать, що причиною голодомору стала політика сталінського режиму одночасно щодо українців як нації і щодо селян як класу. Головною метою організації штучного голоду був підрив соціальної бази опору українців проти комуністичної влади для забезпечення тотального контролю з боку держави за всіма верствами населення (з огляду на те, що, як тоді вважалося, міський пролетаріат не створює проблем щодо його контролю).

На території Київщини, Уманщини, Черкащини, Вінниччини, Чернігівщини, Харківщини, Дніпропетровщини, Одещини, Луганщини у 20-х - 30-х роках тривала справжня селянська війна. Її елементами були зв'язки з петлюрівською еміграцією, поставки зброї через кордон (тоді з Галичини), план всеукраїнського повстання проти більшовиків.

Документи ГПУ свідчать, що наприкінці 20-х - на початку 30-х стався новий виток повстансько-партизанської боротьби проти «московської комуни». Тоді підросло нове покоління українців, яке пішло у бій. Є свідчення про створення партизанських селянських загонів у 1931-1932 роках. Тільки за даними ГПУ, від 20 лютого до 2 квітня 1930 року в Україні відбулося 1716 масових виступів, з яких 15 кваліфікувалися "як широкі збройні повстання проти радянської влади". Вони об'єднували до двох тисяч людей, і відбувалися під гаслами: "Верніть нам Петлюру!", "Дайте другу державу!", "Хай живе самостійна Україна!", "Геть СРСР!", "Давайте завойовувати іншу свободу, геть комуну!". В ті часи люди організовувалися як могли. Були навіть кінні загони. Зброєю були вила, лопати, сокири. Натовпи селян зі співом "Ще не вмерла Україна" ліквідовували місцеві органи влади. Партійці і комсомольці втікали. Радянська влада переживала важкі часи. Наприклад, велика, авторитетна родина Кривоносів у селі коло міста Шостки (Сумщина) не пускала у своє село радянську владу до 1932 року.

Позицію радянського уряду щодо українського селянства найкраще висвітлюють промови його провідників та тогочасні публікації в офіційних радянських медіях. Зокрема Йосиф Сталін стверджував:

"Національна  проблема, в самій своїй суті, це селянська проблема"

«Пролетарська правда»  номер від 22 січня 1930 р.

"знищення  соціальної бази українського  націоналізму — індивідуальних  селянських господарств — було одним із основних завдань колективізації на Україні"

Виступаючи на XVII з'їзді партії, керівник Компартії України  Косіор заявив:

"націоналістичний  ухил у Комуністичній партії  України… грав виняткову роль у спричиненні та поглибленні кризи в сільському господарстві"

Він також промовляв  на партійних зборах влітку 1930 року:

"Селянин  приймає нову тактику. Він відмовляється  збирати урожай. Він хоче згноїти  зерно, щоб задушити радянський  уряд кістлявою рукою голоду. Але ворог прорахувався. Ми покажемо йому, що таке голод. Ваше завдання покінчити з куркульським саботажем урожаю. Ви мусите зібрати його до останньої зернини і відразу відправити на заготівельний пункт. Селяни не працюють. Вони розраховують на попередньо зібране зерно, яке вони заховали в ямах. Ми повинні примусити їх відкрити свої ями"

Шеф ОДПУ в Україні В.Балицький про боротьбу проти селянства в Україні:

"У 1933 р.  кулак ОДПУ вдарив у двох  напрямах. Спочатку його удар  відчули на собі куркульські петлюрівські елементи на селі, а по-друге, головні осередки націоналізму"

Відповідно до результатів  досліджень, для досягнення бажаної  мети — покарання голодом — організаторами Голодомору було використано наступний механізм:

• В рік неврожаю зернових культур плани хлібозаготівлі були значно підвищені;
• Під прикриттям посиленої кампанії хлібозаготівлі було запроваджено «свідомо здійснювану конфіскацію продовольства» через запровадження натурального штрафування (м'ясом, картоплею та іншими продовольчими продуктами) за невиконання планів хлібозаготівлі.
• Селянам України та Кубані (на той час заселеної етнічними українцями) радянський уряд свідомо і планомірно не давав можливості виїхати з територій уражених голодом.

 

Голодомор – геноцид проти українства

Голодомор в Україні  був добре продуманий, про це свідчить політичне рішення не визнавати голоду і не допустити на Україну хлібну допомогу з Заходу. Українські еміграційні організації на Заході робили відчайдушні зусилля звернути увагу своїх урядів на голодомор 1932-1933 років в Україні. У Вашингтоні архів Держдепартаменту переповнений зверненнями з проханням якось втрутитись у цю справу, захистити український народ. В липні 1933 року у Львові (тодішня Польща) був створений Український центральний допоміжний комітет, який надав нелегальну допомогу потерпілим на великій Україні продуктовими посилками.

Була спроба створити міжнародний координаційний комітет  для надання гуманітарної допомоги на чолі з Віденським архієпископом  кардиналом Унніцером. На звернення Комітету Червоний Хрест відповів, що він не може діяти без згоди уряду тієї країни, якої це стосується. Представники американських та канадських українських організацій зверталися до тодішнього президента США з проханням надати гуманітарну допомогу голодуючим на Україні – у відповідь – нічого конкретного. Уряд США зробив вигляд, що він не знає про геноцид-голодомор. Дивно, що в розпалі голоду (1933 рік) США встановили з СРСР дипломатичні відносини, та ще й підписали торговий договір.

Були й такі, які  привселюдно замовчували голод. Представник «Нью-Йорк Таймс» у СРСР Волтер Дуранті був повністю обізнаний з тим, що діється в Україні. Однак у своїх статтях він ні словом не прохопився про цю трагедію, не бажаючи потрапити у немилість радянської влади. Він був інтимно входячим до всіх червоних главарів імперії в Москві. Стоячи на варті голодомору 1932-33 років, Дуранті дезінформував увесь світ: «Неправда! Нема й не було голоду!»

Як не дивно, в цей  час він став лауреатом Пуліцерської премії «за безсторонні, змістовні репортажі з Росії». Але були мужні кореспонденти – Чамберлін, Лойонз, Маггерідж, Геріт Джонс. Їхні кореспонденції-звіти про голодомор 1932-1933 років правдиво інформували весь західний світ. Геріт Джонс, колишній особистий секретар Ллойд – Джорджа, в березні 1933 року побував на Україні, пройшовши 40 миль від села до села в районі Харкова. Про те, що він побачив, він розповів у Берліні, давши інтерв’ю представникам преси: «Тисячі людей померли і мільйони під загрозою голодної смерті». Майже в усіх офіційних документах, опублікованих в 1988-89 роках в СРСР, простежуються корені трагедії українського народу. У різних фондах, а найбільше в матеріалах ВУЦВК збереглися листи , скарги селян. У найвищому органі влади вони шукали захисту, допомоги, відновлення справедливості. Писали про колективізацію, розкуркулення, хлібо- та м’ясозаготівлю, висилки людей, голодування сімей. «Внаслідок гострої потреби в продуктах, яких бракує нашому колгоспові, кожного дня виходить із строю (тобто помирає) 8-10 колгоспників. Тому просимо Вас найти можливість і надати яку-небудь допомогу в продуктах… У нас зараз лежить 20 сімей опухлих. Погане становище з дит. яслями, кидають дітей. Просимо відповісти на нашого листа, чи можна розраховувати на допомогу з району» (уривок з листа голови колгоспу «Соціалістичні лани» с. Олександрівки Харківської області).

«Ходили опухлі, вмирали на вулицях. Зайшов до нас опухлий, просить «Дай...» Більше вже нічого сказати не може. Мама дала йому кусок хліба, і він вийшов бідний, сів під плотом, з’їв той хліб – і не встав» (Спогад очевидців – Хмельницька обл.)