Грецькі міста-колонії

В Египте была разработана своеобразная система водоснабжения. Вода, оставшаяся в понижениях местности и каналах, использовалась для орошения с помощью водоподъемных механизмов; древнейшим из них был шадуф (всем известный журавль), изображения которого до сих пор сохранились на гробнице в Фивах, относящейся примерно к 1250 г. до н.э. Для водоснабжения городов сооружали водоподъемные станции в виде сложной системы шадуфов или водоподъемных колес. Страбоном описаны водоподъемные колеса одной крепости на берегу Нила, которые приводились в движение 150 рабами. К 2500 г. до н.э. в Египте было известно искусство сооружения глубоких копаных колодцев глубиной до 100 м. Египтянам было знакомо употребление гончарных и свинцовых водопроводных труб. Нельзя не отметить самотечный водовод на острове Крит (2200 г. до н.э.), обеспечивающий подачу родниковой воды в Кносский дворец.

Основою основ  економічного життя стародавніх  єгиптян завжди було сільськогосподарське виробництво, передусім добре поставлене іригаційне землеробство, ефективність якого залишалася високою навіть у періоди політичного занепаду держави. Іригаційне землеробство переважало у Верхньому Єгипті, родючі землі  якого використовувалися головно  для розвитку зернового господарства, землі ж Дельти, відвойовані у  боліт, більше годилися як пасовиська. Об’єднання країни в єдину державу  посприяло будівництву та експлуатації іригаційної мережі, створювати яку  населення почало ще в Додинастичну добу, а завершило вже в епоху Середнього Царства.

Стародавні  єгиптяни побудували оригінальну іригаційну систему, не схожу на месопотамську. Якщо в долині рік-близнюків система  каналів і дамб мала передусім  дренажне призначення, то в долині Нілу склалася проста й надійна басейнова  система іригації, покликана якомога  довше, впродовж усього посівного періоду, затримати воду на полях. Будувати й  експлуатувати таку систему штучного зрошення землі можна було лише усім миром, злагодженими зусиллями всіх номів, що дуже вплинуло на політичну організацію староєгипетського суспільства.

Споруджувати  саме басейнову систему іригації єгиптян спонукав рельєф Нільської  долини. Справа в тому, що на природно високих берегах Нілу мул під  час паводку відкладався товщим шаром, ніж у долині, яка через  це понижувалась також на захід і  схід, у бік Лівійського та Аравійського плато. Скориставшись цією особливістю  рельєфу Нільської долини, єгиптяни поділили її повздовжніми та поперечними  греблями і дамбами на більші й  менші басейни, через що вона зовні  стала схожою на гігантську шахову дошку. Напередодні розливу Нілу, чи коли вода вже починала прибувати, селяни проривали крізь високі нільські береги (їх вони ще й штучно нарощували) короткі канали, якими впускали воду в басейни, звідки її потім розподіляли  на поля за допомогою невеликих земляних валів. Коли мул осідав, паводкову  воду відводили назад, у річку. Вода заодно промивала фунт, оберігаючи його від засолювання. Нільський  мул, що залишався на полях, зберігав вологу впродовж двох місяців, проте  цього часу цілком вистачало для  проростання й дозрівання зернових культур (нільський мул був справжнім  поживним бульйоном для рослин, він  давав найшвидші сходи у світі).

Басейнова система  іригації в Єгипті виявилася значно ефективнішою, аніж дренажна — в  Месопотамії. Вона чинила менший тиск на природу і забезпечувала стабільну  екологічну обстановку в країні. Вода в Нільській долині стояла в каналах  лише під час повені, впродовж 6—9 тижнів, решту часу вони залишалися сухими, за каналами ж у Месопотамії  доводилось наглядати протягом цілого року. Проіснувала ця система іригації в Єгипті до середини XIX ст., поки її не зруйнувала Асуанська гребля. Нині вона почасти збереглася лише у Верхньому  Єгипті.

У IV тис. до н. е. єгиптяни винайшли ніломір. Він допомагав хліборобам прогнозувати не лише час розливу Нілу, а й розмір паводка.

Існувало три  типи ніломіру: прибережні скелі, на яких позначали рівень паводкової води, кам’яні сходинки до річки, які використовувались з цією ж метою, та Шахта з колоною посередині. Третій тип ніломіру був найдосконалішим. Шахта, в яку вели сходинки, була сполучена з Нілом спеціальним каналом і діяла за фізичним законом сполучених посудин: рівень води в ній (його регулярно позначали на колоні чи стіні шахти) був такий самий, як і в Нілі.

В епоху Нового Царства було винайдено шадуф. За допомогою цього нехитрого пристрою два робітники, працюючи позмінно, могли полити за світловий день до пів гектара землі. Шадуф дозволив єгиптянам інтенсивно освоювати високі поля і посприяв, насамперед, розвитку садівництва. Нарешті, в І тис. до н. е. єгиптяни почали використовувати для поливу землі водоналивне колесо сакіє, яким користуються й нинішні єгипетські селяни.

Система штучного поливу землі забезпечувала високий  валовий збір зернових у країні. За підрахунками єгиптологів, одна сім’я  хліборобів могла прогодувати з  єгипетських ґрунтів ще три сім’ї.

 
       Упоминание Геродотом «деревянных машин» — придало импульс направлению исследований. Итальянский египтолог Освальдо Фалестиеди считает, что остатки одной из таких машин нашли в XIX веке при раскопках храма царицы Хатсепшут. Увлеченный итальянец сумел восстановить древнее устройство, и оно заработало!  
 
       Сконструированная Фалестиеди машина напоминает колыбель. Внутри деревянного каркаса помещается обвязанный веревками каменный блок, который раскачивается при помощи специальных клиньев. С помощью такого раcкачивания, убежден изобретатель, древние египтяне поднимали многотонные камни. Открытие Фалестиеди апробировали японские и американские инженеры и археологи. И независимая экспертиза, подтвердила правоту итальянца. Теперь Фалестиеди вместе с инженерами из Туринского политехнического института собирается создать действующую модель устройства, которое сможет поднимать камни весом до сорока тонн.

Однією з найбільших загадок  Великої піраміди є питання про  проектування і будівництво настільки  грандіозної споруди. Яким чином  великі кам'яні блоки доставлялись на місце будівництва, піднімались  і так акуратно вкладались один на одний?

Дещо про методи будівництва  пірамід у Стародавньому Єгипті розповіли рельєфні малюнки на гробниці чиновника Ті із Саккари часів IV династії (2489—2345 роки до н.е.). На ній зображена група робітників, які для установки великих обелісків і статуй використовують мотузки і спеціальні сани.

Старовинна гравюра, яка зображує будівництво піраміди Хеопса за описом Геродота

На думку німецького єгиптолога Ганса Райхардта^[3] початок будівництва виглядав так: спочатку розплановували основу під будівництво. Вона мусила бути ідеально рівна, позаяк перекоси фундаменту позначилися б на кладці. Для цього навколо скельного виходу побудували водонепроникний вал з кам'яної кладки. У квадраті, що утворився, вирубали густу мережу невеличких каналів, що перетинаються під прямим кутом, і будмайданчик став схожим на величезну шахівницю. Канали заповнили водою, висоту рівня води точно позначили рисками на бічних стінках, потім воду спустили. Каменотеси вирубали усе, що виступало над гладдю води, і канали знову заклали каменем.

Для підйому і установки каменів, за думкою єгиптологів, на похилих площинах будувались рампи із уламків вапняків, блоків і валунів. Єгиптолог Марк Лехнер висунув гіпотезу, що для цих цілей використовувалася спіральна рампа. Вона розпочиналась в кам'яному кар'єрі, розташованому поруч, на південний схід від піраміди. По ній блоки затягували на спеціальних дерев'яних санях на потрібну висоту. Залишки таких рамп були виявлені біля різних інших, але менших пірамід. Проте для будівництва настільки великої піраміди необхідна була рампа дуже великих розмірів і її створення було не менш складною інженерною задачею, аніж будівництво самої піраміди.

Румен В. Младов, Ян С. Р. Младов і професор інженерного будівництва Кембріджського університету Дік Перрі висунули іншу гіпотезу. В її основу лягли написи, висічені на великих блоках, що використовувались при будівництві піраміди. На них вказувалось: «Цим боком догори». Дослідники припускають, що ця інструкція не мала б сенсу, якби прямокутні блоки просто тягнули по рампах. Запропонована ними інженерна теорія зводилась до того, що камені в буквальному смислі закочувались по рампах на піраміду за допомогою спеціально для цього створених дерев'яних пристроїв, що нагадували цільнокатане колесо. Доказом існування прототипу коліс у єгиптян є модель дерев'яного катка із пари товстих дощок з опуклим нижнім краєм, скріплених між собою круглими дерев'яними рейками. Подібна модель була знайдена британським археологом Фліндерсом Пітрі в місті Дейр Ель-Бахрі. Єдиним недоліком цієї гіпотези є те, що напівкруглі пристрої могли бути корисні лише при транспортуванні каменів невеликих розмірів, що не скажеш про 2,5 т блоки для Великої піраміди.

Існує цікава гіпотеза про те, що у  складі споруди Піраміди Хеопса був вибудований древній аналог сучасного ліфта, який складався з шахти ліфта, верхня частина якої сьогодні доступна у вигляді гранітних стін і стелі Камери фараона, і такої собі опущеної донизу кабіни ліфта, верхню частину якої можна побачити у вигляді сучасної підлоги камери фараона

Строго кажучи, списи на тему "виливки" пірамід стародавніми єгиптянами ламаються давно. Ще в 1979 році відбувся Другий Міжнародний конгрес  єгиптологів в Греноблі, на якому Джозеф Давідовіц, професор хімії з Франції, висунув гіпотезу про те, що при будівництві єгипетських пірамід використовувався бетон. У своїй книзі "Як бог Хнум опікав Хеопса, будівельника пірамід", опублікованій роком раніше, він доводив не тільки це. За твердженнями Давідовіца, стародавні єгиптяни виготовляли свої знамениті вази та скульптури, використовуючи техніку "кам'яного лиття". Якщо врахувати, що Джозеф Давідовіц понад сорок років очолює Інститут геополімерів в Сент-Квентіні (Франція), то до його думки варто прислухатися.

Офіційно вважається, що піраміда "Хеопса" (найбільша з пірамід), була складена з великих, акуратно оброблених і ювелірно підігнаних блоків, і трапилося це в часи "Четвертої династії" фараонів. Після побудови "Ахет-Хуфу" (так її називають) єгиптяни перейшли до зведення маленьких і примітивних пірамід, складених з погано оброблених блоків, вирубаних у каменоломні. Причину такої деградації в будівельній технології єгиптян вчені не знаходять.

Наступне протиріччя в  офіційній теорії будівництва пірамід  стосується інструментів і матеріалів. За часів Стародавнього Царства  єгипетські будівельники, користуючись кам'яними знаряддями праці, зводили  піраміди з досить твердого вапняку, а зодчі періоду Середнього Царства, володіючи бронзовими інструментами, чомусь полюбляли більш м'який пісковик.

Професор Давідовіц впевнений: принаймні кілька єгипетських пірамід і храмів зводилися з використанням "геополімерного"​​, тобто природного бетону. Природним його називають тому, що відомі нам скам'янілі відкладення (пісковик або вапняк) фактично є геополімерном бетоном. У природі відомі такі утворення, що виникли в результаті висихання і "схоплювання" грязьових і селевих потоків. Як тільки в результаті природних процесів (виверження вулканів, наприклад) відбувалося змішування піщаних і інших мінеральних наносів з органічними матеріалами (результатами життєдіяльності мікробів, рослинними залишками і так далі), включався механізм утворення природного бетону з органічними добавками. Стародавні єгиптяни всього лише відтворили цей процес. Додаючи органічні матеріали до роздрібнений мінеральних компонентів, вони отримували геополімерний бетон.

В якості аргументів Давідовіц наводить результати проведених ним хімічних аналізів. Крім того, він посилається на деякі давньоєгипетські тексти, згідно з якими якийсь божественний наставник навчив фараона Джосера, як потрібно розмелювати місцеві гірські породи, щоб отримати бетон.