Католицький арістотелізм. Альберт Великий

Київський національний університет  імені Тараса Шевченка

 

 

 

 

 

 

Реферат

З предмету

Культура західноєвропейського середньовіччя

На тему:

«Католицький арістотелізм. Альберт Великий»

 

 

 

 

Історичний факультет

ІІІ курс

Олешко Тетяна

 

Київ 2011

План

Вступ

1. Біографія Альберта Великого
2. Релігія та філософія
3. Вчення про душу
4. Коментарі
5. Арістотелізм та факультет мистецтв у Парижі
6. Висновок
7. Список використаних джерел та літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Уже в ХІІІ ст.. потрібна була філософія природничо - гуманістичного спрямування, світогляд, у якому можна було б знайти картину світу і практичні рекомендації для життя. Такою філософією для Західної Європи став арістотелізм, який приніс із собою знання в області ботаніки, зоології, астрономії та інших природничих наук. Ці знання сформувалися на Сході уже в ІХ-Х ст. такими середньовічними вченими, як Аль-Фарабі, Аль-Біруні, Авіценна (Ібн-Сіна).

Арістотелізм швидко почав завойовувати симпатії освічених людей, але його поширення в арабській інтерпретації загрожувало офіційній церкві, призводило до підриву основних догматів католицизму. Тоді була створена комісія, яка мала на меті пристосувати вчення Арістотеля до офіційної філософії католицизму. Але вона не змогла філософію Арістотеля вкласти у рамки августинського вчення. Офіційна церква потребувала захисника, і він з’явився в образі Альберта Великого та його учня і послідовника, Томи Аквінського. Саме Альберту Великому присвячена моя робота.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Біографія Альберта Великого

Альберт фон Больштедт народився в Лауінгені, у Швабії. Зазвичай датою його народження вважають 1206 чи 1207 рік, хоча деякі дослідники називають більш ранню дату. Освіту отримав у Болонському і Падуанському університетах, а в 1223 році вступив у домініканський орден. Після завершення послушництва він навчався у Кельні, а в 1240 році прибув до Парижу, щоб вивчати теологію. У 1242 році він став бакалавром і в 1245-1248 роках викладав там. У 1248 році керівництво ордену направило його у Кельн, де він повинен був організувати домініканську школу і де його учнем став Тома Аквінський. У 1254-1257 роках Альберт очолював домініканську єпархію у Німеччині. Деякий час викладав теологію при Папській курії, а в 1260 р. з допомогою папи Олександра IV став єпископом Регенсбурга.  У наступні роки і до самої смерті, яка настала у 1280 році, він жив головним чином у Кельні¹.       

Сучасники називали Альберта  «універсальним наставником» (doctor universalis). Він був добре обізнаний з працями Арістотеля, Авіценни, Аль-Фарабі, Августина та ін.. Заслуговує уваги й те, що Альберт Великий не лише цікавився природничими науками, але й особисто вів спостереження, проводив експерименти в галузі зоології, мінералогії, алхімії, астрономії, чим дуже виділявся серед сучасників. Стверджують, що він створив механічний пристрій, який вмів розмовляти. Його учень, Тома Аквінський, назвав цей витвір диявольським і навіть хотів знищити його.

Творча спадщина Альберта Великого надзвичайно обширна. Його твори можна класифікувати² на три групи:

1. «Філософія раціональна», або логіка;
2. «Реальна філософія», до якої відносилися фізика, математика і метафізика;
3. «Моральна філософія».

За іншою версією,³ твори Альберта можна поділити на чотири групи:

1. «Сумма про творіння» (1245-1250). (Опубліковано лише дві частини: «Про чотири вічні речі» і «Про людину»). Вони відносяться до першої «Сумми теології».
2. Чотири книги коментарів до «Сентенцій» Петра Ломбардського.
3. Трактати з філософії.
4. «Сумма теології», над якою Альберт працював з 1270 року і до кінця життя.

Основними працями мислителя  були: «Керівництво з істинної теології», «Сумма теології», «Про природу і походження душі», «Про мінерали», «Про тварин» та інші.

Однією з найбільших заслуг Альберта Великого стала спроба включити арістотелізм у контекст християнської  думки. Він одним із перших у середньовіччя намагався розмежувати сфери філософії і теології. Альберт вважав, що релігія виникає на ґрунті віри, а філософія – розуму. Але мислитель вважає, що філософське знання може привести людину до віри, допомогти краще зрозуміти її.

 

Творчість Альберта Великого стала передумовою для праць Томи Аквінського, але заради справедливості варто зазначити, що творчий спадок Альберта глибший і багатший, ніж його учня.

Головна заслуга Альберта полягає в тому, що він перший почав застосовувати для християнської теології досягнення греко-арабської науки та філософії.  Він був людиною енциклопедичних знань і хотів зробити доступними широкому загалу знання з фізики, метафізики та математики, які акумулювали греки та араби.

 

 

 

2. Релігія і філософія

 

Важливим відкриттям, яке  зробив Альберт Великий, було розмежування філософії та теології. Він вважав, що предметом теології є «сфера благо-словенного», а об’єктом філософії – «речі у собі». Теологію Альберт вважає практичним знанням, оскільки вона намагається вести людину до спасіння, а

філософію – чистим знанням, яке не має практичної мети. Але, виходячи з того, що проблема існування Бога є однаково важливою як для філософа, так і для теолога, він заявляє про відмінність шляхів його пізнання. У зв’язку з цим Альберт виділяє кілька принципових відмінностей між цими двома науками. По-перше, філософія послуговується розумом, а теологія – вірою. По-друге, філософія має справу з очевидним, наявним, реальним, у той час як віра осяяна божественним розумом і сягає далеко за видимі горизонти. По-третє, філософія ґрунтується на досвіді, а віра йде від Бога. По-четверте, розум не в змозі збагнути, а віра дає певні знання про Бога. По-п’яте, філософія – теоретичне знання, а віра – інтуїтивне, як вираз любові людини до Бога.

Теологія може вирішити деякі  проблеми (наприклад, догмат про триєдність Бога, створення Землі з нічого), а філософія неспроможна це зробити. Так само вона не може пояснити вічність світу, безсмертя душі, втілення, воскресіння, та ін.. Теолог же не сумнівається в тому, що світ був створений, що душа безсмертна, він не потребує доказів.

І все ж Альберт вважав, що філософське знання може привести людину до віри, допомогти краще  зрозуміти її. Вчений звертався до ідей Арістотеля, зокрема до його природничих ідей, але поняття арістотелівської метафізики він замінював термінами християнського богослов’я.

Для доказу існування Бога Альберт використовував уже відомі докази, але на першому місці стояв  т. зв. космологічний доказ.Його головна ідея полягає в тому, що Всесвіт повинен мати свій початок, і цим початком може бути лише Бог. Тобто все, що виникло, повинно мати якусь причину, а Бог і є причиною існування Всесвіту⁴. Відтак Бог визнавався першопричиною всього існуючого, чистою духовною сутністю, яку виражає найвища досконалість. Хоча більшість тогочасних перипатетиків заперечували існування Божої волі, Альберт вважав, що Бог і є абсолютною волею. Цю абсолютну волю він трактував як особливу рушійну силу духу, завдяки якій Бог спрямовує себе або на активні дії, або на спокій. Саме завдяки вільній волі Бога і відбулося творення світу «з нічого». Найперше Богом були створені: матерія, час, небо і ангели.

Трактуючи Бога як Абсолют, істоту безконечну, Альберт дотримувався думки, що людський розум не в змозі  збагнути його сутність. Але він  уточнює: у пізнанні Бога розум повинен  мати підтримку з боку віри, яка  прокладає йому дорогу до пізнання, наприклад, Божої причетності до існуючого, яку розумом неможливо осягнути.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Вчення про душу

За вченням Альберта душа визначається як цілісне діяльне  начало, як осердя людської духовності. Душа має незалежне від тіла буття і є безсмертною, вона і після смерті зберігає пізнавальну здатність, а також можливість вольової діяльності. Душа є реалізованою формою тіла.

Щодо сутності людини та її призначення, Альберт заявляє, що вона створена для вічного блаженства у любові і в спогляданні Бога. Шлях до цього – доброчинність. Доброчинність  набувається як завдяки власним  зусиллям , так і дається через  благодать.

 

4. Коментарі

 

Коментуючи твори Арістотеля, Альберт не посилався на його текст, нерідко відступав від теми, щоб  навести докази з того чи іншого питання. Учні та сучасники вченого  вважали його не скільки коментатором, стільки оригінальним філософом. У  середні віки розрізняли:

• переписчиків, які лише копіювали текст, не вносячи до нього змін;
• компіляторів, які вносили деякі зміни до тексту, але додані матеріали не були написані ними самими;
• коментаторів, які вносили у текст деякі свої зауваження, щоб зробити його більш зрозумілим;
• авторів, головною метою яких був виклад власних думок, і які зверталися до інших творів лише для того, щоб підтвердити власну думку.

Людьми ХІІІ століття Альберт Великий безумовно сприймався, як автор. Його твори цитували, як авторитетні, читали і коментували в школах ще за його життя, і він мав величезний авторитет, що викликало заздрощі інших філософів, наприклад, Роджера Бекона⁵.

Звертаючись до філософських досліджень, Альберт намагався показати, що філософія і наука не ворожі християнській вірі, у своїх роботах він намагався пояснити філософію та наукові погляди Арістотеля. Альберт Великий вважав, що справжній філософ повинен вчитися у Платона та Арістотеля. Останнього він вважав головним вчителем язичницької (або світської) науки, хоча у питаннях віри та моралі більше довіряв Августину.

 

5. Арістотелізм і факультет мистецтв у Парижі

Викладачам факультету мистецтв у Парижі протягом деякого часу було заборонено читати лекції по творах Арістотеля з фізики та метафізики. У «Метафізиці» Арістотель навидить погляди язичницьких філософів на першопочаток (деякі вважали ним воду, деякі – повітря, Парменід же вважав, «писывая возникновение Вселенной, замечает: Всех богов первее Эрот был ею замышлен»⁶), що, звичайно, не могло подобатися католицькій церкві. Однак Альберт Великий та його учень, Тома Аквінський, першими зрозуміли важливість його праць. У 1252 році устави англійської нації зобов’язували кандидатів на отримання викладацьких ліцензій коментувати De anima Арістотеля, а в 1255 році весь факультет мистецтв опублікував устав, за яким необхідно було вивчати всі відомі праці Арістотеля. Заборона проводити лекції Арістотеля по його «Метафізиці» вже фактично не діяла, і на середину ХІІІ ст. лекції по його працях читалися вільно.

 

 

 

 

 

 

 

Висновок

Оцінка діяльності та творчого доробку Альберта Великого у дослідників  не є однозначною, однак безперечним  залишається той факт, що філософські, природничо-наукові та теологічні пошуки мислителя були помітним явищем на тлі своєї епохи. Він досить часто  послуговувався терміном «experimentum», який можна тлумачити як досвід, практику, а також як і доказ, що ґрунтується  на певному факті. У трактатах  Альберта знаходимо численні емпіричні  факти, зокрема ті, які він нагромадив унаслідок власних спостережень. Він висловив тезу про неможливість використання силогізмів у дослідженні явищ природи, і наголошував на високій ефективності використання експериментів. Саме Альберт своїм вченням торував дорогу Томі Аквінському.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список  використаних джерел та літератури

Джерело:

1. Аристотель Метафизика  Книга первая Глава 4 // http://ru.wikisource.org/wiki/Метафизика_(Аристотель/Кубицкий)

 

Література:

 

2. В. В. Кондзьолка Історія середньовічної філософії. Львів «Світ» 2001

 

3. Е. П. Борзова «История мировой культуры» Санкт-Петербург 2001
4. Є. М. Причепій, А. М. Черній, Л. А. Чекаль Філософія Київ Академвидав 2007 //http://ebk.net.ua/Book/philosophy/prichepiy_filosofia/part4/4305.htm

 

5. Жильсон Этьен Философия в средние века Москва «Республика» 2004

 

6. Фредерик Чарлз Коплстон История средневековой философии. Москва «Энигма» 1997

¹ Фредерик Чарлз Коплстон История средневековой философии. Москва «Энигма» 1997 – с. 210

² В. В. Кондзьолка Історія середньовічної філософії. Львів «Світ» 2001, с. 224

³ Жильсон Этьен Философия в средние века Москва «Республика» 2004 - с. 386

⁴ Є. М. Причепій, А. М. Черній, Л. А. Чекаль Філософія Київ Академвидав 2007 //http://ebk.net.ua/Book/philosophy/prichepiy_filosofia/part4/4305.htm

⁵ Жильсон Этьен Философия в средние века Москва «Республика» 2004 - с. 383

⁶ Аристотель Метафизика  Книга первая Глава 4 // http://ru.wikisource.org/wiki/Метафизика_(Аристотель/Кубицкий)