Коліївщіні

18

Зміст

Вступ…………………………………………………………………..…с. 3

Розділ 1. Правобережна Україна в період Гайдамаччини…….……с. 4

Розділ 2. Українські землі в період Коліївщини……………….....с. 5-15

2.1. Політичні відносини………………………………………..……с. 5-7

2.2. Суспільно-політичний лад Польщі у ХVIII столітті…………с. 7-15

Висновки……………………………………………………………с. 16-17

Список використаних джерел та літератури……………………..…с. 18

ВСТУП

Коліївщина  - народно-визвольне та антифеодальне повстання на Правобережній Україні проти польсько-шляхетського гніту, яке стало найвищим етапом гайдамацького руху.

6 червня 1768 року М. Залізняк на чолі гайдамацького загону виступив з Холодного яру в похід. Повстанці звільнили Смелу, Черкаси, Канів, Корсунь, Лисянку. Повстання охопило Київщину, Брацлавщину, Поділля та Волинь.

20 – 21 червня 1768 р. загони М. Залізняка та І. Гонти взяли Умань.

За час Коліївщини діяли також загони гайдамаків під проводом С. Неживого, А. Журби, І. Бондаренко, Н. Швачки.

Мета: Вивчити особливості становища українських земель під час Коліївщини.

Завдання:

1. Розглянути становище Правобережної України в період гайдамаччини(Коліївщини).

2. Дослідити становище українських земель в період Коліївщини.

Об’єкт: Історія українських земель другої половини XVIII ст.

Предмет: Народно-визвольне повстання 1768 року.

Хронологічні межі роботи: Друга половина XVIII ст.

Розділ 1

ПРАВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА В ПЕРІОД ГАЙДАМАЧЧИНИ

Період Гайдамаччини охоплює три чверті XVIII століття: від 1702 р. до 1775 р.

Українська Козацька держава, відновлена гетьманом Богданом Хмельницьким, мала у свому складі всі центральні та східні українські землі і лише західна Україна залишалася далі під польською окупацією. Але прийняття "протекторату" московського царя зробило Україну об'єктом політичної гри між Москвою, Польщею та Туреччиною і у висліді того прийшло повторюване шматування України на Правобережну і Лівобережну. Тому й історія цих двох, насильно розірваних частин України почала творитися окремо.

Хвиля безпереривних, менших і більших збройних виступів українського народу в обороні своєї волі, прозвана Гайдамаччиною, скеровувалася проти польських наїзників і захоплювала тільки правобережну Україну. На лівобережній Україні продовжувала в тому періоді існувати - під "протекторатом" Москви - Українська Козацька держава, із власним гетьманом у проводі. Правобережна Україна опинилася знову в польській неволі в 1711 році на підставі нової умови Москви з Польщею. На обезлюднені простори Правобережної України посунула зі заходу знову Польща зі своїм ладом і своїми законами, чи, вірніше, із своїм беззаконням та із своєю шляхтою, магнатами і шляхецькою "голотою" на службі магнатів, яка стала заселювати Правобережжя своїми панщизняними "хлопами" - закріпощеними українськими селянами Волині й Галичини. Правобережна Україна стала частиною "Польської Речіпосполитої".

РОЗДІЛ 2

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В ПЕРІОД КОЛІЇВЩИНИ

Правобережну Україну було поділено на чотири "воєвідства": Київське (без самого Києва, що залишився під Московською окупацією), Брацлавське, Подільське й Волинське. Населення тих чотирьох воєвідств виносило в 1775 році: Київське 624 тисячі, Брацлавське 588 тисяч, Подільське 457 тисяч, Волинське 755 тисяч, разом два мільйони і 424 тисячі, або кругло два і пів мільйона.

В тому було: до 200 тисяч польської шляхти, від ста до двох сот тисяч жидів і приблизно два мільйони і двісті тисяч українців: два мільйони українців-уніятів і двісті тисяч православних українців. За соціяльним складом серед українців було від одної до двох тисяч дрібної шляхти, до дві тисячі священиків, близько десяти тисяч надворних козаків і від п'яти до десяти тисяч міщан, а вся решта - закуті в панщизняне ярмо селяни.

В Галичині проведена австрійським урядом в 1774 році конскрипція населення виявила 1,819.755 усіх осіб, у тому 1,270.650 українців. Майже всі українці в Галичині в тому часі були уніяти.

Отже, в тодішній Польщі жило приблизно: дванадцять мільйонів усього населення, в тому три й пів мільйона українців, до двох із половиною мільйонів білорусів, литовців і жидів та шість мільйонів поляків.

2.1. Політичні відносини

Історія Польщі ХVІІІ століття це історія послідовного, нестримного маршу Польщі як держави і як нації по похилій площі до повного розвалу. Голосне вже в попередньому стотті окреслення "Польща держиться безладдям" ("Польска нежондем стої"), автором якого була сама польська шляхта, чванячись цим, набрало у ХVIII столітті ще більш актуального значення. Король, його уряд, державна влада і все правосуддя стали іграшкою в руках розгнузданої шляхти. Боротьба кількох родин шляхетських можновладців за впливи і маєтки, ведена всіми засобами, стала змістом тогочасної історії Польщі. Для зміцнення свого власного становища польські магнати почали спиратись явно на сусідні держави: Росію, Прусію й Австрію, та Швецію і Францію. Ті держави радо користали з нагоди, вмішуючися все більш безцеремонно в усі внутрішні справи Польщі, у висліді чого Польща, як каже польський історик, "сталася заїзною коршмою для сусідів". Магнати для особистих цілей зав'язували різні "конфедерації", щось ніби політичні партії і зверталися до котроїсь із сусідніх держав за військовою допомогою проти другої "конфедерації", або, і проти польського короля та його прихильників. Московські, пруські, шведські війська приходили на територію Польщі й господарили, як у своїй провінції. Від розвалу польської держави вже на початку ХVIII століття захищало Польщу на протязі трьох чвертьстоліть тільки гостре суперництво між Московщиною, Прусією й Австрією, з яких кожна плянувала захопити якнайбільший шмат Польщі. Польські королі того періоду, пруського походження, Август ІІ (1697-1733) і його син Август ІІІ (1733-1763) роду Сас, таким станом не переймалися і дбали тільки про свої вигоди51 так, як це робила вся польська шляхта. А король польського походження Станіслав Август Понятовський (1763-1795) був безсилим у своїх спробах увести якісь зміни на краще. Про все рішав сойм, на якому кожному шляхтичеві прислуговувало право "вета" і вистачило, щоб один із членів сойму спротивився й вигукнув "ліберум вето", щоб прийнята всіми іншими постанова стала неважною.

По смерті Августа ІІ в 1733 більшість вибрала королем польського шляхтича Станіслава Лещинського, з дочкою якого оженився французький король. Але з ініціятиви Прусії і Росії, що не бажали собі впливу Франції на Польщу, польські магнати Любомирські, Потоцькі і Вишневецькі зав'язали "конфедерацію", проголосили королем Августа ІІІ і закликали на поміч московську та пруську армії, які ввійшли до Польщі і змусили Лещинського зректися королівської корони й виїхати з Польщі, а його прихильників змусили покоритись волі Московщини і Прусії. Після смерти Августа ІІІ, в 1763 вибрано королем на бажання цариці Катерини польського шляхтича Станіслава Августа Понятовського. Але проти нього частина польських магнагів зорганізувала в 1768 "барську конфедерацію" (проголошену в українському містечку Бар), яка виступила проти Московщини з особливим закликом до католицького походу проти православія. Проти них на поміч Понятовському прийшла в Польщу московська армія. Внутрішню боротьбу поляків постановили використати гайдамаки для виступу за прогнання поляків із Правобережної України, приготовляючись до повстання вже кілька літ. Грабіж і розбишацтва польських "барських конфедератів" та їх варварські оргії знущань над українськими селянами, особливо православними, збільшили споконвічну ненависть українського населення до польських займанців та загострили постанову важко кривджених провести розплату безоглядно з усіми поляками і їхніми помічниками-жидами.

2.2. Суспільно-політичний лад Польщі у ХVIII столітті

До кінця існування шляхетської Польщі, то значить усе ХVІІІ століття, панував там февдальний лад, і то найгіршого виду, з різким правним поділом на "стани": 1. шляхту, якій належала повнота суспільних і політичних прав; 2. духовенство - без окремих спадкових прав із-за безженности римо-католицького духовенства, але з великим фактичним впливом на громадянство й на державні справи; 3. міщанство - вільне й на підставі "магдебурзького права" із правом самоврядування, але без права участи в державно-політичному житті і 4. селяни - закуті у важкі панщизняні шори, позбавлені всяких політичних прав.

Шляхта була в Польщі єдиним господарем країни, фактично і правно. В тексті польського права з 1768 р. сказано, що "Польська Річпосполита" складається із трьох "станів": Короля, сенату й лицарського стану; до цього окреслення польський ксьондз Єзєрський подав гумористичне, але дуже влучне пояснення: "Король же ж є шляхтичем? Є. Сенатор же - є шляхтичем? Є. Лицар - є шляхтичем? Є. Отже, на питання, хто має в Польщі законодавну і виконну владу, приходиться відповісти: Король, сенат і лицарство, - три стани, один шляхтич".

Польська шляхта була надзвичайно численна: в відношенні до решти населення її було у 5-10 разів більше, як в усіх інших тодішніх европейських державах з февдальним ладом. Теоретично вся шляхта була рівна, про що говорили поляки, що "шляхціц на загродзє рувни воєводзє", тобто, що шляхтич, який має тільки хатину, рівний у правах зі шляхтичем-воєводою. Але фактично, щодо маєткового стану і в висліді того щодо дійсного значення в суспільно-політичному житті, шляхта розпадалася на батато груп. На вершку стояли магнати, з яких, наприклад,53 Потоцький мав в Україні (Умань-Тульчин-Браїлів) три мільйони моргів землі і 130.000 панщизняних селян, а Понятовський в Корсуні мав до 400.000 панщизняних селян ("хлопів"). Князю Любомирському належало 31 міст й містечок і 738 сіл.

Польський історик Н. І. Крашевський подає їх кількість у 1775 р. на 5 "великих родів" і 12 "менших родів", не подаючи однак кількости осіб, що до тих родів належали. Другу групу становили "дідичі", звані в польській літературі теж "зємянє". Це були теж багатії, власники бататьох сіл і сотень, або й тисяч "хлопів", над якими однак верховодила перша група, шляхта-магнати. Кількість тієї групи подає Крашевський на около 100 родин. Третю групу становили від 200 до 300 шляхетських родів, що не мали самі маєтків, але займали високі пости в урядах. Четверта група - це ок. 20 тисяч середньої шляхти. До п'ятої, найчисленнішої, належала "дрібна шляхта" всіх відтінів "ходачкова", "загродова", "загонова", "засцянкова" й ін. Це були шляхтичі, що мали менше як 10 господарств, або й узагалі нічого не мали і самі служили в котрогось із шляхтичів чотирьох вищих груп.

Магнати й дідичі самі справами своїх маєтків не займалися. Для цього вони наймали собі дрібних шляхтичів. Такий найнятий шляхтич, що завідував одним селом, називався "губернатор".  З такої шляхти походили панські економи, що так жорстоко давалися взнаки селянам, особливо в Україні. Тих економів і жидів вважає Єзєрський відповідальними за "козацькі бунти й гайдамацьку різню", їхнім нелюдським визиском селян і жорстокостями спровоковану.

Української шляхти, тобто уніятів або православних, було в той час надзвичайно мало. Польський історик Корзон подає, що їх було всіх "кількасот родин" і тому в використаній нами статистичній таблиці він українських шляхтичів, уніятів і православних, та українське духовенство включає в рубрику "селяни-уніяти" і "селяни-православні".

Жиди, яких в Україні в час Коліївщини було приблизно 200.000 осіб обидвох статей, творили в тодішній Польщі окрему групу, що її поляки називали "нарід жидівський", а в урядових документах вживали для означення жида окреслення "невірний", а часом "старозаконний". Вони були вільні й мали свою самоуправу, "кагали" і від часу до часу пробували навіть організувати своє загальне центральне представництво; але ніяких громадських і політичних прав не мали. Про представництво жидів у польському соймі - навіть говорити було немислиме. Ніяких урядових становищ жиди займати не сміли. До ніякого польського війська їх ніколи не брали. Тільки в час повстання Косцюшка їх було закликано вступати до польського війська, й Косцюшко іменував жида Вєрка Йосєлєвіча полковником та доручив йому зорганізувати окремий "Легкокінний Старозаконний полк". Але, хоч багато польських істориків говорить про таку жидівську військову частину як дійсно існуючу, то, пильний дослідник того періоду Корзон вважає, що це був тільки проєкт, бож гроші на те дістав Вєрко 6-го жовтня 1794 р., а чотири тижні пізніше вже було по повстанні. Весь польський нарід, за вийнятком хіба кількох одиниць, відносилися до жидів із погордою, так із релігійних, як і з моральних причин. В безлічі тогочасних польських протижидівських памфлетів жидам закидувано "контрабанд, підроблювання векслів, фальшування стемплевих паперів, зменшування золота в золотих виробах, визиск селян у корчмах", розпиячування селян, неробство, нехлюйство тощо.

І все ж таки, шляхта, особливо ж в Україні "без жидів не могла обійтися". Тут жиди були не тільки купцями, живучи по містечках. В Україні вони були насамперед орендарями, яким польський пан винаймав корчми й церкви. В руках жидів була теж перепродажа збіжжя й худоби.

Селяни в Польщі ХVIII століття становили 75-80 відсотків усього населення. Про їхнє соціяльно-правне положення каже поляк Антоні Поплавський у виданій ним 1774 року книжці: "Пригляньмося трошки до положення наших підданих, тих найбільш гідних співчуття сиріт... Нічого в цій країні вони не мають власного і навіть власної для себе своєї особи, яку ми привикли оцінювати тільки грошовою сумою. Ніякої правної охорони... єдина їх оборона в утечі, нужді й поневірянні. У нас селянин ("хлопек") є те саме, що скот ("бидло"), що його ми продаємо, купуємо, торгуємо ним, гонимо до роботи, як нам подобається".

Автор анонімної брошури "Мислі обивателя", виданої у Варшаві в 1776 році, обороняє саму інституцію панщини і все ж таки в четвертій "думці" признає: "Пристойність вимагає, щоб покривджений (селянин) мав право сам домагатися виправлення заподіяних йому важких кривд. Мають таке право жиди. Чому ж хлопський стан, такий корисний країні і правовірний, має бути упосліджений у тому?"

А автор брошури "Відповідь на питання", виданої в Варшаві мабуть у 1792 р., говорить про новий закон, виданий у 1768 році, що забороняв панам самовільно карати своїх підданих смертю, каже: "В нашому столітті освіти, особливо ж після видання закону, не чувати, щоб пан власним рішенням казав вішати своїх підданих; але що нещасного хлопа зашмагано нагаями на смерть, або що хлоп у висліді жорстокого побиття нагаями спух і до кількох днів помер, то це й далі трапляється часто".

Вимога першого автора, щоб хлоп мав право сам обороняти себе правно перед шляхетською сваволею і сам заносити скаргу до суду на свого пана, стосується того, що теоретично пошкодований хлоп "мав право" скаржитися на свого пана до суду, але - тільки через другого пана, а ніколи сам. Польський історик Корзон каже відносно того, що йому ніколи в ніяких актах польських судів того часу не доводилося зустріти випадок, щоб якийсь пан став дійсно в обороні важко скривдженого хлопа проти другого пана, власника пошкодованого хлопа. "Крук крукові ока не видовбає" - говорили про це наші селяни. На ділі воно було так, що "хлоп", тобто закутий в панщизняні пута селянин у Польщі, не мав навіть такої правної охорони, як її мали там тоді "невірні" жиди. Він був цілковито відданиій на ласку й неласку панів, включно з найнижчим із них, але звичайно найжорстокішим, - економом, ходачковим чи "загродовим" шляхтичем.