Меценатство у середньовіччі

     З історії відомо, що меценат – власне ім’я. Гай Цильній Меценат був другом і радником імператора Августа і прославився тим, що підтримував поетів-початківців. Конкретних прикладів його діяльності до нас дійшло не багато, але про те, що така мала місце, ми можемо судити хоча б по висловленню Марциала: «Будь Меценати у нас – і Вергілія відразу знайшлися б!» [14, с. 2]. На перший погляд, меценатство відрізняється від благодійності більш вузькою сферою діяльності: меценат надає підтримку лише проектам в галузі культури, науки і мистецтва. Проте можна знайти і більш глибоке розходження між благодійністю та меценатством, що лежить у сфері мотивації. Меценат допомагає не стільки людині, скільки, якщо так можна висловитися, тієї суспільної ролі, яку він грає. Він підтримує жебрака геніального художника не тому, що той бідний, а через те, що він художник. Тобто підтримується не сама людина, а його талант, його роль у розвитку культури, науки, мистецтва.

     Історія нашого меценатства – то, мабуть, одна з найцікавіших сторінок українського минулого, бо вона майже не вивчена. Багато кому відомо, для прикладу, про  славетні справи Ярослава Мудрого –  великого будівничого держави й  покровителя всіх муз у Київській  Русі, але не знаємо, що майже всі  князі нашої Русі були великими ктиторами, що за неписане правило кожному з них було будувати на рідній землі храми, вкладаючи в ту справу кошти не тільки державні, а й власні.

     Історія українського меценатства приховує в собі чимало і загадкових, і  драматичних людських доль. Хоча найбільш відомі імена чоловіків-меценатів, та приємно усвідомлювати, що й жінки  були причетні до доброчинства. Так, княгиня  Анастасія Юріївна Гольшанська (в заміжжі Заславська) дала великі кошти на переклад і друк знаменитого Пересопницького Євангелія; княгині Олена й Софія Чорторийські у 1597 р. заснували спеціальну фундацію при Пересопницькому монастирі, дали кошти на шпиталь для недужих убогих і заснували школу для селянських дітей. А Ганна Гойська подарувала Почаївській лаврі земельні посілості та образ Божої Матері, що його одержала від грецького митрополита Неофіта.  

     Острозькі — одна з найвідоміших родин в українській історії XIV—XVI ст. Збереглося чимало високих оцінок особи князя Костянтина Острозького його сучасниками, починаючи від польського короля Стефанія Баторія й папського нунція Спаноччі.

     Уславився князь і як захисник православної віри, яка в ті часи зазнавала  великих утисків від шляхти. Давав  Костянтин Острозький щедрі пожертви на храми, сцорудив дві церкви у Вільно, в Острозі заснував монастир Святої Трійці. Всі Острозькі постійно жертвували великі кошти на Києво-Печерський монастир. Не був винятком і Костянтин Іванович. 1516 р. він разом із дружиною Тетяною видав цьому монастиреві нову грамоту. Збереглися документи, в яких зафіксовано чимало цінних княжих дарів монастиреві: коштовний посуд, облачення, хрест, рідкісні рукописи. " Поховано Костянтина Острозького в Києво-Печерській лаврі, у північно-західному куті Успенського собору. Там же, де за кілька років до смерті Костянтина Івановича знайшла свій останній притулок і його дружина. Православне духовенство високо цінувало своїх захисників і меценатів.

     Син перебрав у батька і розвинув талант мецената. При народженні хлопця нарекли Василем, але його на честь батька і, як було тоді в традиціях, назвали й другим іменем — Костянтин. У спадок Костянтин Костянтинович дістав 25 міст, 10 містечок і 670 сіл. За його життя Острог став найвищим культурним осередком усієї вкраїнської землі. Князь Костянтин закладав школи по містах і містечках і заснував вищу школу (академію) в Острозі.

     Школі в Острозі судилося відіграти  особливу роль в історії нашої  культури. Відомий полеміст Захарія Копистенський у своєму панегірику називав мецената першим між усіма князями руської землі, "славою і світочем ясносвітло-го королівства Польського, благородним захисником православ'я, покровителем Києва і Лаври". 

     З усіх кінців України йшла сюди по науку  здібна молодь. За 47 років існування  академії з неї вийшло чимало освічених  людей. Тут навчався майбутній гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, Максим (у чернецтві Мелетій) Смотрицький, Йов Княгицький, ієромонах Киприян.

     Разом з академією в Острозі було закладено друкарню. Тут уперше надруковано  Біблію. Костянтин Острозький сам  добирав тексти до перекладу, написав  передмову до видання. Острозька друкарня дала життя 25 книгам.

     Відомо, що князь Острозький на друкарню відписав власні маєтки. Було це 1582 р. Тоді ж він  збудував в Острозі монастир Святої Трійці, при якому були шпиталь  і школа.

     Це  справді багато важило, що в обороні  віри українського народу постала людина саме такого масштабу, як Василь (Костянтин) Острозький. Зусиллями князя-мецената Острог став не просто освітнім центром  нашої землі. Він, без будь-якого  перебільшення, перетворився на столицю  нового православного державного об'єднання. Тут виразно відчувався потужний пульс духовного, культурного, освітнього і наукового життя. Меценат на свій кошт посилає в Європу найздібніших випускників академії. Збереглися документи про їхнє навчання у Падуї, Венеції, Варшаві, Кельні. Важливим було й те, що в академії навчалися не тільки грецькою і латиною, ай — і насамперед! — руською (давньоруською) мовою.

     Острозького не стало в лютому 1608 р. Після його смерті "українські Афіни" (так  називали в той час Острог) ще якийсь час тримали свій рівень. Але в духовну атмосферу міста  дедалі відчутніше проникав єзуїтський вплив. Єзуїти виховували нове покоління  шляхти в дусі агресивної нетолеранції до інших конфесій.

     У "Часослові" 1612 р. написано, що Костянтин  Костянтинович Острозький був похований  у фамільній могилі у Замковій церкві в Острозі. Але, за переказами, через певний час його онука Анна Алоїза Ходкевичева, перенесла останки князя до єзуїтського костелу. За свідченням дослідника історії на Волині єпископа Рклицького, князь був похований "під домовою церквою (в Острозі), але уніати вивезли його закордон".

     Петро Конашевич-Сагайдачний прославився не лише у ратних справах. Одночасно боровся за релігійні та культурні права українського народу. З його ім'ям пов'язане народження Київської колегії, що згодом перетворилася на знамениту Києво-Могилянську академію. Адже і сам мав на той час вищу освіту — закінчив Острозьку академію.

     Разом з тим ми не повинні ігнорувати великого внеску Петра Сагайдачного у розвиток визвольного руху в  Україні. За його безпосередньою участю 1620 р. відновила свою діяльність православна  церковна ієрархія, що було далекоглядною  політичною акцією. Не можна недооцінювати  і піклування гетьмана про розвиток Київського та Львівського братств, його матеріальну підтримку школами, прагнення дати освіту десяткам молодих  людей. Так, переплітаючись, доповнюючи або суперечачи одна одній, ці риси характеру створювали цілісний і  самобутній образ Петра Конашевича-Сагайдачного — відомого політичного діяча  першої половини XVII ст., козацького ватажка, просто людини.

     Нагадати  потрібно ще про деякі великі діяння гетьмана: це особлива опіка над Київським Богоя в л енським братством, до якого він увійшов з усім Військом Запорозьким; пожертва у кілька тисяч польських злотих на поновлення Богоявленського монастиря і на утримання братської школи, через що і називають його ктитором братського монастиря; побудова козацької церкви св. Василія на садибі нинішнього Флорівського монастиря. Не забув Сагайдачний і про свою задністровську батьківщину, заповівши півтори тисячі золотих червінців школі Львівського братства. Виявив він немалу турботу і про інші монастирі, церкви і школи; Конашевич у добродійництві наслідував традицію, що вже якщо не склалася, то починала складатися. Але масштаби його пожертв були набагато більшими. Як і сам він був набагато більшою за всіх своїх попередників постаттю нашої історії.