Автор работы: Пользователь скрыл имя, 17 Мая 2011 в 12:46, реферат
Історичне значення римських держави і права важко перебільшити. Невеличка держава, будучи міською общиною за територією і за кількістю населення (у тодішньому географічному уявленні), перетворилась у світову імперію і стала зразком рабовласницького типу держави і права.
Реферат
на тему:
«Міліція
в Римській державі»
Київ-2009
Історичне значення римських держави і права важко перебільшити. Невеличка держава, будучи міською общиною за територією і за кількістю населення (у тодішньому географічному уявленні), перетворилась у світову імперію і стала зразком рабовласницького типу держави і права.
Цар Сервій Туллій (VI ст. до н.е.) впровадив нову класифікацію населення – не за належністю до родової аристократії (патриціїв), а за майновим цензом. Усіх вільних чоловіків було поділено на шість розрядів. Кожен розряд, за винятком шостого, виставляв певну кількість центурій (військових сотень): перший розряд (найзаможніші) виставляли 80 центурій; другий, третій і четвертий розряди – по 20 і 22, а п’ятий – 30. Шостий розряд складався з найбідніших громадян – пролетарів. Вони військових сотень не утворювали. Але існували ще 18 центурій вершників. Загалом налічувалося 193 центурії. Усі центурії поділялися на молодші (від 17 до 46 років) і старші (від 45-60 років). Молодші першими йшли на війну, старші були у резерві.
В результаті цієї реформи з’явився новий різновид народних зборів – центуріатні коміції. Цей вид народних зборів був, по суті, зборами війська. Вони збиралися за межами міста (вважалося, що військо не може диктувати свою волю у священному місті Римі) на так званому Марсовому полі. Всі присутні на зборах воїни шикувалися за центуріями. Кожна центурія мала один голос (голосував її командир — центуріон, попередньо обговоривши питання на зборах центурії).
Центуріатні збори невдовзі стали основним, найважливішим видом Народних зборів у Римі, оскільки саме воїни вирішували долю народу, країни загалом, захищаючи її від ворогів, оберігаючи свій край, його населення від поневолення, захоплюючи нові землі, рабів тощо.
До компетенції центуріатних зборів належали такі питання:
а) обрання вищих магістратів (консулів, преторів, цензорів);
б) розв'язання питань про оголошення війни, укладення миру;
в) прийняття нових общин, племен чи народів до складу Риму, надання громадянства;
г) прийняття законів, обговорення законодавчих пропозицій магістратів і прийняття з цього приводу рішень;
д) розгляд скарг на вироки про смертну кару; є) інші справи.
Ухвали з винесених питань приймалися за більшістю голосів. Як зазначалося, голосування починалося з центурій вершників, потім І розряду та ін. Викликали ім'я центуріона кожної центурії, і він подавав голос "за" чи "проти". Якщо було набрано 97 голосів ("за" чи "проти"), голосування припинялось, бо ця кількість становила більшість.
У IV—III ст. до н.е. центуріатна система була реформована.
Центральними органами влади були народні збори (куріатні, центуріатні і трибутні коміції), сенат і магістратури.
Магістратура (від лат. magistratus - начальник) - загальна назва державних посад в Стародавньому Римі. Виникнення магістратів відноситься до періоду встановлення Римської республіки (кінець VI століття до н. е.). Магістрати виконувалися безоплатно, були короткостроковими (як правило, 1 рік) і колегіальними, тобто виконувалися двома людьми (за винятком посади диктатора). Людина, що заміщала магістрат, називалася магістратом.
Перший вищий магістрат був створений приблизно в 509 до н. е., коли після відміни царської влади на чолі Римської республіки встав praetor maximus - посада, що згодом перетворилася на консулат. Спочатку всі магістрати, окрім народних трибунів, заміщалися патриціями, але до початку III століття до н.е. стали доступні і плебеям.
Всі магістрати мали право видавати укази по кругу своїх обов'язків і накладати штрафи; вищі магістрати, виключаючи цензорів, володіли верховною владою (imperium). Їх зовнішньою відмінністю була свита з лікторов з фасціями. Згідно із законом Віллія (180 до н. е.) був встановлений порядок і послідовність проходження магістратів (див. cursus honorum).
Магістрати поділялися на ординарні (консули, претори, цензори і т.д.) та екстраординарні (диктатор).
Консул (лат. consul) - вищий виборний магістрат в епоху республіки в Стародавньому Римі. Посада консула була колегіальною, тобто консулів було відразу двоє, обиралися вони на один рік в центуріатних коміціях.
Консули володіли вищою цивільною і військовою владою, набирали легіони і очолювали їх, скликали сенат і коміції, головували в них, призначали диктаторів і т.д. В надзвичайних обставинах сенат наділяв консулів необмеженими повноваженнями.
Право вести судові процеси у цивільних справах з 367 до н.е. перейшло до молодших колег консулів - преторів. Помічниками консулів були квестори.
Відзнаками консула були тога з широкою пурпурною облямівкою, курульне крісло (лат. Sella curulis), інкрустоване слонячою кісткою, і супровід з 12 лікторов з фасціями, в які за міською межею вкладалися сокири.
По законах республіки, мінімальний вік консула складав 41 (для патриція) і 42 року (для плебея).
Після закінчення терміну посади консули отримували в управління яку-небудь провінцію і звання проконсула.
Претор (лат. praetor, від лат. praeire — йти попереду, очолювати) — державна посада в Стародавньому Римі. В ході історичного розвитку Стародавнього Риму зміст і функції цієї посади мінялися.
В період ранньої римської республіки (після скасування царства) преторами іменували два вищі магістрати — консулів і диктаторів. У 367 до н. е., з часу законів Ліцинія і Секстія (Leges Liciniae Sextiae), верховний посадовець став іменуватися консулом, а терміном «претор» став позначати наступну після консула посаду, при цьому його основною компетенцією стало здійснення міського правосуддя у цивільних справах. У відсутність консула преторові належала вища влада. З 242 до н.е. стали обиратися два претори — міський претор (Praetor urbanus), що відав судовими процесами між римськими громадянами, і претор для ведення справ між римськими громадянами і чужоземцями або між самими чужоземцями (Praetor peregrinus).
Установа римських провінцій привела до появи інших посад преторів — з 227 до н.е. в Сіцілії і Сардінії, а з 197 до н.е. — в обох іспанських провінціях.
При Суллі число преторів збільшилося до восьми, при Цезарі — до шістнадцяти, а за часів Імперії — до вісімнадцяти. За часів Імперії посади преторів вже втратили минуле значення, але служили необхідним ступенем для заміщення цілого ряду вищих адміністративних постів і офіцерських посад на шляху до сенаторської посади. У епоху Імперії преторами називалися також вищі посадовці в містах.
Це́нзор (лат. censor, від лат. censere — «оцінювати») у Стародавньому Римі — посадовець, що здійснював головним чином проведення цензу. Посада установлена Сервієм Туллієм, спочатку для регулювання податків і військової служби. У 434 до н.е. п'ятирічний термін служби цензора по пропозиції Емілія Мамерка був скорочений до 18 місяців, пізніше посада цензора стала довічною. Для плебеїв посада стала доступна з 350 до н.е. і тоді стали вибиратися відповідно 2 цензори (окрім 131, 120, 115, 102, 92, 86 і 65 рр. до н. е., коли були тільки плебейські цензори).
Едил (лат. aedilis) - спочатку нижчий римський магістрат з плебеїв. Ця посада була створена в 493 до н.е. одночасно з трибунатом, ймовірно, для піклування про храм Церери. У 366 до н.е. на трибутних коміціях двох патриціїв вибирали курульними едилами. Потім патриції і плебеї змінювали один одного на цій новій посаді, а пізніше її заняття вже ніяк не регламентувалося походженням. Курульні едили носили тогу з пурпурною облямівкою, інші знаки шани, на які вони мали право - курульне крісло і маски предків. Чотири едила відповідали за ремонт храмів і громадських будівель, за стан дорогий і рух в місті, суспільну моральність (вони могли накладати штраф), роздачу зерна і святкові ігри. Хоча посада едила не була обов'язковою для кар'єри політика, що починав, вона давала можливість заявити про себе народу багатими іграми, зв'язаними з дармовим пригощанням і роздачею подарунків. Тому, щоб її зайняти, слід було володіти чималими засобами. Юлій Цезар призначаив два додаткових едила, яких назвав "цереальнимі", і поклав на них відповідальність за роздачу хліба. Август передав частину функцій едилів преторам, а іншу - префектам Риму і міської поліції, проте едилів як і раніше залишалося шестеро, і ця посада мала значення для кар'єри сенатора аж до 3 в. н.е., коли вона зникла.
Квестори проводили попереднє слідство у кримінальних справах, відали державною скарбницею, займалися зберіганням державного архіву.
Диктатор (від лат. dictata - правила) - правитель держави, що володіє майже необмеженою владою, не заснованою на існуючому законодавстві. У Стародавньому Римі диктатором називався чиновник, який обирався в особливо важливих випадках, коли які-небудь серйозні небезпеки загрожували Риму і було необхідно на деякий час передати майже необмежену владу до рук однієї особи. Римські диктатори повинні були виконувати свої обов'язки протягом 6 місяців, але зазвичай вони складали їх раніше. Останнім давньоримським диктатором був Юлій Цезар, після смерті Цезаря диктатура була відмінена назавжди.
Почесна Палатинська гвардія (іт. Guardia palatina d'onore) - папська гвардія, частина збройних сил Папської держави. По старшинству йшла після Шляхетної гвардії. Положення та устав про службу наслідувала від Роти елітних гренадерів. В своїй діяльності підпорядковувалась камерленгу Святої Римської церкви, а під час конклаву — маршалу конклава, для охорони кардиналів. Гвардією командував підполковник в чині полковника італійської армії. Ліквідована, як і більшість збройних формувань Святого Престолу в 1970 році. Девіз — Fide constamus avita
Палатинська гвардія була створена за наказом папи Пія ІХ 1 січня 1851, шляхом злиття Міської міліції народу Рима та Палатинської роти, через те, що під час проголошення Римської республіки римська міліція перейшла на сторону повставших. Нова частина складалася з двох батальйонів загальною чисельністю бл. 500 чоловік. В 1859 році нагороджується званням «почесної» з присвоєнням оркестру та знамені. Знам'я було виготовлено Комітетом римських дам і освячене 31 березня 1860 в церкві Сан-Сільвестро. Воно мало вигляд біло-жовтого полотнища з гербом Пія ІХ, що було прив'язане до древка покритого червоним оксамитом та золотим Архангелом Михаїлом зверху.
В 1860 році гвардія брала участь у сутичках з повстанцями. Вона, також , охороняла потяги із артиллерійськими снарядами та продовольством. А в 1867 році брала участь разом із французькими військами в зупинці гарібальдійських сил під Ментано. Тоді чисельність Палатинської гвардії складала 748 осіб у 8 ротах. З 1867 по 1870 гвардія була залучена до охорони папи, аж до самого кінця Папської області. З часу падіння Папської держави і до підписання Латеранських угод в 1929 році папа є «в'язнем Ватикану», і весь цей час гвардія несе службу лише на території Ватиканських палаців. 17 жовтня 1892 року папа Лев ХІІІ, на основі проекту кардинала-держсекретаря Рамполли, зводить Палатинську гвардію в один батальйон з 4 рот, із загальною чисельністю в 341 особу. А в 1899 році була змінена форма.
Після
укладення Латеранських угод Палатинська
гвардія вперше брала участь у
заходах поза межами Ватикану —
в 1933 році вона була присутня на службі
в Базиліці св. Іоанна Латеранського.
Папою Павлом VI 26 червня 1966 року нагороджується
золотою медаллю. Цей же папа ліквідовує
гвардію листом до кардинала Вілло від
14 вересня 1970 разом із іншими збройними
формуваннями Святого Престолу, окрім
Швейцарської гвардії. Ветерани гвардії
утворили Асоціацію Громадянської Елітної
гвардії св. ап. Петра і Павла, при якій
діє гвардійський оркестр.
Список використаної літератури