Імунітет

Зміст

1.Вступ……………………………………………………………………….3

2. Імунітет. Зародження феодальної ієрархи………………………………...3

3. Розвиток  феодальних відносин у Західній  Європі……………………...6 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ 

     Питання про виникнення імунітету є одне з найскладніших питань історії феодалізму в Західній Європі. Про походження його було багато теорій. Так, одні дослідники вважали, що імунітет є витвір державної влади, є надання державної влади. На думку інших, він був підтвердженням давно встановленої практики. Одні гадали, що право на імунітет є споконвічним правом великих землевласників і дружинників. Другі пов’язували походження імунітету зі споконвічним звільненням від общинних пут великого землеволодіння і вважали його наслідком виходу з общини.

     У середині першого тисячоліття нової ери в господарстві тогочасних суспільств відбулися кардинальні зміни, зумовлені появою і розвитком нових відносин, які в науковій літературі дістали загальну назву феодалізм, або аграрне суспільство. Феодальні відносини розвивалися одночасно майже в усіх країнах Євразії.

     В історіографії феодальне господарство характеризується такими загальними ознаками: протиріччя між дрібним селянським виробництвом і великою власністю  на землю; монополія феодалів на землю, що полягала в принципі "немає землі без сеньйора"; умовний характер земельної власності, пов'язаний з військовою службою, наявність васально-сеньйоріальної системи; позаекономічний примус, особиста залежність селянина від землевласника; наявність ренти (натуральна, відбіркова і грошова); панування натурального господарства, при якому продукти праці використовувалися для задоволення власних потреб виробника, другорядна роль обміну. Основними господарськими формами були феодальний маєток, ремісничий цех і торгова гільдія. 

ІМУНІТЕТ. Зародження феодальної ієрархи 

Розорилися  або стояли на межі розорення вільні селяни легко потрапляли в залежність від великих землевласників, при цьому, феодали не були зацікавлені в вигнанні селян із землі, бо при феодальному ладі "не звільнення народу від землі, а навпаки, прикріплення його до землі було джерелом феодальної експлуатації". Земля була в умовах панування натурального господарства єдиним засобом існування. Тому, навіть втрачаючи аллоди, вільні общинники брали у феодалів землю в користування на умови виконання певних повинностей.

Одним з найпоширеніших способів втягування вільного селянства в залежність ще за Меровінгів була практика передачі землі в прекарій (ргесагіа). У VIII-IX ст. ця практика отримала особливо широке розповсюдження як одне з найважливіших засобів феодалізації. Прекарій, що дослівно означає "передане на прохання , - це умовне земельне утримання, яке великий власник передавав у тимчасове користування (іноді на кілька років, іноді довічно) якій-небудь людині, найчастіше безземельному або малоземельному. За користування цим наділом його одержувач зазвичай повинен був платити оброк або в окремих випадках виконувати панщину на користь власника землі.

     Існували  прехарії декількох видів: іноді таке умовне утримання передавалося людині, у якої було недостатньо або зовсім не було землі (ргесаrіа dаtа), але іноді дрібний власник сам передавав під тиском потреби і насильств сусідніх великих землевласників право власності на свою землю одному з них, частіше всього церкви, і отримував цю ж землю назад в якості прекарія довічно або спадково -у межах одного-двох поколінь (ргесапа oblata) - на умовах несення певних повинностей. Іноді прекаріст отримував у користування не тільки віддану землю, але ще й додаткову ділянку.Такий прекарій називався "прекаріі з винагородою" (ргесагіа remuneratoria). Прекарії останнього типу були особливо поширені на землях церкви, яка прагнула таким чином залучити побільше селян-дарувальників, щоб округляти свої володіння. Збільшення до дарування давалися зазвичай з необроблених земель, освоєння яких вимагало програми селянської праці.

     Прекарій, відмовляючись від права власності на землю, перетворювався з власника її в утримувача. Хоча спочатку він і зберігав особисту свободу, але потрапляв в поземельну залежність від власника землі. Таким чином, хоча прекарійні відносини мали форму "добровільного договору", в дійсності вони були результатом важкого економічного становища селян, змушує їх віддавати землю великим землевласникам, а іноді і наслідком прямого насильства.

       Поряд з селянами в VIII-ІХ ст. як прекаристів часто виступали дрібні вотчинники, самі експлуатували працю залежних людей, зазвичай що вийшли з середовища більш заможних аллодистів-общинників. У цих випадках прекарій служив для оформлення поземельних відносин всередині що складав класу феодалів, так як такий дрібний  вотчинник був уже, по суті, феодальним землевласником, що вступив у певні відносини з більш великим феодальним земельною власником, який надав йому землю в прекарії . Якщо в VI-VII ст. вирішальну роль у складанні великої феодальної власності та встановлення селянської залежності грали королівські пожалування, то в VIII-ІХ ст. більш важливим фактором цих процесів стає розорення маси селянства і втягування його в поземельну залежність від великих феодалів навіть без активної ролі держави. Втрачаючи землю, селянин часто незабаром втрачав і свою особисту свободу. Але могло бути й інакше. Так, бідняк, будучи не в змозі сплатити борг, потрапляв у кабалу до кредитора, а потім і в положення особисто залежної людини, мало чим відрізнявся від раба. Така ж доля чекала часто бідняка, якого потреба штовхнула на крадіжку або Інші злочини і який, не маючи можливості відшкодувати збиток потерпілому, ставав його кабальним рабом. До особистої залежності часто вів акт коммендаціі дрібного вільного селянина світському магнатові або церкві . На практиці встановлення особистої залежності селянина від феодала могло школи передувати втраті їм аллода. Однак широке поширення таких остистих відносин між ними мало своєю загальною передумовою швидке зростання великого землеволодіння за рахунок дрібної селянської та общинної власності, що виражав головну тенденцію соціального розвитку Франкського держави тієї епохи. Розорення і втягування селянства в залежність сприяла чималою мірою і подальша концентрація в руках окремих великих землевласників політичної влади, що служила їм знаряддям позаекономічного примусу. Королі, будучи не в силах перешкодити цьому процесу, змушені були санкціонувати його шляхом спеціальних пожалувань. Такі пожалування з'явилися ще за Меровінгів, але широке їх розповсюдження відноситься до каролінзького періоду. Сутність їх полягає в тому, що особливими королівськими грамотами посадовим особам - графам, сотникам і їх помічникам - заборонялося вступати на територію, що належить тому чи іншому магнатові, для виконання на ній яких-небудь судових, адміністративних, поліцейських або фіскальних функцій. Всі ці функції передавалися магнатам та їх посадових осіб. Таке дарування називалося імунітетом (від латинського immunitas - недоторканність, звільнення від чого-небудь).

     Зазвичай  іммунітетні права великого землевласника  зводилися до наступного: він користувався на своїй землі судовою владою; мав право стягувати на території імунітету всі надходження, які до цього йшли на користь короля (податки, судові штрафи і інші побори) нарешті, він був ватажком військового ополчення, скликається на території іммунітетного округу. Юрисдикції іммуніста зазвичай підлягали позови про землю та інше майно і справи про дрібні правопорушення не тільки особисто залежних, але й особисто вільних мешканців його володінь. Вищий кримінальний суд зазвичай залишався в руках графів, хоча деякі іммуністи присвоюють собі також і права вищої юрисдикції.

Іммунітететне дарування найчастіше лише оформляло ті кошти позаекономічного примусу, які феодал як великого землевласника привласнював собі зазвичай задовго до отримання пожалування. Маючи в своєму розпорядженні судово-адміністративними та фіскальними повноваженнями, іммуніст використовував їх для придбання всі нових земельних володінь, посилення експлуатації та зміцнення залежності своїх селян, в тому числі і ще особисто вільних. У каролінзький період іммунітетне дарування часто поширювало владу іммуніста на землю і людей, до цього не перебували під чиєю-небудь приватної владою. Разом з тим імунітет сприяв посиленню незалежності феодалів від центральної влади, підготовляючи тим самим подальший політичний розпад Каролінзької імперії. Зростанню політичної самостійності феодалів немало сприяло і розвиток васальних відносин. Васалами спочатку називалися вільні люди, які вступили в особисті договірні відносини з великим землевласником, більшою частиною в якості його військових слуг -дружинників. У каролінзький період вступ у васальну залежність часто супроводжувалося дарування васалу бенефіція, що додавало їй характер не тільки особистою, але й поземельної зв'язку. Васал зобов'язувався вірно служити своєму панові (сеньйору), стаючи його "людиною" (поїло), а сеньйор зобов'язувався захищати васала. Маючи в своєму розпорядженні великою кількістю васалів, великий землевласник набував політичний вплив і військову силу, зміцнював свою незалежність від королівської адміністрації. У 847 р. онук Карла Великого Карл Лисий у своєму Мерсенском капітулярій наказував, щоб "кожен вільний людина вибрала собі сеньйора”. Таким чином, васалітет визнавався головною законною формою суспільного зв'язку. Розвиток васалітету вело до формування ієрархічної структури пануючого класу феодалів, послаблювало центральну владу і сприяло посиленню приватної влади феодалів. 

Розвиток  феодальних відносин у Західній Європі 

     Класичним зразком феодального суспільства  в літературі вважається французька модель. Але в кожній країні процеси  феодалізації, крім універсальних ознак, мали свої істотні риси, відмінності.

     У західноєвропейських країнах феодалізм  пройшов три етапи розвитку. Перший етап (V — X ст.) — період генези (становлення) феодалізму, час виникнення феодального  землеволодіння і держав феодального  типу. Другий етап (XI - XV ст.) - період утвердження феодальних відносин, розвитку феодальних міст, зародження товарного виробництва, доба феодальної роздробленості й формування абсолютистських монархій. Третій етап (кінець XV — перша половина XVII ст.) — період розкладу феодальних відносин, інтенсивного розвитку товарного виробництва, зміцнення економічних зв'язків між регіонами і країнами, виникнення мануфактурного виробництва.

     Процес  становлення феодального господарства яскраво простежується на прикладі Франкського королівства (VI - X ст.). Франки, що являли собою племінний союз - об'єднання кількох германських племен, поділялися на дві групи: салічних франків, які жили на території нижнього Рейну, та ринуарських франків, які жили південніше, на берегах Рейну й Маасу.

     Франкське суспільство початку VI ст. вже не становило єдиного цілого, а поділялося на кілька соціальних верств. Переважно його складали вільні франкські селяни, які жили сусідськими общинами, зберігали численні пережитки родового ладу і користувалися ще досить значними правами. Разом з тим вже склався прошарок нової служилої знаті (найближчого оточення короля), яка прийшла на зміну старій родовій еліті. Поступово нова знать перетворилася на клас великих земельних власників, оскільки саме вона отримувала захоплені землі на правах приватної власності. Третім прошарком були напіввільні літи та вільновідпущені — колишні раби, відпущені на волю. Вони були не власниками, а держателями невеликих земельних наділів, і за своїм становищем наближалися до кріпаків. Найважливіші відомості про суспільний лад франків вміщує судебник "Салічна Правда", в якому вміщено судові закони салічних франків. Він складався впродовж VI - IX ст. і відображав еволюцію франкського суспільства на шляху до остаточного розкладу родового ладу, утвердженню приватної власності на землю.

     Вже наприкінці VI ст. орна земля, що була в  колективній власності сусідської общини — марки, стала предметом  повної і вільної відчуженої власності - алодом. Власник алоду був зобов'язаний нести військову службу. Поряд  з цим франки зберегли земельну власність галло-римлян, швидко утверджувалася приватна власність на землю франкського короля, дружинників, службових осіб і придворних, церкви тощо.

     Виникнення  приватної власності на землю  завершило трансформацію родової  общини в сусідську общину - марку, в якій колективна власність на угіддя поєднувалася з приватною індивідуальною власністю.

     У VIII - IX ст. сталися істотні зміни  у суспільному ладі франків, і  насамперед у земельних відносинах. Відбувалося швидке нагромадження  власності великих землевласників і розорення вільного франкського селянства. Економічне зміцнення аристократії супроводжувалося погіршенням становища вільних власників, що вело до посилення залежності від великих землевласників, а іноді й до втрати алоду. Вже у VIII — IX ст. набула поширення практика так званих прекаріїв (передач на прохання), тобто надання великим землевласником безземельному селянинові ділянки землі у тимчасове користування. Іноді і дрібні власники під тиском обставин віддавали свою землю феодалу, потім брали її в користування, перетворюючись таким чином на залежного від феодала держателя. За це землевласники охороняли господарство залежного від них селянина. Отже, прекарій вів до втрати вільним франкським селянином його власності на землю і до зростання земельної власності феодала. Водночас селяни втрачали й особисту свободу.

     Серед землевласників почали складатися особливі відносини, пов'язані з появою так  званих бенефіціїв (буквально - благодіянь), або ленної системи. Суть її полягала в тому, що певна особа, отримуючи землю чи обійстя, зобов'язувалася пану (сеньйору), від якого вона отримувала бенефіцій, зберігати особисту вірність і відданість. Головним мотивом пожалування і головним обов'язком того, хто отримував землю, було виконання військової повинності. Військова повинність набула особливо важливого значення за Карла Великого. Для повного досягнення мети пожалування необхідно було долучити до бенефіційного зв'язку інший, особистий зв'язок. Ці відносини особистого зв'язку називалися комендацією, або васалітетом (уаззиз - слуга), ставили сеньйора (того, хто дав) і васала (того, хто отримав бенефіцій) у певні стосунки, подібні до родинних. Вони повинні були заповзятливо охороняти один одного. Цей новий зв'язок часом встановлювався і без пожалування землі, на якихось інших умовах, проте головним зобов'язанням в усіх випадках було несення військової служби. За прикладом королів почали роздавати бенефіції церковні сановники і світські вельможі. Вони роздавали землі, що були їхньою власністю, а також ті, якими вони самі користувалися як бенефіціями; особи, які отримували ці землі, ставали їхніми васалами.