Особливості становлення феодальних відносин на українських землях. Розвиток ремесла і торгівлі

Важлива роль у становленні феодальних відносин належала державі. У «Руській Правді», «Правді Ярославичів», Уставі Володимира Мономаха забезпечувалися права феодалів на землю, закріплювалася соціальна структура суспільства, визначалися права різних категорій залежних селян.

Отже, у  Київській Русі поступово утверджувалися феодальні відносини. Однак економічне життя давньоруського суспільства  грунтувалося на власності вільних селян — членів громади. Не було масового обезземелення селян як передумови великого землеволодіння. Цьому сприяла наявність значної кількості незаселеної, господарсько неосвоєної землі, що сповільнювало феодалізацію.

Із формуванням  великого землеволодіння і феодально залежного селянства в ХІ-ХІІІ ст. розвивався імунітет як юридичне оформлення феодального панування. Землевласники набували права суду, стягування данини й управління усіма категоріями селянства.

Економічну  основу селянського господарства становило  селянське подвір'я-дим. Розмір індивідуального  селянського землекористування  дорівнював у середньому одному «плугові», що був одиницею оподаткування і становив близько 15 га землі. 10-15 димів, в основному родичів, об'єднувалися у дворище. З часом до складу дворищ вступали чужі люди, які залежно від майнового стану або ставали рівноправними їх членами — «потужниками», або потрапляли у залежність від господарів дворищ, їх називали «підсусідками», «половинниками», «дольниками». Землі дворища складалися з «ділянок» — димів, що були розкидані у різних місцях. Існували також невеликі господарства і менша одиниця оподаткування — «рало». Дворища входили до складу громади, на чолі якої стояв староста (отаман), обраний на вічі, яке мало власний копний суд. У спільному користуванні громади були неподільні угіддя (альменди). Вона розподіляла державні примуси і податки. Селянські господарства були основою економічного життя, займали більшість землі вотчини, виробляли більше сільськогосподарської продукції, самі переробляли її для безпосереднього споживання. Частка доменіального господарства вотчини у загальному виробництві була значно меншою, проте воно визначало прогрес у сільському господарстві, мало більше можливості вдосконалювати знаряддя праці, застосовувати передову на той час агротехніку, вирощувати нові культури тощо. [1, с. 34-35]

Провідне  місце в економіці Київської  Русі займало сільське господарство, збагачене давніми традиціями. Для  обробітку ґрунту і вирощування  врожаю використовувалися такі знаряддя праці: плуг, рало, соха, борона, заступ, мотика, серп, коса. Культивувалися жито, пшениця, просо, ячмінь, овес, горох. У лісостеповій зоні існувала парова система землеробства з двопільною і трипільною сівозмінами, у лісовій — підсічна і перелогова. Висока продуктивність праці давала змогу виробляти зерна більше, ніж було необхідно для задоволення біологічних потреб населення. Це, а також наявність чудових пасовиськ і сінокосів дозволяли утримувати у феодальних господарствах велику кількість худоби. [5]

2. Розвиток ремесла.

Київська  доба ознаменувалася розквітом ремесла. Ремісники мешкали у містах, феодальних замках, боярських вотчинах, сільських  поселеннях. Міське ремесло відрізнялося від сільського складністю, розгалуженістю, а його вироби — якістю. Існувало понад 60 видів ремесел.

Провідними  галузями були металургія та обробка  заліза. Відбулася спеціалізація  ковальської справи. За даними археологічних  досліджень, налічувалося до 150 видів  виробів із заліза і сталі. Найбільше  знайдено предметів для ведення  сільського господарства — сокир, серпів, кіс, наральників, лопат, ножів, цвяхів, підков, кресал, пряжок, замків, ключів, гаків, обручів. Виготовляли також зброю, кольчуги. Під час вироблення залізних і сталевих речей застосовували зварювання, карбування, різання, обпилювання, полірування, паяння. Здійснювали наварювання сталевих лез і термічну обробку заліза. Існувало до 16 спеціальностей ремісників з обробки заліза і сталі. [1, с. 38]

Високорозвиненим  було виготовлення прикрас. Особливо славилися  на Русі золотарі. Українські вироби із золота та срібла — тарелі, таці, кубки, різноманітні витвори, оздоблені коштовним  камінням, високо цінувалися за кордоном. Прикраси виробляли тисненням із срібла і золота, волочінням дроту, виготовленням скані, назерні, філіграні. Широко застосовували техніку позолоти, оздоблення срібних виробів черню. На Русі популярними були «змієвики» — круглі медальйони, які з одного боку мали зображення святого образу, а з другого — змієподібний орнамент. «Змієвики» носили як талісмани та амулети проти чар і хвороб. Часто ремісники ставили на своїх виробах клеймо, чим увіковічнювали у виробах своє ім’я. [6, с. 85]

Інтенсивно  розвивалося гончарство як у містах, так і на селі. Майже весь посуд  виготовляли на ручних гончарних  кругах, обпалювали у спеціальних  печах — горнах, що мали двох'ярусну конструкцію з глиняною перегородкою міх ярусами та піччю в нижньому ярусі. Виготовляли миски, горщики, черпаки, кухлі, прялиці для ткачів, світильники, писанки, іграшки, речі церковного вжитку. Орнамент на глиняні вироби наносили за допомогою складних штампів, іноді покривали їх поливою. Виробляли також цеглу — плін- фу, з якої будували князівські палаци, храми, фортеці.

Високого  рівня досягло склярське виробництво, продукцію якого вивозили за кордон. Для монументального живопису (мозаїки) використовували різнокольорову смальту (кубики зі скляної маси). Із скла робили різні прикраси. Матеріалами для виробництва скла були пісок, поташ, вапно, кухонна сіль. [1, с. 38-39]

Особливо  розвиненими були ремесла, пов'язані  з обробкою деревини. Повсюдно використовували  сокири, долота, кліщі, струги, пилки, а  також токарний верстат. Найдавніші вироби з дерева — вози, колеса, човни, діжки, бодні, відра, корита, ложки. З дерева робили буквально все — від колиски, домовини, меблів до палаців, храмів. [7, с. 53]

Серед інших  ремесел відомі кравецтво, обробка  кістки та каменю, обробка шкур і виготовлення з них одягу і взуття. З шкури кравці шили кожухи, шапки, шевці — чоботи, черевики, ходаки. Прості люди широко використовували личаки, постоли. З полотна та сукна шили свити, жупани, плащі, киреї, шапки, штани, запаски, пояси, хустки, сорочки, гуні. Прядіння, ткацтво довго залишалися ремісничою промисловістю.

Існувало  три категорії ремісників — сільські, вотчинні і міські. Ремесло у вотчині грунтувалося на праці залежних селян. Свої вироби вотчинні ремісники віддавали феодалові у формі натуральної ренти. Частина їх працювала у дворі феодала. Однак більшість ремісничих виробів селяни виготовляли у своїх дворах. Міські ремісники поділялися на залежних від феодала і вільних. Важко було навіть уявити, щоб ремісники-ювеліри могли існувати без опіки феодалів. А от ремісники-ковалі були переважно вільними. Деякі ремісники потрапляли через борги у залежність від купців і монастирів. [1, с. 39]

3. Розвиток торгівлі.

Важливе значення у господарському житті  Київської держави мала внутрішня торгівля. Вона забезпечувала обмін між сільськогосподарським виробництвом, ремеслом і промислом. Формувалася система внутрішніх ринкових зв'язків спочатку в межах невеликих районів (кількох поселень) або сільськогосподарської округи міст, волостей, потім великих адміністративно-господарських земель. Внутрішня торгівля велася переважно на торгах, коли в певні місце і час сходилися усі, кому потрібно було продати свій товар або купити вироби інших. Торги існували практично в усіх містах. На ринкових майданах були стаціонарні торгові приміщення. У великих містах торгівля велася щодня, у менших — у певні дні тижня. Починаючи з XII ст. поблизу торгів будували храми, які відали службою мір і маси та збирали мито за користування ними. На торгах можна було купити зерно, печений хліб, овочі, рибу, м'ясо, молоко, вироби ремесла та промислів. У літописах ХІІ-ХІІІ ст. вже згадуються ціни у неврожайні роки. З Галицької землі привозили сіль, яку добували в Карпатах. У північні райони Русі везли зерно.

Зовнішня  торгівля була жвавішою за внутрішню. Оскільки господарство мало натуральний  характер, внутрішній ринок охоплював  незначну частину господарської  продукції.

Торгували українські племена переважно з  пізньоантичними, а згодом і з візантійськими центрами Північного Причорномор'я, Подунав'я. Серед племінної знаті користувалися попитом такі товари, як вино, столовий посуд з глини, скла та металу, бронзові фібули. В обмін за них вивозили хутро, мед, шкури, віск. Слабкішими були торгові контакти з племенами Середньої та Північної Європи, балтійським, фінно-угорським та тюркським населенням Східної Європи. Через землі давньоукраїнських племен проходив «бурштиновий шлях» з Прибалтики до Дунаю. Відомі торгові зв'язки з Великою Моравією, Болгарією, західно- та східнослов'янськими державними об'єднаннями, а також із Хозарією і країнами Сходу. Іноземцями описано перебування руських купців на ринках Іраку, Ірану, Близького Сходу. Вже у VII—VIII ст. із зміцненням центральної влади київських князів зовнішня торгівля розширюється. Торгові шляхи з Києва простиралися з півночі на південь, із сходу на захід. Головним із них був так званий шлях «із варяг у греки». Починався він у Нижньому Новгороді. Системою річок з Дніпром були зв'язані Смоленськ, Любеч, Чернігів, Вишгород та інші міста. Купці з товарами прибували до Києва. У червні під Витичевом, що дещо нижче столиці, збиралися флотилії човнів і вирушали вниз Дніпром до Чорного моря. Торговий шлях закінчувався в Константинополі.

Вплив Києва  у торгівлі на Чорному морі був  дуже великий, навіть Чорне море дістало  назву «Руського», яка вживалася  ще довго після того, як русичі втратили контроль над торгівлею. Торгівля з Візантією посідала перше місце у зовнішній торгівлі Київської держави. Перед військовою загрозою візантійські імператори змушені були йти на поступки русичам, не збираючи з них мита і податків. Договір 907 р., який уклав з Візантією князь Олег, надавав пільги руській торгівлі. Пізніші договори — 944 р. і 956 р. — засвідчують, що торгівлі в політичному житті Київської держави відводилась велика роль.

За повідомленнями іноземців та руських літописців можна докладно перелічити товари експорту та імпорту київських купців. На ринки Візантії вони вивозили у великих кількостях мед, віск, хутро, мечі, рідше хліб та ліс, а привозили дорогі тканини (парчу, паволоки, оксамит, шовк), заморську зброю, південні фрукти, прянощі, ювелірні вироби із золота, срібла, дорогоцінних каменів (чаші, хрести, персні, кульчики, діадеми), вироби із емалі, скла, художній посуд, а також книги.

Досить  інтенсивними були торгові зв'язки купців із країнами Сходу — Хазарським Каганатом, Великим Булгаром, Середньою Азією та арабським Близьким Сходом. Про це свідчать знайдені археологами золоті гроші, скарби. Торгівля велася Волгою, річками її басейну та сушею. Араби, купці із Середньої Азії верблюжими караванами привозили товари в Ітіль, Булгар, інші міста цього району. Звідси вони під посередництвом руських купців вирушали до Прибалтики та Київської Русі. За свідченнями арабського хроніста, експортними товарами русичів були хутро соболів, білок, горностаїв, куниць, лисиць, бобрів, зайців, кіз, а також віск, стріли, березова кора, шапки, риб'ячий клей, риб'ячі зуби (ікла моржів), бобровий аромат, горючий камінь, оброблені шкури, мед, горіхи, яструби, мечі, панцирі, деякі породи дерев (берези, клену), вівці, бики. З арабських товарів українські купці охоче купували намисто, золото, срібло, зброю, прянощі, шовк. У цьому обміні головну роль відігравали міста Середньої Азії: Хіва, Самарканд, Шаші (Ташкент). [4, с. 19-20]

З письмових  джерел відомо, що українські купці  в Х-ХІІ ст. вели жваву торгівлю з Чехією, Польщею, Придунайськими країнами. Вони бували на торгах у Франції, Італії і навіть Іспанії, добираючись туди переважно сухопутними шляхами через Галичину і Волинь. Із Заходу руські купці привозили франкські мечі, латинські шоломи, сільськогосподарську сировину, а в Західну Європу завозили товари свого традиційного експорту. В IX — на початку X ст. вже функціонував торговий шлях Київ - Галич - Прага - Регенсбург. Письмові джерела вказують на існування в Х-ХІІ ст. стабільних торгових зв'язків Русі з Німеччиною. У Кельн, приміром, київські купці завозили ювелірні вироби і хутро. Вони налагодили торгові зв'язки також з німецькими містами Любеком, потрапляючи сюди через Польщу сухопутним шляхом через Київ - Луцьк - Володимир - Люблін і водним - Дніпром, Прип'яттю, Західним Бугом.

У Польщу русичі завозили сіль, купуючи тут  різні суконні вироби. За угорську мідь вони платили хутром. Є письмові докази торгівлі Київської Русі з  Англією, Францією та Скандинавськими  країнами.

Торгівля  з країнами Заходу і Сходу дещо відрізнялась від візантійської. Сюди крім традиційних товарів везли  також вироби ремісників. На ринках Чехії, Німеччини, Моравії, Польщі та інших  країн можна було побачити ювелірні вироби русичів, а в країнах Сходу  — мечі й кольчуги.

Важливими торговими шляхами були «соляний», «залізний», які з'єднували Київську Русь із кримським узбережжям Чорного моря і Кавказом.

Київські  князі контролювали всі шляхи  басейну Дніпра, який залишався головною торговою артерією Східної Європи. Київ став великим торговим центром. Сюди стікалися товари із Скандинавських країн, Візантії, Сходу і Західної Європи. Він був також своєрідним місцем транзиту, через яке із сусідніх земель надходили товари. Розвиток торгівлі мав велике значення для  Київської держави. [1, с. 41-43]

ВИСНОВКИ

За часів  Київської Русі сформувалося феодальне  суспільство в східних слов'ян. У цілому становлення феодальних відносин у Давньоруській державі  відбувалося в загальноєвропейському  руслі: від державних форм до сеньйоріальних. Цей процес був складним, тривалим і розгортався поетапно. Спочатку в IX ст. сформувалася система експлуатації всього вільного населення військовою знаттю (князем та дружиною). Основним елементом цієї системи була данина, «полюддя». У X ст. стався переворот у поземельних відносинах: князі захоплюють і концентрують у своїх руках общинні землі, внаслідок чого виникає доменіальне землеволодіння великого князя. Наступним кроком у процесі феодалізації стала поява в XI ст. земельної власності верхівки служилої знаті — бояр та православної церкви. Таким чином утворилася система приватного землеволодіння, ускладнилася ієрархія панівного класу, інтенсивно йшла диференціація феодально залежного населення. Провідною галуззю економіки цього часу було сільське господарство, розвиток якого спирався на традицію та досвід попередніх поколінь. Дедалі енергійніше йшов пошук нових технологій обробітку землі, вдосконалювалися знаряддя праці.

Хоча  процес утвердження феодальних відносин у Київській Русі в цілому збігався із загальноєвропейськими тенденціями, він мав і свої особливості. По-перше, у Давньоруській державі феодалізм  зароджувався на основі первіснообщинного  ладу, східнослов'янське суспільство  перескочило через рабовласницький  етап розвитку. По-друге, на Русі темпи  феодалізації були уповільненими порівняно  з Європою, де ще з античних часів  прижилися традиції приватної власності. По-третє, виникнення та становлення великого землеволодіння не призвело до масового обезземелення селян, оскільки в межах державної території існувала значна кількість незаселеної, господарсько неосвоєної землі.