Політичне вчення стародавньої греції

2

                                                  План

1. Вступ……………….. 3

 

2.Політичні погляди Сократа……………… 4

 

3.Вчення Платона……………….. 7

 

4.Політична думка Арістотеля……………..  9

 

5.Висновок……………….. 11

 

6.Список викоритсної літератури……………. 12

 

                                            Вступ

 

У Стародавній Греції державність виникла на початку  І тисячоліття до н. є. у формі  полісів — окремих міст-держав, до складу яких, крім міської території, входили також прилеглі сільські поселення. Перехід від первіснообщинного ладу до ранньокласового і політичної форми організації суспільного життя супроводжувався в Греції поглибленням процесу соціальної диференціації населення на родову знать і збіднілих общинників, багатих і бідних, вільних і рабів і посиленням боротьби між ними за владу.У центрі цієї боротьби було питання встановлення тієї чи іншої форми державного правління — аристократії (влади знаті, привілейованих, «кращих»), олігархії (влади небагатьох, багатих) або демократії (влади народу, всіх дорослих і вільних членів полісу). Ці процеси знайшли своє відображення й теоретичне осмислення в політичній думці Стародавньої Греції. Творчими зусиллями давньогрецьких мислителів був здійснений перехід від міфологічного сприйняття навколишнього світу до раціонально-логічного способу його пізнання й пояснення.Вершиною давньогрецької філософської і політичної думки є вчення Сократа, Платона та Арістотеля.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Сократ, 469–399 рр. до н.е., — одна з найцікавіших фігур у духовній історії людства, з іменем якої пов'язане виникнення моральної філософії. Сократ викладав свої погляди виключно в усній формі. Про них можна дізнатися тільки з тих творів його учнів і сучасників, які збереглися, — це, перш за все, Платон і Ксенофонт. Обговорення моральних та політико-правових проблем Сократ підняв на рівень логічних дефініцій і понять, закладаючи цим основи власного теоретичного дослідження в даній галузі. Моральна організація полісного життя так само неможлива без законів, як неможливі і закони поза полісом: закони, у трактуванні Сократа, і є основою полісу. Сократ, як і софісти, розрізняє природне право і право писане. Але ця відмінність не перетворює їх у протилежність, як це мало місце у трактуванні софістів. І неписані божі закони, і писані людські закони мають на меті, згідно з Сократом, одну і ту ж справедливість, яка не просто є критерієм законності, але, по суті, тотожна з нею. Сократ — переконаний прихильник такого устрою держави-полісу, при якому безумовно панують справедливі за своєю природою закони. Настійливо пропагуючи необхідність дотримання полісних законів, Сократ пов'язує з цим і однодумство громадян, без чого, на його погляд, ні будинок не може добре стояти, ні держава керуватися. При цьому, під "однодумством" він має на увазі відданість і підкорення членів полісу законам, а не уніфікацію смаків, думок і поглядів людей.Принцип законності Сократ використовував, як базисний критерій при класифікації і характеристиці різних форм державного устрою і правління. Владу, основану на волі народу і на державних законах, він називав царством, а владу проти волі народу і таку, що базується не на законах, а на свавіллі правителя, назвав тиранією. Якщо правління здійснюється людьми, які виконують закони, то такий устрій він називав аристократією, якщо ж влада походить від багатства — плутократією, якщо від волі всіх — демократією. Судячи з платонівського діалогу "Крітон", Сократ першим в історії європейської політичної та правової думки сформулював концепцію договірних відносин між державою і її членами (громадянами). Будь-який громадянин, що досягнув повноліття, пояснює Сократ, може, відповідно до закону, без всяких перешкод покинути державу, якщо її порядки йому не подобаються, і відправитися куди йому хочеться — або в колонію держави, або в іншу державу. Прийняття громадянства, таким чином, — добровільне. Тому ті громадяни, які залишаються в цьому полісі, як його члени, фактично погоджуються виконувати всі веління держави і її органів. Громадянин держави, який залишається, згідно з Сократом, повинен або переконанням та іншими правомірними, ненасильницькими засобами уникнути можливості несправедливих рішень і заходів законних органів полісу та посадових осіб, або виконувати їх. З пануванням розумних і справедливих законів Сократ пов'язує саму можливість політичної свободи. І, говорячи про обов'язки індивіда перед полісом, він мав на увазі законні обов'язки вільних і рівних громадян в умовах розумно і справедливо упорядкованого полісу. Тільки таким шляхом може бути досягнута, на думку Сократа, свобода — "прекрасне і величне надбання як для людини, так і для держави".Вплив Сократа найбільшим чином проявляється в таких найвищих досягненнях грецької політичної думки, як політична філософія Платона і політична наука Аристотеля.Про політичну сторону життя філософа ми маємо досить повні відомості. Сократ брав участь у трьох воєнних операціях у якості гоплита, важкоозброєного піхотинця, і виявив себе мужнім і витривалим воїном, що не губить цілковитого самовладання при відступі війська й вірним стосовно бойових соратників.Сократ виявив не тільки військову доблесть на полях боїв, але й громадянську мужність у складних перипетіях суспільно-політичного життя своєї батьківщини. Правда, у питанні про участь у політиці держави, у діяльності його установ Сократ обрав досить своєрідну позицію. Він свідомо уникав участі в державному житті, мотивуючи це принциповою розбіжністю його внутрішнього переконання щодо справедливості й законності зі спостережуваною безліччю «несправедливостей і беззаконь, які відбуваються в державі». У той же час він не вважав себе вправі ухилятися від виконання цивільних обов'язків (відвідування народних зборів, участь у суді присяжних і т.п.), що накладають на нього законами держави.

.Майже з повною  впевненістю можна сказати, що  Сократ був прихильником помірної  демократії, аналогічної тієї, котра встановилася в Афінах при Периклі. Непряме підтвердження цьому ми знаходимо у відозвах Сократа про Перикла як видатного громадянина й державного діяча, про проявлення до нього любові співгромадян і про його славу «кращого радника» батьківщини. Супротивник крайньої демократії й анархічного свавілля, Перикл правив «помірковано»: він прагнув сполучати принципи волі й рівності з верховенством закону й законності, народовладдя з «покорою особам, улученим владою тепер»..Сократ критикував практику вибору посадових осіб по жеребу. Ця критика з античних часів і до наших днів висувалася й висувається як головний довід на користь тези про «антидемократизм» Сократа. У своїх поглядах на державне керівництво Сократ вийшов за межі своєї епохи. Тому філософ не був зрозумілий багатьма співгромадянами й навіть викликав до себе ворожнечу, незважаючи на те що ні в якому злочині (карному, військовому, культово-релігійному або державно-політичному) він ніколи не був винний.Поява софістів на філософському обрії супроводжувалося чіткою постановкою питання про ролі суб'єкта (людини) у процесі пізнання. Тим самим софісти уперше висунули гносеологічну проблему вірогідності людських знань і можливості об'єктивних істин. Не можна сказати, щоб ця проблема була зовсім далека попереднім мислителям, скажемо, Геракліту, Пармениду або Демокриту. Однак хоча Геракліт і Парменид підкреслювали принципову відмінність "істини" від "думки", а Демокрит - "світлого" знання від "темного", проте жоден з них не сумнівався в тім, що людині доступно об'єктивне знання, достовірна істина. Софісти ж уперше покритикували розповсюджене переконання в можливості достовірного знання і висунули ідеї про суб'єктивний характер людських представлень і оцінок, ідею, відповідно до якої істина (добро, прекрасне і т.п. ) існує лише для нас, для людей. З цього погляду немає і не може бути нічого щирої, справедливої або прекрасного поза і незалежно від людини і суспільства. Але тому що в різних людей, народів і груп суспільства - різні представлення про щирих, справедливих і прекрасному, то звідси випливає, що скільки людей, стільки істин, стільки оцінок і думок про справедливому і прекрасному. Софісти і Сократ не розділяли представлення своїх попередників про людину як лише частини космосу; вони проголошували людину центром світобудови. Можна сказати, що теза Протагора про людину як "мері" усіх речей у відомому змісті розділяється Сократом. У кінцевому рахунку, загальним для софістів і Сократа є те, що вони орієнтували філософію на постановку питання про сутності людини, його місці і призначенні у світі.

3.Платон (427—347 рр. до н. є.) — учень Сократа — є одним з найвидатніших мислителів в історії філософської і політичної думки. Своє політичне вчення він виклав головним чином у трактатах-діалогах «Держава», «Політик» і «Закони».Вчення Платона про державу ґрунтується на його філософських поглядах. Будучи представником ідеалістичного напряму в філософії, він розрізняв світ ідей і світ речей, явищ. Істинним буттям, на його думку, є лише світ ідей, які осягаються розумом, а сприйняті відчуттями явища не є істинними. Світ явищ не абсолютно відокремлений від світу ідей, а є його спотвореною копією, слабкою тінню. Відповідно, наявні форми держави є лише спотвореними відображеннями деякої ідеальної справедливої держави.Цю ідеальну справедливу державу Платон будує за аналогією з людською душею. Трьом началам людської душі (розумному, вольовому й чуттєвому) в державі аналогічні три схожих начала — дорадче, захисне й ділове, а цим останнім відповідають три суспільних стани — правителів, воїнів і виробників. Справедливість полягає в тому, щоб кожне начало робило лише свою справу відповідно до встановленої ієрархії. Визначальним началом душі є розумне, а тому філософи, які його втілюють своєю здатністю міркувати, покликані правити в державі. Вольове начало душі й захисне начало в державі втілюється у воїнах, які повинні підкорятися філософам. Нарешті, розумне й вольове начала управляють началом чуттєвим (ремісниками, землеробами), яке за своєю природою прагне багатства.Ідеальна держава Платона — це справедливе, засноване на законах, правління кращих. Таке правління може бути або царською владою (якщо серед правителів вирізняється хтось один — найдостойніший), або аристократією — владою декількох кращих. Визнаючи можливість створення такої ідеальної держави, Платон водночас висловлює сумнів у реальності її існування. Через недосконалість людської натури така держава не може бути вічною і зміниться іншими, гіршими формами правління — тимократією, олігархією, демократією або тиранією. Причому кожна з цих форм є гіршою за попередні.Виродження ідеальної аристократії призводить до появи приватної власності, поділу людей на багатих і бідних, вільних і рабів. Замість розумного начала в державі починає панувати вольове. Це — тимократія, тобто правління, де панують честолюбство й сила. Така держава (Платон мав на Увазі критсько-спартанський тип державності) постійно воюватиме, а війна є головним джерелом суспільних бід.Війни і розбрат, накопичення значного багатства в окремих осіб призводять до переродження тимократії у ще гіршу форму правління — олігархію. Це влада небагатьох — жадібних і багатих. Подальше зростання майнової нерівності, обурення бідних проти багатих призводять до повстання. Коли воно закінчується перемогою бідняків, ті знищують або проганяють багатіїв і встановлюють владу народу — демократію, яка є ще гіршою формою правління, ніж олігархія.Демократію Платон розцінював як лад приємний і різноманітний, але такий, що не має належного управління. Справді, основною формою демократії в ті часи були народні збори, тобто збори вільних громадян полісу. На таких зборах верховодили вожді народу — демагоги, не було належної організованості, компетентності й виваженості у прийнятті політичних рішень. Платон, як й інші давньогрецькі мислителі, заперечував не взагалі демократію як владу народу, а демократію як владу натовпу — охлократію. Кожну з форм державності губить саме те, що вважається в ній найвищим благом. У тимократії це воєнні успіхи, в олігархії — багатство, в демократії — свобода. Саме з демократії виростає її продовження і протилежність — тиранія, встановлення якої означає перетворення надмірної свободи в надмірне рабство. Тиранія — найгірша форма державного правління, за якої панують беззаконня, свавілля й насильство.У діалозі «Політик» Платон високо оцінює роль політики в житті суспільства. Він вважає політику царським мистецтвом, яке вимагає знань і вміння управляти людьми. Якщо правителі володіють таким мистецтвом, то не має значення, правлять вони за законами чи без них. У тих державах, де немає істинних правителів, правління повинно здійснюватися через закони. Крім зразкової держави, правитель якої володіє істинним знанням і вмінням управляти людьми, Платон вирізняє ще три види правління: владу одного, владу небагатьох і владу більшості, кожен з яких може виступати в законній і незаконній формах. Законна влада одного — це царство, монархія, незаконна — тиранія. Законна влада небагатьох — це аристократія, незаконна — олігархія. Демократія також може бути владою з законами і без них. Серед законних форм правління вона є найгіршою формою, серед незаконних — найкращою.

4.Вчення Платона справило значний вплив на формування поглядів Арістотеля (384—322 рр. до н. є.) — найвидатнішого представника філософської і політичної думки античності. Його політичні погляди викладені головним чином у працях «Політика» та «Афінська політія». Він зробив вагомий внесок у всебічну розробку науки про політику як окремої, самостійної галузі знань.У центрі політичного вчення Арістотеля перебувають проблеми походження, сутності та форми держави. 'Він вважав, що держава виникла не в результаті якоїсь угоди між людьми на основі їх волевиявлення, а' природно-історичним шляхом — із сім'ї і поселень як всеохоплююча і найдосконаліша форма спілкування людей. Зумовлюється цей процес тим, що людина за своєю природою є політичною істотою, і завершення цієї її природи знаходить свій вияв саме в політичному спілкуванні, тобто в державі.Форму держави Арістотель характеризував як політичну систему, що визначається верховною владою в державі. Конкретні форми він розрізняв залежно від кількості правителів і мети, яку вони при цьому переслідують. За першою ознакою Арістотель розрізняє правління одного, правління небагатьох і правління більшості, а за другою поділяє форми правління на правильні і неправильні. У правильних формах правителі мають за мету спільне благо, а в неправильних — лише своє особисте благо. Трьома правильними формами держави виступають монархія, аристократія і політія, а трьома неправильними — тиранія-олігархія і демократія. Кожна з цих шести основних форм має свої види, залежно від комбінації формоутворюючих ознак.Монархія є першою і найдавнішою формою правління. Оскільки держава виникає як завершення еволюції сім'ї, де влада належить її главі, то і в монархії влада належить одній особі. В аристократії влада належить небагатьом, наділеним особистими достоїнствами? Ця форма правління краща за монархію, але можлива лише там, де є шановані народом благородні й достойні. Найкращою формою правління, за Арістотелем, є політія, в якій влада належить і здійснюється на спільне благо.Найгіршою з неправильних форм держави є тиранія де влада здійснюється деспотичними методами однією особою в особистих Інтересах.Арістотель розрізняє демократію, в якій верховна влада належить народу, а не закону, і помірковану демократію засновану на примиренні - багатих і бідних і пануванні закону. Першу він різко засуджує, другу підтримує. Політія втілює в собі кращі сторони олігархії і демократії (об'єднує багатих і бідних, багатство і свободу), але вільна від їх недоліків і крайнощів. За Арістотелем, політія є середньою формою держави, в якій у всьому переважає середній елемент. У звичаях це — поміркованість, у майні — середній достаток, у правлінні — середній прошарок. Цей середній прошарок є найціннішим стосовно політики, оскільки він найбільш прихильний до існуючих порядків, і завдяки йому в державі можна пом'якшити суперечність між бідними й багатими, яка є причиною державних переворотів. Розумне управління і стабільність держави будуть там, де середній прошарок є багаточисельним і сильнішим від обох соціальних крайнощів — багатих і бідних, разом узятих, або хоча б однієї з них.

                                

 

                                           

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                             Висновок

 

Політична думка античності характеризується філософсько-етичною  спрямованістю. Відбувається теоретичне осмислення форм державного устрою: аристократії, тимократії, олігархії, демократії, тиранії. Політика розглядається як царське мистецтво управління людьми, політична наука виокремлюється як самостійна дисципліна.                                                                                                      Отже, для політичної думки античності характерні такі риси:

- пошук ідеальної  моделі держави, спроможної забезпечити  справедливість і порядок;

- розгляди політики  як форми цивілізованого буття  людей, що припускала нероз’єдненість  держави, суспільства й окремого індивіда ;

- відсутність чіткої  межи між філософією, етикою і  політикою , що визначила моралізаторський  характер робіт із політичної  проблематики ;

 

 

 

 

                       

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                           Список використаної літератури:  

1. Нерсесянц В.С. Політичні  вчення Стародавньої Греції. М.: Наука, 1979.  

2. Історія політичних  і правових вчень. Підручник  під ред. О.Е. Лейста.  
М.: Зеркало, 1999.  

3. Історія політичних  і правових вчень. Підручник  під ред. В. С. Нерсесянц.  
М.: Инфра-М, 1996.  

4. Історія політичних  і правових вчень. Хрестоматия  под ред. О.Е.  
Лейста. М.: Городець, 2000.  

5. Водоспад Вернал  Ж.-П. Походження давньогрецької  думки. М.: Наука, 1988.

6. Політологія: підручник / Ю.М.Розенфельд, Л.М.Герасіна, Н.П.Осипова, М.І.Панов, О.М.Сахань, О.В.Ставицька - Харків, Право, 2001. – 519с.

7. . Кессиди Ф. Сократ/ Феохарий Кессиди,. -2-е изд., доп.. -М.: Мысль, 1988. -220 с.