Повстання іхетуанів

                          Повстання іхетуанів

Вибух ненависті по відношенню до іноземців підспудно визрівав віддавна. Невдоволення «заморськими дияволами», «іноземними варварами» ставало дуже широким, причому виявлялося воно перш за все на місцевому рівні, головним чином у антимісіонерских виступах. Місіонери активно діяли в Китаї; саме вони перш за все контактували з китайським селянством. Природно, що вони першими відчули на собі міць традиційної структури і силу опору Китаю усього далекого, що як раз і уособлювали в кінці XIX ст. місіонери. З літа 1898 р. і особливо після провалу реформ антимісіонерский рух все наростало і в ряді місць починало приймати організовані форми. Під гаслом «Підтримаємо Цин, знищимо іноземців!» Повстанці в різних провінціях країни руйнували християнські церкви і будинки місіонерів, переслідували прийняли християнство китайців (їх було дуже небагато), а заодно громили крамниці іноземних торговців, приміщення іноземних консульств в торгових центрах. Відкрита підтримка державами курсу на реформа розставила все на свої місця. Країна після ста днів реформ виявилася напередодні потужного народного вибуху, вибуху люті, спрямованого проти господарювали в країні іноземців, проти вторгся в Китай колоніального капіталу, проти всіх тих нових порядків, які протистояли старому, звичному, нормативного, що спирався на потужні пласти тисячоліть, на пофарбований в конфуціанські і даоської-буддійські тону цивілізаційний фундамент. Відчуваючи підтримку населення, уряд Китаю в конце1898 р. стало на більш жорсткі позиції по відношенню до іноземців, відмовляючи їм у проханні про концесії або оренди територій. Обстановка в Пекіні ставала все більш напруженою. Іноземні місії ввели в місто збройні загони для своєї охорони. У Пекіні і по всій країні поширилися чутки про майбутню розправу з іноземцями, а також листівки, в яких висміювалися європейці, особливо місіонери. Очолив антііностранное рух товариство «іхетуанів» («Загони справедливості і миру»), доктринальна основа якого сходила до даоської-буддійської віри, (за що повсталі пізніше отримали в європейській пресі найменування «боксерів» ), не кажучи вже про ритуали, амулетах, заклинаннях і т.п.

Виступи іхетуанів почалися в провінції Шаньдун ще в 1898 р. і були спрямовані проти німецьких місіонерів, солдатів і фахівців, планували трасу залізниці. Місцева влада намагалися навести порядок, але рух, незважаючи на це, всі ширилося. У 1899-1900 рр.. воно перемістилося в столичну провінцію Чжілі. Численні загони розташувалися поблизу Пекіна і Тяньцзіня. Стурбовані іноземні дипломати наполягали на ухваленні рішучих заходів проти повстанців, але медичне уряд не поспішав з цим. Обстановка тим часом ставала все більш загрозливою. В кінці травня 1900 р. на нараді посланників держав було прийнято рішення направити до Пекіна додатковий контингент військ для охорони місій. Крім того, на адресу цинського уряду були передані заяви загрозливого характеру, які 17 червня були підкріплені захопленням фортеці Дагу поблизу Тяньцзіня зведеним загоном іноземних військ, що фактично означало оголошення війни.

Циси коливалася, не знаючи, що робити. Більшість її радників схилялося до підтримки іхетуанів та використання відповідного моменту для того, щоб дати відсіч державам. Саме ця точка зору і взяла гору. Імператриця відкрила ворота Пекіна перед нхетуанямі, а також ввела в місто регулярну армію, солдати якої теж були різко налаштовані проти іноземців. II червня в Пекіні солдати вбили на вулиці радника японського посольства Сугіяма, 20 червня - німецького посланника Кеттелера. Це означало оголошення війни, що й було офіційно підтверджено імператорським указом від 21 червня (у відповідь на ультиматум держав від 19 червня). Указ офіційно санкціонував повстання іхетуанів, хоча і прагнув поставити їх дії під контроль влади.

Слід зауважити, що й після офіційного оголошення військових дій медичне уряд продовжував коливатися і прагнуло зберегти за, собою шляхи до відступу. У принципі це можна зрозуміти: не дивлячись на офіційну захист іхетуанів, влади чітко усвідомлювали, що вони мають справу з некерованою стихією, якої слід було побоюватися. / І хоча стихія поки що йшла в руслі гасла «Захистимо Цин, знищить іноземців», ручатися за майбутнє не представлялося можливим. Держави ж реагували на ситуацію бурхливо і діяли досить активно. У короткий термін була створена 20-тисячна союзна армія восьми держав, 3 серпня вона виступила на Пекін. Добре озброєні дисципліновані війська інтервентів легко здолали опір повстанців і 14 серпня зайняли столицю. Бігла в Сіань Циси, швидко оцінивши обстановку, звалила псю-ВТУ за поражепіе на іхотуаней. Указом 7 вересня звинуватив саме їх у создавшемся положенні, після чого цінська війська виступили проти іхетуанів. Повстання було придушене, потоплене в крові, а рік по тому, 7 вересня 1901 р., Лі Хун-чжан від імені цинского уряду підписав з державами так званий Заключний протокол, за умовами якого Китай вибачався за заподіяну шкоду державам, забезпечував їм ряд нових пільг і привілеїв і до того ж зобов'язувався виплатити в якості контрибуції 450 млн. Лянова срібла.

Повстання іхетуанів було, по суті, останнім спалахом агонії старого Китаю. Воно не було звичайним селянським рухом, бо вістря його не було спрямовано - як то було за часів тайпінів - на захист соціальної справедливості, проти свавілля влади, за відновлення бажаною норми. Це було розпачливе виступ рушаться старої традиційної структури на свій захист, за збереження звичної норми, проти втручання чужинців, проти колоніалізму. Саме тому і став можливим нехай тимчасовий, але все ж союз повсталих з владою - тих і інших об'єднували спільні інтереси. Чому ж їх союз не привів до перемоги?

Традиційний Китай виявився слабкий не тому, що повстанці були погано озброєні, хоча це зіграло свою роль. Слабкість його визначалася сукупністю багатьох причин і не в останню чергу тим, що імперія перебувала на спадному витку свого циклу, що внутрішня корупція та свавілля в країні досягли межі, що вже не було єдиного стрижня, єдиної політики, навколо якої могли б згуртуватися всі. Країну роздирали протиріччя, верхи боялися низів і не довіряли їм, а низи, у свою чергу, зневажали верхи за розкладання і пристосуванство, за їх готовність співпрацювати з колонізаторами. Звичайно, подібні ситуації не раз бували в історії Китаю на аналогічному витку циклічного дінастійного розвитку імперії. І вони, як про те йшлося, вирішувалися за рахунок потужних народних рухів яких зовнішніх вторгнень, що грали очисну роль, відновлюють порушення зловживаннями норму. Власне, тайпінске повстання і було такого роду рухом, але воно не досягло успіху, причому в значній мірі через втручання тих же держав. Повстання іхетуанів було іншим за духом, за спрямованістю, що й природно: у цей момент головним, що загрожувало звичної нормі, було втручання чужих звичної нормі сил - не просто іноземців, які згодом могли б кітанзіроваться, як то сталося з тими ж маньчжурамі, але структурно інших сил, що загрожували всій системі як такої. Як знати, при іншому збігу обставин події, можливо, могли б повернутися інакше. Але на самому початку XX ст. Китай був ще не готовий до організованого опору. Воно почалося стихійно, заплуталося в протиріччях і не мало часу для стабілізації. Все це і зумовило порівняно легку перемогу невеликого війська держав над одряхлілим гігантом. І перемогу цю не слід счітат1 несподіваною: вона була логічною в ряду інших уражень Китаю. наприклад у війнах з Францією і Японією.

Слідом за перемогою держав Циси зробила, тепер уже від свого імені, другу спробу реформ. Метою її «нової політики» було прагнення якось пристосуватися до нових обставин, модернізувати економіку країни, апарат адміністративного управління. Були проведені реформи армії, судочинства, створено міністерство у справах торгівлі. У 1905 р. була скасована система державних іспитів, альтернативою якої стала мережа початкових, середніх та вищих навчальних закладів. У Китай повернулися втекли з нього кілька років тому реформатори, причому основне прапор перетворень підняв тепер Лян Ці-чао, який закликав країну до усвідомлення почуття національної спільності, до пробудження в народі громадянських почуттів. І ці заклики знаходили свій відгук. Китай стрімко радикалізувалася. Освічена молодь, чимала частина якої здобувала освіту за кордоном, насамперед у швидко розвивалася Японії, була налаштована дуже патріотично, її буквально переповнювали громадянські почуття, той, хто покликав на боротьбу за відродження батьківщини, за її майбутнє. Країна була напередодні нових важливих подій.