Правління гетьманського уряду − самостійна урядова установа чи друга малоросійська колегія

Бойко Ю. Ю.

Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка

Студентка 2-го курсу спеціальності «Історія»

Науковий керівник: к. і. н. Газін В. В.

Правління гетьманського уряду − самостійна урядова установа чи друга малоросійська колегія

У статті проаналізовано діяльність Правління гетьманського уряду, ставлення до українського населення.

Ключові слова: Правління гетьманського уряду (ПГУ), Кодекс «Права, за якими судиться малоросійський народ», «Тайна канцелярія».

В сучасних умовах неухильно зростає інтерес до історії Української козацької держави XVII-XVIIІ ст., що пояснюється об’єктивним історичним зв’язком між теперішнім часом та історією України, віддаленою майже трьома століттями. Одночасно, звернення до історичного досвіду є чинником формування національної свідомості, створення системи духовних і культурних цінностей, відродження духовної спадщини та історії українського народу. Особливої актуальності набуває звернення до малодосліджених сторінок, таких, зокрема, як ліквідація у 1734 р. інституту гетьманства та імперське реформування державних установ Гетьманщини.

Серед досліджень, які так чи інакше дотичні цього питання, слід виділити роботи В. Гончаренка [1], М. Грушевського [2], О. Гуржія [3], Л. Мельника [5], М. В. Смолія [7].

Мета статті полягає у тому, щоб на підставі виявленого та опрацьованого матеріалу всебічно дослідити функціонування Правління Гетьманського Уряду.

Правління Гетьманського Уряду (далі ПГУ) розпочало свою діяльність в період царювання Анни Іванівни. В історичній літературі цей відрізок часу прийнято називати «Біронівщиною» та засиллям іноземців.

Данило Апостол, помираючи, хотів був передати владу генеральній старшині, до обрання нового гетьмана, але в Петербурзі вже чекали на його смерть і негайно надіслали наказ резидентові при гетьмані, генералові Наришкіну перебрати владу. Російський уряд, замість обрання гетьмана, вирішив поновити Малоросійську колегію, але це рішення наказано було тримати в таємниці від українського народу, щоб уникнути хвилювання [6]. Друга Малоросійська колегія дістала назву «Правління Гетьманського Уряду». ПГУ перебувало у м. Глухові. Воно складалося з шести осіб: троє росіян і троє українців. 3 призначалися від рос. уряду і 3 — від укр. генеральної старшини. Двох було призначено відразу (рос. чиновника князя О. І. Шаховського і ген. обозного Я. Ю. Лизогуба). Невдовзі до ПГУ включено росіян князя А. Баратинського і полковника В. Гур'єва та українців ген. суддю М. Забілу і ген. підскарбія Я. Марковича [1]. Головою ПГУ став князь О. Шаховськой.

До компетенції ПГУ входило насамперед адміністративне, військове, апеляційне й господарсько-фінансове управління Україною-Гетьманщиною. У віданні уряду перебували також питання, пов’язані з організацією й функціонуванням митної й прикордонної служби, проведення перепису населення та власності України [7, с. 250].

Шаховськой дістав від цариці Анни таємну інструкцію добиватися зближення української старшини з росіянами, сприяти змішаним шлюбам, а з другого боку — не допускати зближення і шлюбів українців з білоруською, а також з польською та українською правобережною шляхтою [6]. Доручалося також «пояснити» людям з простого народу, що ті нові порядки заводяться для охорони людей від кривд старшинських, а на гетьманське правління валити всі непорядки і кривди, аби люди не бажали відновлення гетьманства [2, с. 405].

1 лютого 1734 р. було видано царський указ про підпорядкування ПГУ Сенату та про створення там особливої Канцелярії малоросійських справ.

Шаховськой неодноразово подавав цариці різноманітні пропозиції щодо майбутнього України-Гетьманщини. Він хотів, щоб гетьманство не ліквідовували, а призначили на цю посаду довірену особу із Москви (маючи, звичайно, на увазі себе). Але в цьому запиті йому відмовили [5, с. 86].

Одними із перших заходів ПГУ було завершення почину гетьманів Скоропадського та Данила Апостола: укладення «Зводу» українських законів. Адже на українських землях під російським пануванням залишалися чинними так звані попередні права, тобто звичаєве право, польсько-литовське законодавство та магдебурзьке право. Крім того, царизм прагнув поширити в Україні загальноросійське законодавство, намагаючись тим самим якнайшвидше ліквідувати політичну автономію України. Усе це зумовило появу царського указу від 28 серпня 1728 року про скликання кодифікаційної комісії. До складу комісії, очолюваної генеральним суддею І. Борозною (після його смерті — генеральним обозним Я. Лизогубом), спочатку увійшло 12, а пізніше 18 членів. Робота над складанням проекту кодексу тривала протягом 15 років і завершилася лише в 1743 році, за правління Єлизавети Петрівни. Проект цього кодексу не був офіційно затверджений. Таке ставлення російського уряду до складеного документу зумовлене тим, що його зміст не відповідав політиці російської влади в Україні.

Кодекс 1743 р. розрізняв право власності на рухоме, спадкове й набуте майно. У кримінальному праві гетьманської доби з'явилися цілком нові поняття, пов'язані з ускладненням суспільних відносин і розвитком правових ідей: поняття замаху на злочин, що відрізнялося від поняття доконаного злочину; розрізнялися головний злочинець і співучасники, які, у певних випадках, відбували меншу кару; був складений перелік обставин, що виключали або зменшували кару навіть за умов доконаного злочину (неповноліття, сп'яніння тощо).

В Україні існували такі види покарань: смертна кара, яка мала кваліфіковані (четвертування, утоплення, колесування, спалення, закопування живими в землю) та прості (повішення, відрубування голови) види; калічницькі й болісні кари; церковні кари, серед яких найпоширенішим було ув'язнення в так звану куну й ув'язнення в монастир; тюремне ув’язнення; позбавлення честі (шельмування); вигнання; усунення з посади; майнові покарання (конфіскація та викуп); примусове одруження (у разі зґвалтування дівчини); догана. Щоб налякати людей, кари, як правило, виконувалися публічно. Цінність кодексу, складеного в 1743 році, полягає в тому, що норми, вміщені в ньому, реально діяли і ними на практиці керувалися судові установи. [4].

У ПГУ почалися зміни: Шаховського у 1737 р. змінив князь Барятинський, цього змінив третій правитель і т. д. Незалежно від того, хто стояв на чолі ПГУ, воно діяло свавільно, не рахуючись з інтересами українського населення.

Терор підсилювала «Тайна канцелярія», що нелюдськими тортурами примушувала людей каятись у злочинах, яких вони не здійснювали. Страшні слова — «слово й діло» були вступом до доносу, і представники влади повинні були арештувати особу, на яку вказувалось цими словами. «Слово й діло» ширилося по всій Україні і було постійною, страшною загрозою для того, хто не задовольняв вимог кожного пройдисвіта, який завжди міг сказати ці страшні слова [3, с. 189].

До загального лиха, яке принесла з собою російська влада, приєдналася руйнація господарства, спричинена війною з Туреччиною, що почалася 1735 року. На Україну впав найбільший тягар цієї війни. Крім участі козаків у війську, вона змушена була постачати харчі, вози, коней, волів для обозу, погоничів.

1740 р. цариця Анна померла і престол перейшов до її племінниці Анни Леопольдівни, під регенством Бірона. Але незабаром її усунули і престол зайняла Єлизавета, дочка Петра І.

В 1744 р. Єлизавета, подорожуючи по Україні, побувала в Києві, де старшина звернулася до неї з проханням дозволити обрати гетьмана, і вона дала свою згоду. Але вибори гетьмана було відкладено, бо Єлизавета хотіла, щоб гетьманом став молодший брат Олексія Розумовського (з яким вона таємно була одружена), Кирило, який ще був замолодий.

В 1746 р., коли помер президент ПГУ, Бібіков, наступника йому не призначали і Україною правила Малоросійська колегія. 1747 р. проголошено царську грамоту про обрання гетьмана. І в 1750 р. гетьманом став 22-річний Кирило Розумовський [6].

Отже, скориставшись зі смерті Данила Апостола, російська цариця створила, по суті, дещо видозмінену другу Малоросійську колегію. Вона намагалася нейтралізувати провідних генеральних старшин. З цією метою була використана колегіальна форма устрою ПГУ, яка створювала ілюзію широкої участі старшин в управлінні державою, насправді мінімізувавши цю участь. В результаті створення ПГУ Російська імперія отримала орган, за допомогою якого забезпечила можливість безпосередньо контролювати всі суспільно-політичні процеси в Україні-Гетьманщині й ефективно на них впливати. І хоча були деякі незначні позитивні зрушення (якщо до Першої малоросійської колегії входило 6 росіян, то до ПГУ по 3 представники з обох сторін), все ж ПГУ стало ще одним кроком до інкорпорації Гетьманщини до складу Росії.

Список використаної літератури

1.                  Гончаренко В. Правління Гетьманського уряду / В. Гончаренко // Електронний ресурс. − Режим доступу: zakony.com.ua.

2.                  Грушевський М. Ілюстрована історія України / М. Грушевський. − Київ − Львів: «С. В. Кульженко», 1913. − 524 с.

3.                  Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині XVII − XVIII ст.: кордони, населення, право / О. Гуржій. − К.: Б. в., 1996. − 380 с.

4.                  Кодекс «Права, за якими судиться малоросійський народ» // Електронний ресурс. − Режим доступу: history.vn.ua.

5.                  Мельник Л. Правління Гетьманського уряду (1733-1735 рр.) / Український історичний журнал. − 2001. − №5. − С. 81-91.

6.                  Правління Гетьманського уряду (1734-1750) // Електронний ресурс. − Режим доступу: studentbooks.com.ua.

7.                  Смолій В. Українська державна ідея XVII − XVIII: проблеми формування, еволюція, реалізації / В. Смолій, В. Степанков. − К.: Альтернативи, 1997. − 368 с.