Релігійний світогляд праукраїнців

Привертає увагу й таємничий образ Дива. Дослідники тлумачать образ дива по-різному: одні називають його божком, інші - лісовиком, ще інші - драконом, змієм, лиховісною птахою, пугачем. Але Див спершу постає як дух-перевертень (за "Велесевою книгою") - ранній різновид демоністичного; потім - як дух в образі матері-благодійниці (див-Ладо), що оберігає посіви й дає лад у сім'ї (за українською веснянкою) - пізній різновид демоністичного; нарешті, Ладо може бути ідентифікоаний як антропоморфний бог-дух, розпорядник природних явищ і деяких соціальних сфер, але не творець людини та її довкілля.

Отже, як можна бачити з наведеного, демоністичний тип  вірувань охоплює велики період історії слов'ян, праслов'ян та їхніх індоєвропейських попередників. Характерним для демоністичних персонажів, створених уявоюлядини, яка ще не порвала з пуповиною родових відносин, є зооморфне уособлення їх; дух як особа у тваринній зовнішності. Елементи ж антропоморфізму тут або результат пізніших, теїстичних впливів, або є, і здебільшого, вияв натуралістичного уособлення, надання духам рис особи як елемента скоріше природно ряду, а не як особистості. Нарешті, демоністичним віруванням, через цілком зрозумілі причини, ще не властиві уявлення про ієрархію духів або ж такі уявлення мають зародковий вигляд.

 

Політеїзм слов'ян

 

Богів у наших предків  було багато. Олімп українських богів мав свою місцеву характеристику. У різні епохи були різні боги, кожне плем'я могло мати власних богів, хоча й були загальні, які могли мати різні назви. Існувала своєрідна ієрархія богів, де були «найстарші» боги, а після них ішли вже нижчі рангом, У науковій літературі немає єдиної точки зору щодо однозначного визначення місця в цій ієрархії кожному з головних богів, особливо коли мова йде про «найголовнішого» бога –  Перуна.

Золотовусий Перун був піднятий над усіма іншими божествами праслов’янського пантеону. Його ідол стояв на пагорбі у Києві ще за князя Ігоря — перед ним русичі клялися на вірність договору з Візантією у 945 р. Поставлено було цей ідол, можливо, при Олегові: в 907 р. під час укладення договору з Візантією під стінами Константинополя Олег та його воїни присягалися «своєю зброєю і Перуном, їх богом, та Велесом, богом худоби». Але тоді ні Перуну, ні Велесу не приносили в жертву людей. У древній Русі в жертву ідолам приносили плоди землеробства, в основному печений хліб.

Перун — бог блискавок і грому, бог війни, покровитель воїнів. У ньому поєднувалися риси античних Зевса Громовержця та бога війни Ареса (Марса). Інколи Перун виступав як син бога неба Сварога.

Сином Сварога є також  рівний Перуну бог сонячного світла Дажбог (див. Додаток 4), що дає буття, тобто дух і матерію. Як свідчить уже саме його ім'я, він джерело всіляких благ, достатку, що символізується врожаєм жита і пшениці. Тому більшість обрядів і молитов до Дажбога пов'язані з проханням багатого врожаю. У новорічних обрядах, що дожили до наших днів, й досі використовується Дідух — останній сніп жита, який заносять до хати і вважають священним. Дідух — це дух поля, житній дух, дух Дажбога.

Дажбога переважно вшановували  поляни. Південні ж племена поклонялися Хорсу. Йому приносили жертви у вигляді паляниць, калачів, калити, коржів. Деякі дослідники вважають, що слово «корж» співзвучне з іменем Хорс, воно має індоєвропейське походження і означає «коло». Дослідження тексту «Слова о полку Ігоревім» свідчать, що Хорс був символом не Сонця, а Місяця. Але, так чи інакше, Хорс виступав божеством небес і доповнював Дажбога.

Стрибог — бог-родоначальник усіх вітрів, якого вшановували не менше, ніж самого Перуна. Вважають, що його ім'я походить від слова «страта» («стріті» — знищувати). Є припущення, що Стрибог є однією з іпостасей Перуна — його втіленням у повітрі. Стрибог вважався не тільки «відповідальним» за негоду, але й творцем музичних мелодій. Адже саме «подих вітру» — дмухання в найпростіші музичні інструменти (сопілки, дудки, ріжки) — створював музику. Пізніше Стрибог мав ім'я Позвізд (Посвистач), що вказувало на покровительство погоді. Тому його прохали, аби дав добру погоду на врожай, на свято тощо.

Симаргл — мало досліджене божество. Одні вчені ідентифікують його із грецьким Семигераклом, інші — з іранським божеством Саеномергла (охоронцем рослин). Симаргл — посередник між небом і землею. Він струшує на землю насіння дерев і рослин, оберігає паростки та корені рослин від диких звірів та худоби. Тож є підстава вважати Симаргл а охоронцем земних плодів, урожаю, землеробства загалом.

Мокош (Макош, Мокоша) — єдине божество, пов'язане з жіночою сферою в господарстві: рукоділлям, прядінням, тканням тощо, їй приносили жертви у вигляді снопів льону, вишитих рушників, килимів як покровительці пряль і жіноцтва загалом. Мокош, за легендою, пряла нитку життя. Ще однією її функцією було піклування про воду: дощ, річки, озера, струмки. Звідси, на думку деяких дослідників, й ім'я богині — Мокош, від слів «мокрий» і «мокнути». Коріння її культу сягає поклоніння Великій Богині-Матері. Інша думка: Мокош походить від ще давнішого культу води — богині Дани, яку Геродот вважав ще й матір'ю всього живого, богинею родючості. Пізніше «обов'язки» Мокош перейдуть до християнської Параскеви-П'ятниці, що опікувалася водою, рукоділлям та іншими жіночими справами.

Велес (або Волос) – бога худоби. У давньослов'янських джерелах Велес порівнюється з еллінським богом Дикої природи і лісів Паном. Так, у «Повісті временних літ» літописець Нестор називає Велеса покровителем домашніх тварин. У «Слові о полку Ігоревім» вказується і на те, що Велес був богом поезії та музики, тобто покровителем мистецтва (як давньоримський Меркурій).

У язичницькій Русі був  також поширений культ богині Лади (див. Додаток 5). Лада була богинею любові і краси. Іменем Лада давні слов'яни називали не тільки початкову богиню кохання, але і весь лад життя - лад, де все мало бути ладно, тобто добре. Всі люди повинні вміти ладити один з одним. Дружина називала улюбленого ладо, а він її - ладушкою. «Лади» — кажуть люди, коли вирішують якусь важливу справу.

Суттєвою рисою руського язичництва була відсутність ідольських храмів та касти жерців. Ідоли стояли просто неба, а функції жерця міг  виконувати старший в роді (сім'ї), князь, волхв. «Спілкуватися з богами» вміли волхви, ведуни, ведунки (відьми), чарівники і чарівниці. Але всі вони не були жерцями, не утворювали організованої касти. Не було навіть таємних груп, призначених для посвячення юнаків у мисливську магію.

 

Жертвопринесення до сил природи

 

Релігійне молитовне  відношення до сил природи зафіксовано  багатьма давньоруськими джерелами, що дуже гудили церковники у своїх повчаннях чи пояснюючи не знанням істиною чи віри підступ диявола, що спокушав і людину, і рослину. Більш точно зафіксованим місцем щорічних молінь були високі пагорби, капища (див. Додаток 2.), на яких молилися за своїх близьких та за життя, яке мало бути кращим, звертаючись до небесних повелителів світу.

"Червоні гірки", "червоні пагорби", де проводилися обряди спалювання опудал зими, обряд заклинання весни, зустріч Лади і Лели, катання яєць на Фоміній тиждень (яка і називалася " червоною гіркою") були ймовірно біля кожного села. У рівниннинах місцях, де не було помітних височин, селяни відзначали на лугах перші весняні таловини, де раніш всього починав таїти сніг, і там проводили обряд зустрічі весни.

Священні гори часто  носять найменування "Лисих" чи "Дівочих" . Виникає припущення що перша назва могла бути зв'язана з тим чи іншим чоловічим божеством, з богинею – дівою, яка являлася далекою попередницею християнській богородиці, діви Марії. Часто на лисих горах були виявлені ідоли оголеного чоловічого божества. Про такі гори нерідко ходили слухи, що саме вони були пристанищем відьом.

Дівоча ж горя в  ряді випадків дає підтвердження своїй назві. На одній з дівочих гір був знайдений своєрідний жертовник пекти, що являв собою композицію з дев'яти напівсферичних поглиблень. Число дев'ять у сполученні з дівочим ім'ям цієї величезної гори наводить на думку (як і з приводу ворожильної чаші з дев'ятьма клеймами місяців), що творці жертовника з дев'ятьма складовими частинами насамперед співвідносили це центральне спорудження Дівочь-гори з дев'ятьма місяцями вагітності. Богиня - діва, як стійке представлення про жіноче аграрне божество, мислилося, мабуть, подібно християнській богородиці не просто дівчиною, а тою, котра вже "понесла в череві своєму" і їй залишилось дев'ять місяців підготовляти народження нового життя. Число дев'ять входить у розряд спільнослов'янських сакральних чисел ("за три-дев'ять земель",  "у тер-дев'яте царство, тер-десяту державу" і т.д.). Так само в Поганскому городищу девятиямочний комплекс знаходиться в стіни язичеського храму, що передував будівлі костьолу.

Були гори, присвячені жіночому божеству, але, мабуть, іншого виду, чим богиня-діва; це могла бути богиня-мати наче б то Макоші, богині врожаю і долі, уособлення всієї земної природи (мати сира земля). Біля деяких Бабін гір були виявлені могильники з трупоспаленнями і трупопокладеннями. Їхня особливість була в збереженні дитячих черепів без ритуального інвентарю. На підставі цих знахідок можна згадати слова середньовічних письменників про древніх язичеських жертвоприношень.

Етнографія знає багато повір'їв про перевертнів - вовкулаках, присвячених головним чином до території Білорусії й України, тобто до тих місцям, де відома милоградская культура. Ходили повір’я, що раз у рік вони ставали вовками на кілька днів і потім знову поверталися в колишній стан.

Дотепер є для нас  загадковим і не розгаданим болотні городища і язичеська сутність цього культу. Звичайно ж безсумнівно зв'язок з культом води і підводно-підземним "нижнім світом", найкраще вираженим самим болотом з його незвіданими і не доступними глибинами, болотними вогнями, підступництвом болотної зелені і трясовин, шкідливістю болотних лихоманок. Святилищу на болоті придавалась ідеально кругла форма. Можливо, що тут, як і при створенні кургану, мислилася модель видимої землі, правильне коло горизонту-кругозору, як антитеза підлоги ворожої стихії води. Виникає припущення, що болотні городища (іноді насипані, штучно зроблені людами) могли бути присвячені хазяїну цього нижнього світу, у ролі якого часто виступає ящір. У космологічній композиції в горянських чи самогильских шаманських бляшок нижній світ завжди зображувався у виді ящера з вовчим вухом і роззявленою пащею - ящір ковтає вечірнє призахідне сонце. Відсутність на городищі реальних слідів споживання жертв учасниками обряду може говорити про особливу форму жертвоприносини, відмінної від звичайного покладання жертовного м'яса на вогонь і наступного поїдання його.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки.

 

Етнонаціональні релігії  розрізняються між собою за часом  і умовами появи, за змістом віровчення і культовою практикою. Водночас вони характеризуються й багатьма спільними ознаками, що дає змогу розглядати їх як період у загальнопланетарній релігійній генезі:

• усі вони відтворюють у загальних рисах етнорелігієгенез, в якому різні типи релігій взаємно переплітаються, впливають один на одного;
• усі вони, сформувавшись у певному етносі, зростаються з ним аж до злиття і тотожності (на певних етапах) і виконують функції вагомого, а інколи й вирішального, чинника етноутворення та етноінтеграції;
• етнонаціональні релігії — це результат релігійного синкретизму (поєднання різних компонентів первісних культів, анімістичних вірувань конкретних етносів) і виникнення поняття «бог»;
• з появою такого типу релігій з'являються складні релігійно-міфологічні системи, релігійно-філософські концепції побудови Всесвіту, сутності людини, характеру її відносин із Богом, одновірцями; віросповідні святі книги; вчення пророків, спасителів тощо;
• на стадії етнонаціональних релігій уніфікується й спрощується культова діяльність, духовна влада відокремлюється від світської;
• етнонаціональні релігії — це складний комплекс ідей, які виражають інтереси конкретного етносу і переплетені з його традиціями, звичаями, ментальністю. Тобто це не лише черговий етап у розвитку певного релігійного комплексу, а й характеристика особливостей релігійності певного етносу.

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури

1. Іларіон, митрополит. Дохристиянські вірування українського народу. — К., 1992.
2. Історія релігії в Україні. — К., 1999. Малерб М. Религии человечества. — М. — СПб., 1997.
3. Моця О., Ричка В. Київська Русь: від язичництва до християнства. — К., 1996.
4. Павленко Ю. В. Передісторія давніх русів у світовому контексті. — К., 1994.
5. Шилов Ю. Святині. — К., 2001.

7.        Костомаров М. І. Слов'янська міфологія / Упоряд. приміт. І. П. Бетко, А. М. Покотай; Вступна ст. М. Т. Яценка. - К.: Либідь, 1994. - 384с.

8.        Історія релігії в Україні: У 10т./ Редкол.: А. Колодний (голова) та ін. - К.: Український центр духовної культури, 1996 - 1998.

9.      Дивосвіт прадавніх слов'ян: Науково-попул. нарис. К.: Рад. письменник, 1991.-171с.

10.     Іван Нечуй-Левицький, „Світогляд українського народу” (уривки). Хрестоматія з української літератури К. 1997

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Додатки

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Додаток 1. Зображення русалки  у праукраїнців

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Додаток 2. Інтерпретація  капища на честь Перуна

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Додаток 3. Сакральні знаки  у праслов’ян

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Додаток 4.  Даждьбог

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Додаток 5. Лада