Історія економіки та економічної думки

Ліст у своєму дослідженні звертав увагу на факти більше, ніж на теоретичний аналіз, його метод зовсім позбавлений ознак абстракції: він виключає аналіз вартості, підміняючи її ідеєю продуктивних сил.

На його думку, народи у своєму розвиткові проходять такі періо­ди: первинне варварство, скотарський, аграрний, аграрно-мануфак­турний, аграрно-мануфактурно-комерційний.

Останній період — це ідеал, до котрого прямує нація у своєму роз­виткові. Для його досягнення потрібні особливі умови, які мають не всі народи.

До продуктивних сил суспільства Ліст відносить різноманітні суспільні інститути: уряд, преса, духовні заклади, мораль, мистецт­во, суд — нематеріальні чинники, які забезпечують свідоме ство­рення високорозвиненого суспільства.

У поняття капіталу (Ліст називає його «фіксованим») він вклю­чає матеріальне багатство, природні та набуті здібності людей.

Головний предмет досліджень економічної теорії Ліст бачить у визначенні ролі держави в конкретній історичній ситуації, її діяльності зі «збудження» національних продуктивних сил суспільства.

Ліст зазначає, що прийняття ліберальних митних законів (за моделлю Прусської держави) поставило Німеччину в умови конку­рентної боротьби, яка була непідсильною для нерозвиненої ще інду­стрії.

Ліст підкреслював, що наслідування принципів лібералізму й бажання більшу частину свого споживання забезпечити за рахунок імпорту зробить націю залежною.

За Лістом, роль держави у створенні прогресивної економіки ви­рішальна, але її діяльність має спиратися на об'єктивні економічні закони, «особливі для кожної з націй»', і на те, що називають «ду­хом (ментальністю) нації». Лише досягнувши певного рівня розвит­ку, нація може розвиватись за космополітичними законами класич­ної школи.

Теорія Ліста — це меркантилізм XIX століття, проповідь політи­ки національної відокремленості в перехідний до вищої стадії пері­од розвитку. Вона збагатила політичну економію абстрактною тео­рією міжнародної торгівлі та протекціонізму.

74. Історична школа: причини виникнення, сутність та етапи розвитку.

Історична школа була особливим феноменом, бо жоден з її прихильників не зробив навіть спроби, користуючись своїм методом, побудувати якусь завершену політекономічну докт­рину, що могла б замінити класичну.

Засновниками історичної школи були В. Рошер, Б. Гільдебрант, К. Кніс. Критичне ставлення до класичної школи об'єднує їхні тео­рії, але головне — це намагання визначити й простежити тенденції суспільного розвитку, а потім вплинути на нього, не обмежуючись теоретичними узагальненнями.

Історичний метод дослідження представників цієї школи хара­ктеризується аналізом економіки й економічної поведінки з погляду всіх історичних аспектів людського життя: історії розвитку культу­ри, науки, мистецтв, індустрії, релігії, моралі, державних інституцій і т.д..

Лідером історичної школи був Вільгельм Рошер (1817—1894). Він вивчав юриспруденцію і філологію в університетах Геттінгена і Берліна, майже п'ятдесят років був професором Лейпцизького уні­верситету.

Рошер ставить собі завдання доповнити й розвинути загально­визнану теорію класичної школи і водночас вплинути на форму­вання національної політики. У його працях наявний глибокий по­рівняльний аналіз історії становлення й розвитку економічних явищ у Німеччині, Англії, Франції.

Рошер високо оцінює переваги індустрії, розвитку транспорту і вказує на породжені ними зміни в економічних відносинах, а також на можливості, що вони відкривають.

Історична школа в особі Рошера мала рішучого поборника ево­люційного шляху розвитку суспільства. Він уважав будь-яке рево­люційне перетворення злом, оскільки наслідки його завжди непередбачувані, а хаос як невід'ємний супутник переворотів заважає роз­виткові започаткованих прогресивних явищ.

Теорію поступального розвитку суспільства Рошер протиставляв соціалістичним ідеям, які набували тоді все більшого поширення.

Іншим німецьким адептом історичного методу був профе­сор-економіст Бруно Гільдебранд (1812—1878).

Бруно Гільдебранд — автор багатьох книжок із політики, соціо­логії, бізнесу, статистики. Він значно рішучіше, ніж Рошер, нападає на класичну політеко­номію: не визнає об'єктивності економічних законів, універсальнос­ті узагальнень, принципу індивідуалізму і критикує Рошера за те що той намагається примирити свою теорію з класичною.

Історія у Гільдебранда — це не лише засіб доповнення економічних теорій, а зброя повного оновлення науки.

Схема, яка, на думку Гільдебранта, мала охопити всю історію розвитку людства, обмежилась визначенням фаз еволюції, далі він лише порівнює основні ознаки, що за ними визначається конкретна фаза суспільного розвитку. Як вершину прогресу економіки будь-якої нації він бачить кредитне господарство, що формується під впливом попередньої еволюції і є її результатом.

Третій представник історичної школи Карл Кніс (1821—1898). Кніс виходить з того, що рівень економічної могутності суспіль­ства і теоретичні концепції, які відображають стан цього суспільст­ва, є результатами певної передісторії розвитку. Рівень, якого досягало воно на даний момент, є перехідною фазою до його наступного прогресу.

Кніс критикує Рошера за визнання об'єктивності законів та ви­користання класичних методів у дослідженнях, а Гільдебранда — за перебільшення ролі чистої теорії. Але він солідаризується з ними щодо питань аналізу еволюції явища у його взаємозалежності і вза­ємозумовленості з іншими аспектами суспільного розвитку.

Кніс, як і його попередники, поділяв думку про можливість сві­домо впливати на суспільні процеси, за умови, що генезис цих про­цесів добре відомий, а мета, заради якої здійснюватиметься цей вплив, є суспільно значущою.

Політична економія Німеччини тієї доби була пронизана ідеями національної єдності, характерними для всіх аспектів суспільного життя. Досягненням історичної школи було  те, що вчені цієї шко­ли широко користувалися історичним та статистичним матеріалом, а також висновками конкретних економічних досліджень.

75. Загальна характеристика розвитку господарств провідних країн Західної Європи та США в кінці XIX - початку XX ст.

Перша промислова революція підготувала економічні перед­умови для здійснення другої технологічної революції (1870—-1918) в нових історичних умовах, які позначилися подальшим розвитком ринкового господарства в період монополістичної конкуренції.

У 1873 р. відбулася світова економічна криза, яка була наслід­ком циклічного розвитку капіталістичної економіки в умовах віль­ної конкуренції. Криза співпала з початком розгортання другої науково-технологічної революції, що позначилася значними від­криттями в галузі науки й техніки. Наука перетворилася на ру­шійну силу технічного прогресу, почала активно впливати на розвиток продуктивних сил суспільства.

Кінець XIX — початок XX ст. позначився новими технологіч­ними процесами одержання чорних та кольорових металів, крекін­гом нафти,  одержанням  штучних  барвників, добрив та ліків. У цей період були створені принципово нові двигуни; електромо­тор, електрогенератор, парова та гідравлічна турбіни, двигуни внутрішнього згорання. Були створені нові засоби пересування: автомобіль, тепловоз, електровоз, мотоцикл, літак. Однак, найбіль­шим досягненням останньої третини XIX ет. слід вважати заміну парової енергії на електричну та широке ЇЇ впровадження в про­мисловості, транспорті, зв'язку, у побуті людей. На духовну сфе­ру людства мало великий вплив винайдення радіо та поширення кінематографу. Значні зміни відбулися у виготовленні сучасного озброєння.

Збільшення обсягів виробництва товарів, зростання міст, освоєння корисних копалин у колоніях призвело до розвитку та вдосконалення транспорту. Швидкими темпами зростає довжина залізниць, будуються нові величезні канали — Суецький та Па­намський, почалась електрифікація залізниць. У великих містах створюються лінії трамваїв і метро, на залізницях почали впрова­джуватись тепловози та електровози.

Відбувається подальше зростання чисельності населення та Інтенсифікація руху робочої сили, переважно за рахунок імміграції.

Вагомим досягненням другої науково-технологічної революції було застосування в промисловості масового поточною вироб­ництва різних товарів: одягу, сірників, консервів, та конвеєрне Виготовлення автомобілів. З'явились науково обгрунтовані тех­нології поточного виробництва товарів, які дали можливість збіль­шити продуктивність праці в сотні разів.

Упровадження у всі сфери людського життя досягнень другої технологічної революції суттєво вплинуло на світове промислове Виробництво. Так, лише з 1870 по 1900 рр. обсяги продукції збіль­шилися в три рази.

Унаслідок технічних зрушень прискореними темпами розвивається важка промисловість, яка випереджає легку, а також сіль­ське господарство. У зв'язку з цим світове виробництво сталі зросло в 56 разів, а видобуток нафти за той же час —у 25 разів.

У важкій промисловості виникають і прискореними темпами розвиваються нові галузі: електротехнічна, нафтопереробна, хі­мічна, сталеливарна, автомобільна, верстатобудівна. Вони швид­ко освоюють нові види продукції, зокрема: турбіни, електровози, грамваї, верстати, сірчану кислоту, ліки, бензин, керосин, авто­мобілі, літаки та військову техніку.

У сільському господарстві відбувається подальший розвиток фермерства, зростає його товарність та кардинально поліпшуєть­ся механізація.

Продовжується освітня революція, яка розпочалася в середині XIX ст. У кінці XIX ст. країни особливий наголос зробили на розвитку середньої та вищої освіти, особливо технічної, щоб за­довольнити потреби промисловості у кваліфікованих кадрах. Розвиток освіти наприкінці XIX ст. дав небувалий поштовх для науки, техніки, технологій, літератури й мистецтва.

Технічний прогрес наприкінці XIX — на початку XX ст. актив­но вплинув на процес розширення виробництва, застосування нової техніки, що призводить до концентрації останнього, збіль­шення розмірів промислових підприємств і централізації капіталу і а виникнення монополій.

У період переходу від вільної конкуренції до монополій потрібно враховувати також вплив таких факторів, як: влада в краї­ні, соціально-економічна структура населення, освіта та наука, менталітет нації.

В умовах ринкової економіки за наявності монополій конку­рентна боротьба не зникає, а, навпаки, загострюється між утво­реними структурами за ринки збуту товарів і сировини.

У такій ринковій системі монополії набувають форми карте­лів, синдикатів, трестів та концернів, з виробництва, збуту та ке­рування підприємствами. Утворення монополій, застосування нової техніки і технологій вимагало додатково великих коштів, а тому після кризи 1873 р. широкого поширення набуває нова акціонерна форма організації господарства. Підприємці випускають цінні папери — акції, як один із засобів мобілізації вільних грошей, що дає можливість їх­нім власникам брати участь в управлінні підприємством та одер­жувати частину прибутку у вигляді дивідендів, а також активно впливати на розвиток монополії.

У провідних країнах Західної Європи та США посилюється вплив держави на економіку та утворюється державно-монопо­лістичний капіталізм. За цих обставин роль уряду в економіці по­силюється з метою її ефективного функціонування та забезпечення прибутками підприємців. Це призводить до виникнення різ­
них державних інспекцій (навчальних, медичних, санітарних, Податкових). Держава бере на себе витрати з будівництва доріг, каналів, лі­ній зв'язку. З метою ефективного функціонування ринку й обме­ження стихійних процесів в економіці вона захищає ринок від дії монополій — застосовує антимонопольне законодавство, стає на захист. конкуренції. Зважаючи на особливості економіки в цей період держава змушена проводити жорстку політику протекціонізму, захисту Національного товаровиробника шляхом встановлення митних бар'єрів, створюючи сприятливі умови їх оподаткування, забез­печуючи стандарти виміру та грошову систему, формуючи державний сектор в економіці. Поступово держава перетворюється їм координаційний центр господарської системи. Особливо цей процес посилився перед Першою світовою війною.

76. Маржинальний напрям економічної думки

Поява маржиналізму (marginal — гранич­ний) була об'єктивно зумовлена глибокими якісними змінами на мікро- та макрорівнях, які сталися в останній третині XIX ст. в суспільно-економічному житті розвинутих країн Заходу, а саме: все більшою монополізацією економіки, формуванням складні­ших форм господарювання та взаємовідносин між виробником і споживачем, інтенсивним процесом інтернаціоналізації ринків та ін. Значною мірою його поява стала наслідком величезного про­гресу науки, особливо її природничих і гуманітарних галузей. За­сновниками маржиналізму вважаються австрієць К. Менгер (1840—1921), англієць В. С. Джевонс (1835—1882) і француз Л. Вальрас (1834—1910).

Основна ідея маржиналізму — це до­слідження граничних економічних величин як взаємозв'язаних явищ економічної системи на рівні фірми, галузі (мікроекономіка) та національної економіки (макроекономіка). З погляду мето­дології головними принципами маржиналізму є: 1) ідеологічна нейтральність аналізу, тобто звільнення його від впливу ідеології та відокремлення від конкретно-економічних дисциплін для з'я­сування універсальних закономірностей, незалежних від місця і часу (щоб підкреслити «відстороненість» своїх досліджень, мар-жиналісти, починаючи з В. С. Джевонса і А. Маршалла, почали вживати замість терміна «political economy» нейтральніший — «economics»); 2) перегляд предмета дослідження: провідною стає проблема раціонального розподілу обмежених ресурсів (за сло­вами М. Блауга, «економіка вперше стала наукою, яка вивчає взаємозв'язок між даними цілями і даними обмеженими засоба­ми, що мають альтернативні можливості використання»); 3) ме­тодологічний індивідуалізм, тобто пояснення економічних явищ поведінкою окремих індивідів, розгляд суспільства як сукупностіатомістичних індивідів, економіки як системи взаємозалежних суб'єктів господарювання, а економічних закономірностей як на­слідку взаємодій індивідуальних рішень, основаних на вільному виборі суб'єктів; 4) статичний підхід, оскільки досліджується не те, як змінюється економіка, а те, як вона улаштована, як може існувати і не руйнуватися система, котра складається з індивідів, що керуються власними інтересами; 5) рівноважний підхід; 6) економічна раціональність, яка означає максимізацію суб'єкта­ми господарювання своїх цільових функцій (корисності для спо­живачів і прибутку для виробників); 7) граничний аналіз; 8) ма­тематизація, тобто широке використання математичних методів, зокрема диференціального числення.