Історія України і державотворення

 

 

 

 

 

 

 

Реферат на тему:

Історія України і державотворення

 

 

 

Близько 604 тис. км², 49,5 млн. мешканців – такого постає Україна перед нами. Протягом усього періоду свого існування вона знала і часи розквіту, і часи, коли свобода здобувалась кров’ю. Але, незважаючи на все, зараз, у ХХІ ст., у самому центрі Європи розвивається велика держава.

Уже 15 років Україна пишається  своєю незалежністю. Мабуть настав час для того, що без пафосу сказати  про те, як здобули ми цю незалежність, якою ціною дісталась вона українцям. Для цього потрібно ще раз пройти сторінками історії цей буремний шлях: від заснування Київської Русі  аж до сьогодення.

Блакитною стрічкою перерізує Україну  Дніпро. Саме на правому березі цієї річки постало місто Київ, і  саме звідти бере свій почато наша держава. Точна дата заснування цього міста і його засновники нам невідомі. Дійшли до наших днів тільки перекази про трьох братів: Кия, Щека і Хорива, які вважаються засновниками Києва. “Так в самої літописи переказано легенди про трьох братів Полян Кия. Щека і Хорива, що збудували спільно місто Київ, в ім’я старшого брата, і полишили свої імена в назвах урочищ Щековиці, Хоревиці і річки Либеда (названої по імені сестри)¹ Звідси і взяла свій початок Київська Русь. Багато славних князів правили на її території, а особливо слід відмітити князя Володимира Великого, який влітку 988 р. охрестив свій народ.

Через міжусобні війни і через  те, що Київ завжди був об’єктом нападу кочових народів, Київська держава  починає піддпадати. Проте вона відразу  не занепала і проіснувала ще 200 літ.

Після Київського князівства виникла  велика і могутні Галицько-Волинська  держава. Одним із перших галицьких  князів був син Володимира Великого Борис. Але найвизначнішим діячем цієї доби став перший український король Данило Галицький, який зумів оборонити від ворогів свою велику державу і навести в ній порядок. У 1253 році, в місті Дорожчинні, Данила коронував тодішній папа римський Інокентій ІV.

Наступна велика і визначна доба – це доба козаччини. Саме слово  “козак” походить від татарського “найзак” і означає “вільна людина”. Початки козаччини датуються 1990 р. Засновником і першим кошовим Запорозької Січі (козацька республіка, якою керували гетьмани, обрані більшістю) став Дмитро Вишневецький. У ХVІІ ст. на території України розгорнулася національно-визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького, який прийшов до влади у 1648 р. Він не раз і не двічі перемагав польське військо, впевнено ведучи за собою козаків. Але допустився великої і непоправної помилки підписавши у 1654 р. союз з Москвою. Москва ж уклала угоду з Польщею і розділила Україну на дві частини: Лівобережну і Правобережну.

Останніми гетьманами Запорозької  Січі були Данило Апостол і Кирило Розумовський. У 1764 р., за указом Катерини ІІ, Запорозька Січ була зруйнована.

З цього часу починається  важкий період неволі. На все українське накладено заборону. Але не всі  підкорилися цій забороні. Ми можемо назвати також видатних діячів того часу, як Іван Котляревський, Григорій Полтина, Григорій Сковорода, а також  творців Кирило-Мифодіївського товариства: Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Миколу Костомарова, Миколу Гулака та ін. Але московська цензура не могла змиритися з таким поворотом. Як наслідок маємо Валуєвський циркуляр (1876 р.)

У 1914 р. розпочалася Перша  світова війна. У цей час в Росії відбулося падіння імперії Габсбургів та Романових. Українці отримали можливість створити власну державу. 20 листопада 1917 р.  Києві було проголошено УНР. Проте Україна не була підготовлена перш за все військово, для того, щоб захищати свій суверенітет. І у 1922 р. Україну знову розділили. Проте варто віддати належне створеному тоді Легіону Січових Стрільців, які хоч і не змогли відстояти незалежність, але відзначились як хоробрі воїни. Німецькі старшини і вояки з признанням висловлювались про них: “Гордий це народ, що має таких лицарів!”²

Не встиг щ світ оговтатись від Першої світової війни, як розпочалася Друга світова, яка  знову ж таки, не оминула України. Землі Західної України відійшли до складу СРСР і об’єднались з  РСР. У 1940р. Румунія повернула Північну Буковину  Бессарабію, і вони стали частиною УРСР.

В розпал Другої світової війни на території України розгорнувся  Рух Опору -  сформувалась ОУН, яка  прагнула добитись незалежності України. Згодом ОУН розкололась на дві  самостійні організації: ОУН-Б і ОУН-М. На боці ОУН-Б сформувалась Українська повстанська армія (УПА), яка поповлювалась за рахунок українців, що не бажали коритись окупантам.

Але, незважаючи на визвольні  дії українського населення, бажана незалежність так і не настала.

По закінченні війни  більшовицький терор ще більше вкоренився на території України.

Лише у 1991 р. Україна  здобула незалежність, а у 1996 р. була прийнята Конституція України, яка  остаточно утвердила її, як самостійну державу.

З усіх вище описаних подій ми можемо зробити висновок, що творення державності України відбувалося дуже повільно. Мабуть неможливо точно сказати, коли розпочався це процес. Уже 15 років ми живемо в незалежній країні, проте і досі дивимось на наше сьогодення, минулим і майбутнє з деяким песимізмом. Дехто і досі не вірить у самостійність Української держави, і взагалі в те, що ця держава реально існує.

Такий висновок можна  зробити з опитування, яке було проведене мною у м. Чернівцях. На запитання: “Коли, на вашу думку, почався  процес державотворення в Україні?” громадяни у 2004 р. дали такі відповіді (у %):

	Україномовні громадяни, (%)	Російськомовні громадяни, (%)	Громадяни інших національ-ностей, (%)
За часів Київської  Русі	19,6	8,3	2,4
За часів козаччини	9,5	1,2	1,1
Під час Першої світової війни	2,1	2,3	2,1
Під час Другої світової війни	5,3	3,3	1,8
Після проголошення незалежності у 1991 р.	48,2	50,2	53,6
Під час виборів у 2004 р.	14,0	2,1	30,1
Під час виборів у 2006 р.	1,1	22,4	3,5
Держави “Україна” не існує	0,2	10,2	5,4

 

Отже у нашому суспільстві небагато людей, які вважають за початок процесу  державотворення події, які відбувалися  у Першій та Другій світових війнах. Ті, хто й досі не хочуть визнати  Україну, як самостійну державу є, як правило,  іномовними громадянами. Досить багато громадян віддали свій голос за те, що Україна, як держава, бере свій початок ще від Київської Русі. З цими людьми важко не погодитись, адже саме із заснуванням Києва і згодом Київської Русі, ми пов’язуємо створення України. Як бачимо, за те, що Україна почала формуватись як держава лише після виборів 2004 р., висловлюються здебільшого громадянина інших національностей. Це, мабуть, пов’язано з тим, що під час цих виборів і революційних подій, які їх супроводжували, українці заявили про себе, як про націю, яка здатна відстояти свою вільну і незалежну думку.

З думкою, що процес державотворення  розпочався аж після виборів 2006 р. погоджуються здебільшого російськомовні громадяни. Думаю, що це пов’язано з перемогою  на виборах кандидата, який у своїй  програмі зазначив надання російські мові статусу другої державної.

Але все-таки найбільше  громадян висловилось за те, що Україна, як держава, погасла формуватися  у 1991 р.

Як відомо з історії  саме у 1991 році був затверджений Акт  проголошення незалежності України. Що ж передувало його проголошенню?

В процесі “перебудови” все більше виявлялась недосконалість СРСР. Починали виникати “неформальні”  організації, ідеологія яких була протилежною  до ідеології КПРС. Саме ці організації  мали велике значення у процесі розпаду СРСР, який, хоч ще виглядав стійко зовні, починав розхитування всередині.

Початковим етапом розпаду  СРСР стали  вибори 1990 р., які вийшли з-під контролю партії. У січні 1990 р., коли саме повним ходом ішла передвиборча компанія, демократичні сили України (Рух, “Меморіал” і т.ін.) запропонували відзначити День соборності України. І 21 січня 1990 р. між Києвом і Львовом  був утворений “живий ланцюг”.

Ця подія вплинула перш за все  на свідомість українців. Вона відновила  в їхній пам’яті національну  символіку, ідею єдності і незалежності України. Ця подія стала пробудженням від “глибокого сну”, в якому Україна і українці перебували в часи більшовицького терору. Мабуть резонансом цього пробудження стало те, що на виборах представникам Демократичного блоку вдалося здобути майже третину місць, а у деяких областях опозиційні сили здобули більшість. І хоч преса і телебачення ще перебували під контролем КПУ, хвиля протесту і бажання волі уже невпинно піднімалася: над багатьма містами і селами України замайоріли синьо-жовті прапори.

Головою Верховної Ради став В. Івашко, опозиційні сили в парламенті очолив І. Юхновський. У стінах парламенту все частіше лунало питання про  незалежність України.

9 липня 1990 р. В. Івашко  подає у відставку, внаслідок  чого прокомуністична більшість залишається без керівника, і поводи остаточно випадають з рук Комуністичної партії. Вперше Верховна Рада зважується на крок, який “випадав” за рамки програми і політики центру. 16 липня 1990 р. Верховна Рада поіменним голосуванням прийняла Декларацію про державний суверенітет України.

Цей документ став великим  кроком на шляху творення державності  України, але одночасно він ще більше загострив ситуацію, і на грудневому пленумі (1990 р.) лунали заклики  до боротьби з “сепаратистами”  і “націоналістами”.

Декларація про державний  суверенітет України не отримала статусу конституційного акта, але  в той же час більшість погодилася на внесення до Конституції УРСР статті, яка проголошувала верховенство законів УРСР на її території над  союзними законами.

3 серпня 1990 р. відбулося прийняття Закону про економічну самостійність України. Це стало логічним продовженням прийняття Декларації, бо наповнювало її реальним змістом.

Після прийняття Декларації відбулися вибори нового Голови Верховної  Ради, на яких переміг Леонід Кравчук.

Друга сесія Верховної  Ради УРСР, що розпочала свою роботу 1 жовтня 1990 р. працювала у супроводі  численних мітингів і протестів. На майдані Незалежності було встановлено  наметове містечко. Жителі цього містечка висловлювали думки мільйонів громадян. Основною причиною пікету було те, що склад Верховної Ради не відображав волю народу.

Остання спроба контрнаступу КПУ була пов’язана з тим, що громадський  рух в Україні набув радикального характеру. Ця спроба була спрямована на те, щоб припинити демократизації українського суспільства, але суверенітет України був вже невідворотним.

Не отримала підтримки  і спроба консервативних сил СРСР вчинити державний переворот  та зберегти радянську імперію.

Референдум 1 грудня 1991 р. переважною більшістю голосів підтвердив рішення Верховної Ради про вихід України з СРСР.

Отже, ще 24 серпня 1991 р. на карті з’явилася нова незалежна  держава.

СРСР не міг мати свого  логічного продовження, оскільки цілком “вичерпав резерви, які дозволяли  йому існувати, після чого самозруйнувався”.^* Ми мусимо визнати, що СРСР тримався тільки за рахунок терору.

Проте проголошення незалежності України було лише початком. Адже все  керівництво велося з Кремля, і  місцеві керівники звикли тільки виконувати накази. А тут потрібно було брати владу в свої руки і підносити Україну.

1 грудня 1991 р. президентом  України став Л. Кравчук. Перед  президентом і новим урядом  постав ряд проблем: “знищення  відкритих політичних структур, творення правової демократичної  держави”¹, “трансформування централізованої економіки в багатоукладну ринкову”², “національне відродження України”³, “встановлення рівноправних стосунків з іншим державами”⁴.

З перших днів Верховна Рада розгорнула активну законодавчу  роботу. І у 1991-1994 рр. було прийнято ряд  документів, без яких Україна була б неповноцінною державою.

Негативним аспектом прийнятих документів було те, що не було розроблено конкретного механізму  їх реалізації. Через це велика кількість  рішень Верховної Ради України не виконувалась. Також негативним було те, що не вистачало коштів. Закони не мали прямої дії а вимагали додаткових роз’яснень, тлумачень, підзаконних актів. Також ефективній діяльності Верховної Ради заважало гостре протистояння між партіями і відсутність злагодженої роботи виконавчої і законодавчої влади.