Типи джерел у вивчені середньовічної історії України

      Архітектурі костьолів того часу притаманні традиційна організація їх у вигляді тринавних  базилік, прикрашених ордерними  формами. Це добре простежується  у формах костьолу бернардинів у  Львові (1600 — 1630, архітектори П. Римлянин і А. Бемер) [10, с.9].

      У XVI—-XVII ст. на українських землях будувалося чимало храмів-усипальниць феодалів, багатих мішай, гетьманів, козацьких  старшин, шляхти. Більшість із них  мали форму куба, перекритого півсферичною банею. Досконалістю форм виділяються каплиця Боїмів у Львові (1609—1615), церква-усипальниця в Низкевичах (1643— 1653), Іллінська церква в Суботові (1656) та ін.

      Шедевром  українського зодчества вважається Іллінська церква, збудована коштом Богдана Хмельницького. Відносно невелика, вона справляє враження монументальної оборонної споруди. У плані церква майже квадратна з шестигранним вівтарним виступом на сході. Внутрішній простір однієї нави поділено навпіл підпружною аркою, а перекрито церкву коробовим склепінням. На хори і горище ведуть сховані у товщі стіни вузькі сходи. Храм добре пристосований до оборони — його міцні мури завтовшки до 2 м. Вишуканої форми бароковий фронтон поділено по верти кальній осі пілястрою і двома горизонтальними карнизами. На другому ярусі влаштовано чотири стрільниці, ще дві розміщуються в пілястрах північного та південного фасадів (їх мета — не підпускати ворога до входу рушничним боєм). Архітектурний декор споруди вказує на те, що не відомий нам зодчий працював на межі зміни архітектурних стилів між ренесансом і бароко і досить вдало поєднав форми обох напрямів. Зведено храм із брил місцевого пісковику, а пілястри, фронтон, вівтарна апсида — із жолобкової цегли великого розміру [4, с.250].

      Богдан  Хмельницький, фундатор Іллінської церкви, за звичаєм того часу був похований на самому почесному місці — праворуч від вівтаря біля південної стіни споруди. У Чернігівському літописі XVIII ст. повідомлялося, що в 1664 p., коли польсько-шляхетські війська здобули Чигирин і Суботів, за наказом Стефана Чарнецького, обозного коронного війська Речі Посполитої, тіло гетьмана було викинуто з домовини. Після проведення ґрунтовних археологічних досліджень у 1970-х роках у зв'язку з реставрацією Іллінської церкви було остаточно з'ясовано, що труни Богдана Хмельницького у храмі справді немає. Гетьмана було поховано у поховальній ямі розміром 2,3 х 0,7 м, яку накрили великою кам'яною брилою місцевого пісковику. Щоб вилучити труну, не піднімаючи масивного блока, за свідченням відомого історика архітектури, автора проекту реставрації Іллінської церкви С. Кілессо, у зовнішній стіні церкви зробили два проломи. Таким чином було підтверджено факт вандалізму не тільки з боку С. Чарнецького, а й численних спадкоємців польського можновладця, оскільки земля в цій частині церкви перекопувалася неодноразово. В церкві виявлено три незаймані поховання козаків, датовані XVII ст. Можливо, це були соратники гетьмана або його близькі родичі (старшому років 60—65, двом іншим — 40—45). Сьогодні в Іллінській церкві Суботова стоїть символічний гранітний надгробок Богдану Хмельницькому, споруджений у 1954 р. Могили козаків відокремлені невеликим підвищенням. У 1995 р. у храмі було встановлено іконостас, майстерно вирізьблений із липи черкаськими різьбярами під керівництвом Івана Фізера.

      Іллінська церква 1656 р. до та після реставрації у селі Суботові поблизу Чернігова

      Уславився храм однією з кращих ікон "Покрови  Богородиці" (30-ті роки XVIII ст. ) і портретами Сули-ми й Сулимихи, що експонуються в Національному художньому музеї  України [9, с.239].

      Доба Української козацько-гетьманської держави позначена справжнім піднесенням культури в усіх її проявах. Своєрідний будівельний бум розпочався наприкінці XVII ст. в епоху панування нового архітектурного стилю, що в Україні набував форм так званого козацького, або мазепинського, бароко. Йому властиві пишність та велич композицій, декору. Стародавні українські храми, що починають відбудовуватися й ремонтуватися, також набувають нових барокових форм, зберігаючи при цьому первісну об'ємно-просторову структуру.

      Ззовні  Софійський собор, Успенський собор  Києво-Печерської лаври, Спаський та Борисоглібський  собори в Чернігові прикрашаються  декоративними фронтонами й порталами, характерним для стилю бароко оздобленням вікон, дверей, ніш, бань, покрівель тощо.

      Серед мурованих храмів Слобожанщини другої половини XVII ст. особливу увагу привертає найдавніша християнська церква Харкова — Покровський собор, зведений у 1689 р. До того ж це єдина споруда Харківської фортеці, що збереглася до нашого часу. В її архітектурі дослідники простежують усі прийоми українського дерев'яного будівництва в стилі бароко XVII ст. з деякими незначними впливами російського зодчества. Храм цегляний, побілений по тонкій затирці, двоярусний, з церквами у кожному ярусі. В його об'ємно-просторовому рішенні знайшли відображення традиції української трипільної, триверхої церкви. Верхня (літня) церква у плані майже цілком повторює нижню (зимову). Живописний, пірамідальний силует, статність й урочистість споруди підкреслено вишуканими декоративними деталями фасадів — колонками, лиштвою, сандриками, що декорують віконні отвори. Дзвіниця, яку звели одночасно із собором, схожа з ним за стилем. Вона має вигляд оборонної башти і входила до комплексу укріплень Харківської фортеці.

      Важливим  джерелом у вивчені середньовічної історії України є предмети озброєння.

      Холодна зброя козацької доби. Для зручності  користування до лука додавалося спеціальне спорядження, відоме під загальною  назвою сагайдак. Це два футляри: налуч  для лука і колчан (тул) для стріл. Налуч з луком носили з лівого боку на пасі, а колчан зі стрілами — з правого. Іноді компоненти сагайдака прикріплювалися до сідла. Робилися вони зі шкіри і подекуди майстерно прикрашалися — обтягувалися оксамитом та іншими дорогими тканинами, оздоблювалися вишивкою, металевими прикрасами. У поході пильно берегли лук і стріли. З лука знімали тятиву, сагайдак зверху прикривали т. зв. тохтуєм, щоб уберегти Його від вологи.

      Удосконалення лука привело до появи самостріла, або арбалета. У вітчизняних писемних джерелах їх інколи називають "куша", що походить від французької назви цієї зброї. Як відомо, "куша" тривалий час була геральдичним символом Києва. Самостріли, або поліпшені луки, були відомі ще в Римській імперії, але після її падіння в Європі про них надовго забули, хоча на Сході ця зброя продовжувала використовуватися. До Європи вона повернулась наприкінці X — на початку XI ст. Арбалет (від латинського arcus balista — метальний лук) стріляв різними типами стріл — звичайними, обважченими і болтами (белтами). Самостріл став зброєю нешляхетних верств населення, оскільки белт пробивав кільчастий обладунок на відстані 300 кроків, а найкращий панцер міланської роботи — за 200 кроків. Нарешті городяни дістали надійну зброю для боротьби із шляхетним лицарством. Міщани швидко набули досвіду використання і виробництва арбалетів. Арбалетні майстри займали одне з почесних місць у структурі цехового управління. Недаремно деякі дослідники вважають "кушу" гербом ремісничого Подолу Києва. Самостріл був потужною, але недостатньо скорострільною зброєю. Це призвело до того, що в XVI ст. луки знову потіснили арбалети. Але зрештою і луки, й самостріли невдовзі зійшли з історичної арени витіснені вогнепальною зброєю.

      Захисні обладунки. Це — неодмінний компонент  спорядження воїна на теренах України з найдавніших часів. Скіфський вершник уже був захищений шоломом та спеціальним одягом. Щити з'явилися пізніше, й на Русі відомі з VIII—XI ст. Вони були округлої форми і прикривали приблизно чверть силуету воїна [5, с.86].

      Процес  виготовлення щита був досить складним. Кілька дерев'яних дощок обтягували шкірою, центр посилювали металевою бляхою — умбоном, на яку припадала більшість ударів. З другої половини X ст. з'являються щити видовженої форми, а з XI—XII ст. мигдалевидні, що прикривали вершника від підборіддя до колін. Форма щита змінювалась і в подальшому, що було зумовлено удосконаленням тактики бою й обважненням зброї та відповідно захисного спорядження. До появи шоломів і броні щит був єдиним захисним обладунком слов'ян. Він символізував військову перемогу.

      Одним із найпоширеніших захисних обладунків тривалий час була кольчуга — довга  сорочка, виготовлена з металевих  кілець або пластин. Подекуди в кольчугу для краси вплітали ряди з мідних кілець. Після збирання її чистили  й шліфували. Готова кольчуга важила 6—7 кг. Це дуже коштовний обладунок: його виготовлення вимагало високої кваліфікації і відбирало чимало часу. Тому кольчуга була показником майнового стану її господаря. Дешевими були кільцеві обладунки, зроблені із тканини, на яку нашивали рядами металеві кільця. Вони також непогано захищали від рублячих ударів. Подібні обладунки, що зазнавали певних видозмін, використовувалися з X до XVI/ ст. Іншим різновидом кільчастого обладунку була байдана, яка надійно захищала від шаблі, але не могла захистити від колючих ударів та стріл через великий діаметр кілець.

      Поступово з'явились кільчасто-панцерні обладунки, а з XIV—XVI ст. починається обважнення зброї в цілому й захисного  спорядження зокрема. Дедалі частіше  для захисту тулуба воїна використовувались металеві пластинки — "дошки", які дали назву групі захисних предметів — дощаних обладунків. Лускоподібний обладунок — панцер, набраний з металевих пластин меншого розміру, ніж дощаний. Пластини кріпилися до основи на зразок риб'ячої луски, завдяки чому це спорядження й дістало свою назву. Дощані та лускоподібні обладунки були неодмінною частиною спорядження важко озброєного кіннотника — привілейованої частини війська і головної ударної сили. Оскільки битви тих часів розпочинались могутнім таранним ударом списами, який іноді й вирішував долю війни, то таке спорядження було конче потрібне. Але на цьому розвиток захисних засобів не завершився. Існувало ще багато різновидів обладунків: бахтерці, куяки, колотарі, юшмани, лати. Останні — скоріше не бойове, а парадне спорядження. Вони всіляко прикрашалися і шліфувалися до дзеркального блиску. Такі обладунки можна побачити не лише в музеях, а й на парадних портретах представників магнатських родів України [4, с.268].

      Доступним для широких верств населення  був тегиляй —. одяг на взірець каптана з короткими широкими рукавами, підбитий бавовною або прядивом (волокна льону, коноплі). Спереду тегиляй подекуди обшивали металевими бляшками, шматками кольчуг. У козацькому війську захисне спорядження (шоломи, панцери, кольчуги, шити) не мало широкого вжитку. Воно подекуди використовувалося представниками козацької старшини. Єдиним зразком захисного спорядження, що був поширений серед козаків, можна вважати сталеву сітку, що вшивалася в жупан. Проте захищала вона лише від рублячих ударів шаблі. З розвитком вогнепальної зброї традиційні обладунки зійшли з історичної арени, трансформувалися у сучасні бронежилети, каски, щити тощо.

      Вогнепальна зброя також має свою історію. Час та місце винайдення вибухових  сумішей, що передували її створенню, досі залишаються дискусійними. Поширеною є версія походження пороху з Китаю, де він був відомий задовго до нової ери. Існує чимало згадок про використання "грецького вогню" візантійцями.

      Перші зразки вогнепальної зброї — гармати  — починають її історію, оскільки ручна вогнепальна зброя була створена пізніше. Перші гармати на території України з'явилися під час литовського панування. Вчені припускають, що вони могли потрапити на українські землі із Західної Європи (Німеччини) або зі Сходу (через Візантію та Крим). Наявність артилерії в Україні зафіксовано писемними джерелами вже наприкінці XIV ст. До XVI ст. існували такі різновиди гармат: бомбарда, тарасниця, півтарасниця, моздір, гуфниця (згодом трансформувалась у гаубицю), півгуфниця, шрубниця, півшрубниця, шротівня і фоглєр. Форми і розміри гармат залежали від їхнього призначення, оскільки дуже швидко артилерія розділилася на фортечну (використовувалась для оборони фортець) і польову (використовувалась безпосередньо на полі бою разом з піхотою для першого залпу, який нерідко вирішував долю битви). Важкі гармати використовувались під час облоги замків для пробивання й руйнування їхніх стін, підпалу міста тощо.

      Гарматна  справа швидко розвивалась. З'явилися  нові типи цієї зброї, розвивалися й удосконалювалися технології. Перші, ковані, гармати виготовлялись із заліза, пізніше для їх відливки почали застосовувати мідь і бронзу. До XVII ст. з'явились такі різновиди гармат, як серпентини і серпенпнети, фалькони і фальксноти, кольобрини і бастардові кольобрини, картавни, петрієри та ін. Підвищенню бойової ефективності нової зброї сприяла поява металевих ядер, шроту, розривних бомб, гранульованого пороху [12, с.3-4].

      У XIV ст. з'явилась і почала швидко розвиватися  ручна вогнепальна зброя. Найпершим  був "кий залізний" — коротка залізна чи мідна трубка, закріплена на примітивному ложі, що заряджалась через дуло. Згодом поширились гаківниці, а в XV—XVI ст. з'явилися й перші прообрази пістолетів. Проте ефективною ця зброя стала тільки після винайдення колісцевих та ударно-кремінних замків. Крім того, в XVI ст. було винайдено шнеллер — пристрій, що прискорював спуск і робив його м'яким, чутливим. Шнеллер використовується і в наш час у мисливських нарізних карабінах.

      Вогнепальна зброя

      Гармати та рушниці стали неодмінним атрибутом українського козацького війська. Козацька артилерія була постійним об'єктом піклування старшини й усього війська. Козаки сприймали свої гармати не тільки як потужну зброю, а й як військові клейноди, прикрасу війська. Зображення гармат часто трапляються у козацькій геральдиці. Гармати були жаданою здобиччю в разі перемоги і важкою втратою в разі поразки. Не меншою повагою користувались й рушниці: гаківниці, півчаки, кози, мушкети та інші (згадаймо зображення на гербі Війська Запорозького козака з рушницею). Крім європейських рушниць, серед козаків були поширені й турецькі рушниці-яничарки ("яниченки"). Останні, на відміну від масивних європейських зразків, були значно легшими, мали характерне вузьке ложе і короткий, часто шестигранний, приклад, круглий або гранчастий ствол та ударний замок азіатського типу.

      Окремо  слід зупинитись на збройному виробництві. Постійно перебуваючи в центрі важливих воєнно-політичних подій, Україна потребувала  значної кількості різноманітної  зброї, що стимулювало розвиток торгівлі та власного збройного виробництва. В Україні було добре налагоджено виробництво холодної зброї високої якості. Найбільшими центрами її виробництва були Київ, Львів та інші міста. Залізо для неї виплавляли у місцевих руднях з болотної руди, поклади якої були на Київщині, Чернігівщині, Волині, в Галичині. Помітним центром виготовлення і лагодження зброї була Запорозька Січ. Більшість видів холодної зброї, переважно шабель, виготовлялись в Україні за східними зразками, пристосованими для потреб і смаків місцевого споживача. Вже у XVI ст. з'являється поняття "козацька шабля", яка в російських джерелах називалася шаблею "черкасского дела" і користувалась великим попитом у Росії. Холодної зброї, до того ж високої якості, в Україні вироблялося, очевидно, достатньо, принаймні в історичних джерелах відсутні будь-які відомості про імпорт значних ЇЇ партій. Навіть у XVIII ст., незважаючи на російську товарну експансію, в Україну не завозили ані шабель, ані списів. Водночас у козацькому війську використовувалась і певна частка трофейної зброї, особливо почесним вважалося мати майстерно виготовлені дорогі зразки турецької і татарської зброї [4, с.276].