Укоаїна під час другої Світової війни

Як уже підкреслювалося, Червона  Армія на початковому етапі війни  знаходилась у тяжкому становищі. З одного боку, відчувалися тактичні переваги ворога, а з іншого –  давався взнаки низький рівень боєздатності радянських військ і керівництва ними. Вже в перші дні війни була розроблена программа мобілізації всіх сил держави на боротьбу з ворогом. Програма була викладена в директиві Раднаркому й ЦК ВКП(б) “Партійним і радянським організаціям прифронтових областей” від 29 червня 1941 року. Вона охоплювала широке коло теоретичних, політичних, організаційно-технічних та ідеологічних питань. В директиві вимагалося від радянських, партійних і громадських організацій: підкорити всі сили й ресурси інтересам ведення війни; перебудувати роботу радянського тилу; перевести народне господарство на воєнні рейки; розвивати партизанський рух у тилу ворога.

Виконуючи цю директиву, захищаючи життя і свободу  своєї Вітчизни, український народ  разом з іншими народами СРСР вніс   значний вклад в розгром гітлерівської Німеччини. Зокрема у створення матеріально-технічного фундаменту перемоги, в трудове подвижництво. Вже у 1941 році разом з евакуацією 550 підприємств з України на схід виїхали 3,5 млн. громадян республіки. Вони включилися в роботу оборонних підприємств, наукових установ, сільсько-господарське виробництво в РСФСР, Казахстані, Узбекистані, Киргизії, Таджикистані, Туркменії та інших союзних республіках. Було зібрано багато металевого брухту, коштів на будівництво танкових колон, літаків,  теплих речей для фронту, тощо. Тільки у фонд оборони українці зібрали близько 2 млрд.крб.

Значний вклад у зміцнення  боєздатності Червоної Армії внесли  вчені, що працювали в евакуйованих установах. Завдяки запровадженню на танкових заводах Уралу швидкого автоматичного зварювання, запропонованого колективом інституту електрозварювання під керівництвом академіка Є.Патона, значно зросло виробництво найкращих на той час танків Т-34 та КВ, інших видів бойової техніки. Свій вклад у виробництво  необхідної для фронту зброї вніс і колектив ХДПУ (в роки війни ХЕТІ, ХММІ і ХХТІ). Так, наприклад, майстерні ХЕТІ перейшли від виробництва осцилографів і електровимірювальної апаратури до виробництва електрообладнання для танків. Навчально-експериментальний завод ХММІ, виконуючи завдання відділу Наркомтяжмашу СРСР, організував і освоїв випуск верстатів-автоматів для авіаційної промисловості і деяких видів озброєнь. Завод виготовляв приціли до 50-міліметрових мінометів. За пропозицією інженера С.А.Воробьева поділки на лімбах замість ручної нарізки почали виробляти шляхом хімічного травлення, що привело до значного зростання продуктивності праці. Уже в перші дні війни доценти В.І.Атрощенко і К.А.Бєлов розробили спосіб виготовлення хімічних запалювачів для протитанкових пляшок і запалювальних ампул. В жовтня 1941 року вищеназвані інститути були евакуйовані до Узбекистану та Свердловської області, де множили свій внесок у справу перемоги.

Багато тисяч поранених  воїнів було повернено до лав діючої армії завдяки плідній діяльності медиків на чолі з видатними вченими України О.Богомольцем, М.Стражеском, В.Філатовим та інш.

Мобілізації зусиль українського народу на розгром ворога сприяли  письменники, поети та митці П.Тичина, М.Рильський, В.Сосюра, Ю.Яновський, К.Данькевич, М.Глущенко і багато інших. Своє мистецтво несли воїнам та працівникам тилу 103 театри, що поновили свою роботу після звільнення України.

Величезною допомогою  діючій армії стала партизанська і підпільна боротьбі в тилу ворога. Вже на середину  1942 р. на окупованій території України діяло 760 партизанських загонів і значна кількість підпільних організацій. Керівництвом бойовою діяльністью їх велику роль відігравала створена система штабів на чолі з Центральним штабом партизанського руху. Очолював його перший секретар ЦК КП(б) Білорусії П.К.Пономаренко. Значну воєнну і організаційну роботу проводив і Український штаб партизанського руху керований Т.А.Строкачем. В Україні діяли 17 великих партизанських з’єднань і 160 партизанських загонів. Однією з  форм партизанської боротьби було проведення рейдів. Рейди під керівництвом С.А.Ковпака, М.І.Наумова, О.Ф.Федорова, О.М.Сабурова та інших сприяли розгортанню і активізації всенародної боротьби в інших окупованих районах, допомагали забезпечити успіх бойових дій радянських військ. За роки війни партизани вбили або взяли в полон 1,5 млн. ворожих солдатів і офіцерів, пустили під укіс 21 тис. поїздів, знищили 2300 танків, 1100 літаків, тощо. На території Харківщини діяли  партизанські загони та диверсійні групи загальною кількістю 3581 чоловік. За 23 місяці боротьби вони вбили 23 тис. гітлерівців, розгромили 4 штаби ворога, пустили під укіс 21 ешелон з військами і технікою,  знищили 88 паровозів та 777 вагонів, 260 автомашин, підірвали 24 залізничних і шосейних мости, захопили багато зброї та боєприпасів. Керовані підпільними обкомами партії і комсомолу у Харкові і області постійно відбувався саботаж робітників, селян  та інтелігенції.

Подібну роботу проводили  підпільники й в інших областях. Так, в Донбасі було зірвано видобуток вугілля для гітлерівської Німеччини. Використовувалися такі засоби саботажу як: завали шурфів шахт, штреків і лав, що були придатні для експлуатації, заниження продуктивністі праці, не виходили на роботу, затягували строки ремонту механізмів, без яких неможливо було відновити роботу шахт. Інженерно-технічні працівники вносили путанину в технічні розрахунки, переконували гітлерівців в легкому відновленні найбільш пошкоджених шахт, що приводило до марних витрат значних сил і коштів. В результаті цього німці домаглися лише 1,5% обсягу довоєнного видобутку вугілля і були вимушені завозити його з Німеччини. Документи свідчать, що до 1 січня 1944 року фашистами на Україну було завезено кам’яного вугілля і коксу 861.878 тонн.

Боротьба  шахтарів велась у смертельно тяжких умовах. Люди ризикували не лише  здоров’ям, а і своїм життям. Так, наприклад, за затягування сроків ремонту механізмів, пошкодження обладнання шахт Краснодону гітлерівці живцем закопали 32 чоловіки. Серед них Валько – зав. шахтою № 11, Бесчасний – секретар партійної організації; Шевцов – шахтар шахти “Урало-Кавказ” та ін.

Така ж невдача очикувала  гітлерівців і на металургійних  підприємствах. Замість запланованих 1 млн.  вони отримали лише 35 тис. т. металу.

Яскравою сторінкою  всенародної боротьби  за зрив економічних планів Німеччини був провал німців у використанні суднобудівних і судноремонтних заводів та портів півдня України (м.Миколаїв і Одеса). Німці встановили на заводах суворий режим. Інспектори, спостерігаючи за роботою цехів, виявляли саботажників і направляли їх на покарання до поліції або гестапо. Часто це закінчувалось відправкою до концтаборів. Жорстокі заходи дали можливість гітлерівцям налагодити роботу лише окремих цехів суднобудівних заводів, тільки частково організувати виробництво господарського інвентаря, ремонт залізничних вагонів, будівництво понтонів, тощо.

Саботаж робітників мав  місце і на окремих невеликих  заводах України, де вироблялось  харчування, збруя для коней, одяг для солдатів і офіцерів, чавунні  печі для землянок, ліжка для госпіталей та інш. Наприклад, у м.Рівне, з осени 1941 року підпільна організація фабрики, яка виготовляла валянки, прийняла рішення: працювати “добросовісно”, випускати продукцію в заданому обсягу, але в шерсть добавляти сіль сірчаної кислоти. При зіткненні з вологою шерсть роз’їдалась і валянки тут же розпадались. Подібне мало місце в          м. Ніжині Підпільники під керівництвом Я.П.Батюка випустили більше 9 тис. комплектів збруї для коней, яка була  оброблена спеціальними хімічними речовинами, що у вологому стані роз’їдали і саму збрую і шкіру коней. Це виводило їх  з ладу на тривалий час.

Таким чином, координація  дій і материіальна підтримка  з Великої землі,підтримка населення  і знання народними месниками  місцевості, сприяла тому, що партизанський та підпільний рух надавав великої допомоги Червоній армії, зміцнював у людей, що знаходилися під окупацією, віру у перемогу над ворогом.

У роки Великої Вітчизняної  війни на  Україні, в основному в її західних регіонах, діяла й Українська повстанська армія (УПА) як військова структура організації українських націоналістів (ОУН). Остання була створена у Відні у 1929 р. Більшу частину її членів складала галицька молодь, а керівництво забезпечували з-за кордону Євген Коновалець та його соратники. Напротязі  довоєнного існування Організація українських націоналістів мала гострі внутрішні суперечності, які в решті  решт призвели  до її розколу. У лютому 1940 року у Кракові, в опозиції до політики і методів діяльності ОУН під керівництвом полковника Андрія Мельника, був створений революційний центр ОУН на чолі з Степаном Бандерою, затверджений у квітні 1941 р. великим збором. Від того часу ОУН разділилась на прихильників А.Мельника (“мельниківці”) та С.Бандери (“бандерівці”). Цей поділ поглиблювався, набирав драматичних виявів, справа доходила до братовбивчої боротьби.

Напад фашистської Німеччини  на СРСР українські націоналісти зустріли з ентузіазмом. Вони розглядали це як багатообіцяючу можливість створення  незалежної української держави. Та хоч ОУН і Німеччина мали єдиного ворога, їхні цілі були далеко не спільними. З точки зору німців користь від ОУН полягала в тому, щоб вона стала основною диверсійною силою для створення хаосу в радянському тилу. Зі свого боку українські націоналісти не мали наміру бути тільки знаряддям німецької політики. Вони поставили собі за мету скористатися війною і поширити по всій Україні власний вплив. У відносинах Німеччини з ОУН були й інші складнощі. Серед німців існувала розбіжність поглядів на Організацію українських націоналістів: військова розвідка (абвер) виступала за співробітництво, а партійне керівництво фашистської партії на чолі з Мартіном Борманом розцюнювало її як несерйозного політичного чинника.

І все ж в результаті співпраці між німцями та ОУН  незадовго до нападу на СРСР у німецький армії було створено українське збройне з’єднання під назвою “Легіон українських націоналістів”. Воно мало близько 600 солдатів, переважно налаштованих пробандерівськи. “Легіон українських націоналістів” мав два підрозділи під кодовими назвами “Нахтігаль” та “Роланд”. Німці планували використати їх у диверсійних цілях, але ОУН-Б сподівалася, що вони стануть серцевиною майбутньої української армії, а також засобом поширення впливу фракції Бандери.

Уже в перші дні  німецької окупації України конфлікт між ОУН і німцями вийшов на передній план. ОУН-Б (при підтримці “Нахтігалю”) пішла на зухвалий крок, вирішивши без узгодження з німцями проголосити 30 червня 1941 р. створення Української сувереної держави у щойно захопленому Львові. На посаду прем’єр-міністра було призначено близького соратника Бандери Ярослава Стецька.

“Нахтігаль” разом з  німцями уже в перший тиждень  окупації Львова брав участь у знищенні понад 5000 його жителів – поляків, українців, євреїв, росіян. Проте “державну” діяльність українських націоналістів в Берліні не схвалили. Гітлер вважав “гру в самостійність” зайвою. 5 липня 1941 р. за цю непогоджену ініціативу  С.Бандера і Я.Стецько були заарештовані.

Провал спроби бандерівців  встановити свою владу негайно використали  мельниківці. 7 липня 1941 р. А.Мельник надіслав Гітлеру листа, в якому просив створити власний уряд. Однак йому навіть не відповили. Створена в Києві, під час його окупації, мельниківська “Українська Народна Рада” в листопаді 1941 р. теж припинила свою діяльність. Вона, як і “уряд” Я.Стецька, була не потрібна гітлерівцям. Адже вони розглядали Україну як багату колонію, постачальницю продовольства, сировини та дешевої рабської сили.

Роздратовані спробою  ОУН-Б проголосити Українську державу, гитлерівці заарештували не тільки багатьох бандерівців, але й мельниківців (всього біля 40 провідних членів, в тому числі і поетесу Олену Телігу).

3 вересня 1941 р. націоналісти  змушені були піти в підпілля. Стало очевидним, що їх нетривалий  “медовий місяць” із фашистською  Німеччиною закінчився. З цього часу ОУН починає боротись як проти  більшовиків, так і проти німців.

Перші партизанські загони українських націоналістів були створені на Поліссі та Волині. Спочатку вони не були пов’язані з ОУН. Коли ж Німеччина напала на СРСР відомий український діяч Тарас Бульба-Боровець, близький до петлюрівського уряду УНР, що перебував у вигнанні у Варшаві, сформував нерегулярну частину під назвою “Поліська Січ” (пізніше перейменовану на “Українську повстанську армію”, щоб воювати як з німцями, так і з більшовиками.

У 1942 р. члени ОУН-М  та ОУН-Б, що переховувались від переслідувань  гітлерівців, створили на Волині кілька невеликих партизанських загонів. Наприкінці 1942 р. ОУН-Б вирішила сформувати великі партизанські сили, поклавши тим  самим початок створенню регулярної української армії. Для об’єднання всіх націоналістичних загонів ОУН-Б силоміць включила до своїх формувань підрозділи Т.Боровця та ОУН-М, назвавши їх УПА. Її головнокомандувачем  було призначено Романа Шухевича. Як стверджує відомий історик української діаспори О.Субтельний, найбільшої чисельності УПА досягла в 1943 – на початку 1944 рр., коли в ній налічувалось 30-40 тис. чоловік (Деякі сучасні відомі історики, наприклад, О.Д.Бойко вважає, що чисельність членів УПА становила близько 100 тис. осіб).

УПА повинна була вирішувати два завдання: захищати місцеве населення  від німецьких репресій, та готувати себе до ролі “народної армії” після  вигнання німців з України.

Прихід на початку 1944 року у західні регіони України  Червоної армії поставив перед УПА складне питання про доцільність продовження боротьби з переважаючими радянськими військами. У свій час ОУН вважала, що війна виснажить і більшовиків, і нацистів. Саме ці сподівання і спонукали боротьбу ОУН-УПА як проти німців, так і проти Червоної армії.

Після вигнання німців з  території України (жовтень 1944 р.) дії  ОУН-УПА були спрямовані проти НКВС, членів комуністичної партії і тих, хто співпрацював з радянським режимом. Навесні 1944 р.  вояками УПА був смертельно поранений командуючий 1-им Українським фронтом Микола Ватутін. Для ліквідації УПА радянські війська організували блокаду партизанських територій, засилали агентів до УПА, вбивали її командирів. Боротьба виявилась запеклою і довготривалою. Вона закінчилась вже післі війни на початку 50-х років.