Україна у Другій Світовій війні

Але, виконуючи ці функції, УЦК також прагнув здійснювати власну таємну про-
граму протидії полонізукічим впливам на українців та піднесення їхньої національ-
ної свідомості. Нацисти дивилися на це нейтрально — певною мірою в надії, що
зростання української національної свідомості буде противагою впливові чисель-
ніших поляків. Із цієї причини німці часто сприяли призначенню українців на дрібні
посади в адміністрації чи поліції в етнічно мішаних громадах. Коли часом українці
користувалися своїм новим становищем, щоб помститися полякам за кривди довоєн-
них років, німці не надавали цьому значення.

Під вправним керівництвом Кубійовича близько 800 службовців УЦК незаба-
ром організували за допомогою втікачів з Галичини українські школи, кооперативи й
молодіжні групи майже в усіх місцевостях, де проживали більш-менш значні маси
українців. Вони також заснували у Кракові видавництво й помітно .збільшили тираж
української преси в регіоні. Діяльність комітету не лише допомогла українцям ком-
пенсувати ті втрати, яких вони зазнали за років польського гноблення, а й часто по-
легшувала тяжкі випробування війни та німецької окупації. Після нападу німців на
СРСР та включення Галичини до складу Генерального губернаторства УЦК поши-
рив діяльність і на Галичину. Протягом усієї війни це була єдина організація, що
могла, хоч і дуже обмеженою мірою, боронити соціально-економічні інтереси укра-
їнців у Генеральному губернаторстві.

Українці під угорською окупацією. Після того як у березні 1939 р. угорська ар-
мія захопила Карпатську Україну й повалила її уряд, Закарпаття ввійшло до складу
Угорщини й протягом усієї війни залишалося однією з її частин. Через недобру па-
м'ять про вікове мадярське панування, кінець якому прийшов у 1918 р., близько
550 тис. українців краю не зраділи поверненню мадярів. Намагаючись попервах спра-
вити добре враження, угорський уряд пообіцяв надати Закарпаттю автономію. Але
невдовзі стало ясно, що цього зобов'язання він не виконає, готуючи натомість для
населення Закарпаття поступову мадяризацію.

Майже одразу мадяри розпочали всеохоплюючий наступ на українофілів. Сот-
ні їх було розстріляно, тисячі заарештовано, близько ЗО тис. утекли до сусідньої
Галичини (де більшовики в свою чергу багатьох із них депортували до Сибіру).
Було заборонено всі українські видання та організації, включаючи «Просвіту». Спов-
нений рішучості викорінити на Закарпатті наростаючий український рух, угорський
уряд, однак, не був готовий до проведення повної мадяризації (хоч неухильно поси-
лював свої культурні впливи, особливо у школі). Натомість він обрав перехідний, або
русинофільський, варіант, виходячи з твердження про те, що місцеве населення ні-
бито являє собою окремий русинський народ, який протягом століть мав органічні

зв'язки з мадярами. Основними провідниками цього підходу стали місцеві діячі
та давні агенти будапештського уряду Андрій Бродій та Степан Фенцик. Головною
його соціальною базою виступило змадяризоване греко-католицьке духовенство.

Угорська влада не тільки гнобила українців політичне, а й призвела до занепа-
ду освіти й посилення економічної експлуатації краю. Єдиним позитивним аспектом
шестирічної угорської окупації Закарпаття було те, що вона вберегла край від нацист-
ської навали, а відтак і від спустошень, завданих великій частині України. Однак во-
на не врятувала понад 100 тис. євреїв краю, більшість яких загинули в нацистських
таборах смерті.

Розкол в ОУН. З вибухом війни суперечки, що довгий час нуртували в ОУН, ви-
рвалися назовні. Між ветеранами боротьби 1917—1920 рр. із закордонного проводу
ОУН та молодими галицькими радикалами, котрі вступили до організації у 30-х ро-
ках, виникли гострі суперечності. Група радикалів вела на теренах Західної Укра-
їни активну боротьбу проти польського уряду, і її члени часто опинялися у в'язницях.
Обидва табори не мали розбіжностей у принципових питаннях, бо підтримували ос-
новні догмати українського інтегрального націоналізму, проте їх розділяли вікова
різниця, особисті сутички щодо питань тактики. Після вбивства Коновальця у 1-938 р.
його наступником бачили його близького соратника Андрія Мельника, людину куль-
турну й стриману. Молоді радикали зі свого боку доводили, що для керівництва
ОУН у тяжкі часи, які наближалися, більше підходить їхній діяльний і вольовий
товариш Степан Бандера, нещодавно звільнений із польської в'язниці.

Ще до виходу Бандери та його товаришів з ув'язнення їхні прибічники спряму-
вали на закордонний провід ОУН справжній шквал критики. Бандеру засуджували
за те, що він занадто спирався на підтримку чужоземних держав і особливо Німеч-
чини, нехтуючи потребою розвивати «органічні» зв'язки з народом Західної Ук-
раїни, за повільність і пасивність дій на політичній сцені, за дозвіл «політичним спе-

кулянтам і опортуністам» займати керівні посади. У вересні 1939 р. Бандера зажадав,
щоб ОУН утворила підпільну армію, готову боротися з кожним, хто стоятиме на
шляху до української незалежності,— навіть якщо це будуть німці. Він вимагав, щоб
ОУН зав'язала із західними союзниками такі ж контакти, як з Німеччиною. Але
Мельник та його прибічники вперто боронили свої позиції, доводячи необхідність
збереження пріоритетної орієнтації на Німеччину, оскільки західні держави не ви-
явили заінтересованості в підтримці українських прагнень, і тому створення підпіль-
ної армії лише призведе до каральних заходів німців, а не забезпечить якихось
військових чи політичних переваг.

Найсильніші пристрасті розгорілися навколо питання про новий провід ОУН. У
серпні 1939 р., коли багато суперників фракції Мельника ще перебували в ув'язненні,
вона скликала в Римі конференцію, на якій офіційно проголосила Андрія Мельника
вождем ОУН. Проте 10 лютого 1940 р. Степан Бандера зібрав конференцію в Кра-
кові, на якій його фракція відкинула рішення Римської конференції. Не в змозі до-
сягти компромісу, кожне угруповання оголосило себе єдиним законним проводом
ОУН. Ті, що стали на бік Бандери, а це була молодіжна більшість організації, стали
називатися ОУН-Б чи ОУН-Р (революційна), або просто бандерівцями: прибіч-
ників Мельника, що складалися з поміркованих інтегральних націоналістів, називали
ОУН-М, або мельниківцями.

Ця схизма в лавах ОУН, без сумніву, завдала великої шкоди справі інтеграль-
ного націоналізму. Ворожнеча між двома фракціями сягала такої гостроти, що вони
нерідко боролися одна проти одної з не меншою жорстокістю, ніж з ворогами укра-
їнської незалежності. Таким чином, українські інтегральні націоналісти виявилися
глибоко розмежованими напередодні великих випробувань війни. До того ж запеклі
чвари між ними завдали шкоди всьому рухові українського інтегрального націона-
лізму й послабили його моральний авторитет.

Війна на Україні: другий етап

22 червня 1941 р. нацистська Німеччина несподівано напала на СРСР. Із зітк-
ненням між собою двох тоталітарних систем розпочалася війна титанічних масшта-
бів і небаченої жорстокості. Уздовж фронту, що простягнувся більш як на 3 тис. км
від Білого моря на півночі до Чорного моря на півдні, тримільйонні війська Німеччи-
ни та її союзників атакували радянські сили, які налічували понад 2 млн чоловік. Гли-
бока віра Сталіна в те, що Гітлер не порушить нацистсько-радянського пакту, призве-
ла до того, що радянський уряд, знехтувавши численними застерігаючими сигналами
про напад, був захоплений ним цілком зненацька. До того ж сталінові генерали
припустилися стратегічної помилки, розташувавши завелику кількість військ надто
близько від кордону. Це дало змогу швидкохідним танковим колонам німців вели-
кими обхідними маневрами оточити й знищити їх. В міру того як Червона армія
зазнавала однієї страхітливої поразки за іншою, як радянське керівництво, включаю-
чи самого Сталіна, охопила паніка, як в уряді запанував хаос — падіння Радянського
Союзу здавалося неминучим.

Найбільша частина німецьких сил — група армій «Південь» під командуванням
фельдмаршала Карла фон Рундштедта — мала захопити Україну. І саме на Україні
німці здобули ряд вражаючих перших перемог, головна серед них — знищення у
вересні 1941 р. величезних радянських сил у районі Києва й захоплення 650 тис. по-
лонених. Унаслідок цього через чотири місяці від початку вторгнення німці окупу-
вали майже всю Україну. До грудня 1941 р. вони контролювали близько 80 млн чо-
ловік, або 42 % населення Радянського Союзу, й велику частину його економічного
потенціалу, а також захопили 3,8 млн радянських військовополонених (із них, як

Наступ Німеччини у 1941 р.іідраховано, 1,3 млн становили українці). Відносна легкість, із якою ці люди бу-ли з хоп ієні в полон, свідчила про те, наскільки байдуже ставилося багато червоно-армійіі й до захисту радянської системи.

Ще помітніше виявлялася відсутність підтримки радянського режиму з С )ку
цівільного населення України. На Західній Україні, де «Совєти» були особливо
непопулярними, німців часто зустрічали як визволителів. На Східній Україні реакція на прихід німців була більш настороженою, але поширювалася думка що
вони принесуть полегшення порівняно зі сталінським режимом. Тому так часто в

німецькій пресі з'являлися фотографії українців, котрі радісно вітають німців традиційним хлібом і сіллю.

Поспішний відступ Червоної армії мав трагічні наслідки для тисяч політичних
в'язнів у тюрмах Західної України. Не в змозі вчасно евакуювати їх, протягом тижня,
з 22 по 29 червня 1941 р., НКВС провів масове винищення в'язнів без огляду на те,
які звинувачення проти них висувалися. Масові вбивства відбулися у Львові, Самборі
та Станіславі, що в Галичині, де загинуло близько 10 тис. в'язнів, та Рівному і Луць-
ку на Волині, де загинуло ще 5 тис. Організовані слідом за масовими депортаціями та наростаючим терором радянського режиму, ці екзекуції поглибили відразу західних українців до радянської влади.

Долаючи початкове безладдя, радянські власті стали організовувати більш упо-
рядкований відступ. Вони застосовували традиційну російську тактику «спаленої
землі», що, за словами Сталіна, мала «зробити нестерпним життя в тилу ворога».
Відтак усі промислові підприємства, якими могли б скористатися німці, підлягали
знищенню. Наприклад, Київ зазнав страшніших руйнувань від відступу радянських
військ, які висадили в повітря багато визначних споруд міста, ніж від наступу нім-
ців. У Донбасі більшовики затопили майже всі шахти; було також зруйновано гі-
гантський комплекс заводів при Дніпрельстані та всі 54 домни в республіці.

Визначна риса відступу Рад полягала в масовій евакуації за Урал та до Серед-
ньої Азії зброярних заводів, кваліфікованої робочої сили та важливих учених-
спеціалістів. У результаті чи не найбільше" в історії евакуації радянський уряд вивіз
поза межі досяжності німців близько 1500 заводів і понад 10 млн чоловік; понад
третину всього цього було евакуйовано з України. Місцем перебування українського
радянського уряду стала столиця Башкирської автономної республіки Уфа, що на
Уралі. Ця масова евакуація промислови' підприємств і населення значно посилила
здатність СРСР продовжувати війну.

Особливу активність під час евакуації виявив НКВС. Підозрюючи у зраді радян-
ській владі кожного, хто ухилявся від переселення, він заарештував і стратив велику
кількість людей. Тих, хто мав відсидіти в ув'язненні більше трьох років, розстрілю-
вали, аби не лишати ніяких антирадянських елементів, потенційно корисних німцям.
У німецькому тилу залишалося багато агентів НКВС для проникнення в німецький
адміністративний апарат, особливо в поліцію, і для спостереження за поведінкою
неевакуйованих.

Рух Опору

Як і в інших частинах окупованої Європи, незабаром після приходу німців на
Україні виник підпільний рух, що був головним чином реакцією на політику нацистів.
Йому сприяло те, що німцям бракувало війська для належного контролю над вели-
чезними захопленими територіями. До того ж на Україні вже існували підпільні ор-
ганізаційні мережі ОУН, більшовиків і — на північному заході — поляків, кожна
з яких мала власні партизанські сили. Рекрутів для партизанської війни з німцями
було достатньо — їхні ряди поповнювали найрізноманітніші особи: колишні черво-
ноармійці, українські націоналісти, члени комуністичної партії, євреї, перебіглі полі-
цаї, утікачі-остарбайтери тощо. До них приєднувалися ті, хто просто шукав нагоди
виступити проти нацистів. Оскільки велика частина України є степом і тому непри-
датна для партизанської війни, то партизани в основному зосереджувалися в північ-
но-західній частині країни — в' лісах Волині, болотах Полісся та Карпатах.

УПА (Українська повстанська армія). Перші партизанські загони українських
націоналістів виникли на Поліссі та Волині й спочатку, як не дивно, не були пов'я-
зані з ОУН. Як тільки вибухнула нацистсько-радянська війна, місцевий український
діяч Тарас Бульба-Боровець, близький до петлюрівського уряду УНР, що перебував
на вигнанні у Варшаві, сформував нерегулярну частину під назвою «Поліська Січ»
(пізніше перейменовану на Українську повстанську армію) з метою очищення сво-
го регіону від залишків Червоної армії. Коли під кінець 1941 р. німці спробували роз-
пустити його частину, він повів своїх бійців «у ліси», щоб воювати як із німцями, так
і з більшовиками. У 1942 р. невеликі підрозділи створили на Волині члени ОУН-Б та
ОУН-М, що ховалися від переслідувань Коха.

Наприкінці 1942 р. ОУН-Б вирішила сформувати великі партизанські сили, по-
клавши тим самим початок регулярній українській армії, котра, як вважалося, зна-
добиться, коли закінчиться нацистсько-радянська війна. До цього кроху спонукали
й такі нагальні причини: по-перше, з посиленням німецьких репресій проти місце-
вого населення селяни вимагали, щоб ОУН ужила заходів для їхнього захисту, й,
по-друге, коли наприкінці 1942 р. з Білорусії у Північно-Західну Україну почали про-
никати радянські партизани, потрібно було, щоб ОУН узяла на себе роль «народної
армії», перш ніж це зроблять більшовики.