Україна в роки Другої світової війни. Партизанський рух на українських землях

     Багато  тисяч поранених воїнів було повернено  до лав діючої армії завдяки плідній  діяльності медиків на чолі з видатними  вченими України О.Богомольцем, М.Стражеском, В.Філатовим та інші.

     Мобілізації зусиль українського народу на розгром  ворога сприяли письменники, поети  та митці П.Тичина, М.Рильський, В.Сосюра, Ю.Яновський, К.Данькевич, М.Глущенко і  багато інших. Своє мистецтво несли  воїнам та працівникам тилу 103 театри, що поновили свою роботу після звільнення України.

     Величезною  допомогою діючій армії стала  партизанська і підпільна боротьбі в тилу ворога. Вже на середину  1942 р. на окупованій території України  діяло 760 партизанських загонів і значна кількість підпільних організацій. Керівництвом бойовою діяльністю їх велику роль відігравала створена система штабів на чолі з Центральним штабом партизанського руху. Очолював його перший секретар ЦК КП(б) Білорусії П.К.Пономаренко. Значну воєнну і організаційну роботу проводив і Український штаб партизанського руху керований Т.А.Строкачем. В Україні діяли 17 великих партизанських з’єднань і 160 партизанських загонів. Однією з  форм партизанської боротьби було проведення рейдів. Рейди під керівництвом С.А.Ковпака, М.І.Наумова, О.Ф.Федорова, О.М.Сабурова та інших сприяли розгортанню і активізації всенародної боротьби в інших окупованих районах, допомагали забезпечити успіх бойових дій радянських військ. За роки війни партизани вбили або взяли в полон 1,5 млн. ворожих солдатів і офіцерів, пустили під укіс 21 тис. поїздів, знищили 2300 танків, 1100 літаків, тощо. На території Харківщини діяли  партизанські загони та диверсійні групи загальною кількістю 3581 чоловік. За 23 місяці боротьби вони вбили 23 тис. гітлерівців, розгромили 4 штаби ворога, пустили під укіс 21 ешелон з військами і технікою,  знищили 88 паровозів та 777 вагонів, 260 автомашин, підірвали 24 залізничних і шосейних мости, захопили багато зброї та боєприпасів. Керовані підпільними обкомами партії і комсомолу у Харкові і області постійно відбувався саботаж робітників, селян та інтелігенції.

     Подібну роботу проводили підпільники й  в інших областях. Так, в Донбасі  було зірвано видобуток вугілля  для гітлерівської Німеччини. Використовувалися такі засоби саботажу як: завали шурфів шахт, штреків і лав, що були придатні для експлуатації, заниження продуктивності праці, не виходили на роботу, затягували строки ремонту механізмів, без яких неможливо було відновити роботу шахт. Інженерно-технічні працівники вносили плутанину в технічні розрахунки, переконували гітлерівців в легкому відновленні найбільш пошкоджених шахт, що приводило до марних витрат значних сил і коштів. В результаті цього німці домагалися лише 1,5% обсягу довоєнного видобутку вугілля і були вимушені завозити його з Німеччини. Документи свідчать, що до 1 січня 1944 року фашистами на Україну було завезено кам’яного вугілля і коксу 861.878 тонн.

     Боротьба  шахтарів велась у смертельно тяжких умовах. Люди ризикували не лише  здоров’ям, а і своїм життям. Так, наприклад, за затягування строків ремонту механізмів, пошкодження обладнання шахт Краснодону гітлерівці живцем закопали 32 чоловіки. Серед них Валько – зав. шахтою № 11, Бесчасний – секретар партійної організації; Шевцов – шахтар шахти “Урало-Кавказ” та ін.

     Така  ж невдача очікувала гітлерівців і на металургійних підприємствах. Замість запланованих 1 млн.  вони отримали лише 35 тис. т. металу.

     Яскравою  сторінкою всенародної боротьби  за зрив економічних планів Німеччини  був провал німців у використанні суднобудівних і судноремонтних заводів та портів півдня України (м.Миколаїв і Одеса). Німці встановили на заводах суворий режим. Інспектори, спостерігаючи за роботою цехів, виявляли саботажників і направляли їх на покарання до поліції або гестапо. Часто це закінчувалось відправкою до концтаборів. Жорстокі заходи дали можливість гітлерівцям налагодити роботу лише окремих цехів суднобудівних заводів, тільки частково організувати виробництво господарського інвентаря, ремонт залізничних вагонів, будівництво понтонів, тощо.

     Саботаж робітників мав місце і на окремих  невеликих заводах України, де вироблялось  харчування, збруя для коней, одяг для солдатів і офіцерів, чавунні  печі для землянок, ліжка для госпіталів та інше. Наприклад, у м. Рівне, з осені 1941 року підпільна організація фабрики, яка виготовляла валянки, прийняла рішення: працювати “добросовісно ”, випускати продукцію в заданому обсягу, але в шерсть добавляти сіль сірчаної кислоти. При зіткненні з вологою шерсть роз’їдалась і валянки тут же розпадались. Подібне мало місце в м. Ніжині Підпільники під керівництвом Я.П.Батюка випустили більше 9 тис. комплектів збруї для коней, яка була  оброблена спеціальними хімічними речовинами, що у вологому стані роз’їдали і саму збрую і шкіру коней. Це виводило їх  з ладу на тривалий час.

     Таким чином, координація дій і матеріальна підтримка з Великої землі,підтримка населення і знання народними месниками місцевості, сприяла тому, що партизанський та підпільний рух надавав великої допомоги Червоній армії, зміцнював у людей, що знаходилися під окупацією, віру у перемогу над ворогом.

     У роки Великої Вітчизняної війни  на  Україні, в основному в її західних регіонах, діяла й Українська повстанська армія (УПА) як військова  структура організації українських націоналістів (ОУН). Остання була створена у Відні у 1929 р. Більшу частину її членів складала галицька молодь, а керівництво забезпечували з-за кордону Євген Коновалець та його соратники. Напротязі  довоєнного існування Організація українських націоналістів мала гострі внутрішні суперечності, які в решті  решт призвели  до її розколу. У лютому 1940 року у Кракові, в опозиції до політики і методів діяльності ОУН під керівництвом полковника Андрія Мельника, був створений революційний центр ОУН на чолі з Степаном Бандерою, затверджений у квітні 1941 р. великим збором. Від того часу ОУН розділилась на прихильників А.Мельника (“мельниківці”) та С.Бандери (“бандерівці”). Цей поділ поглиблювався, набирав драматичних виявів, справа доходила до братовбивчої боротьби.

     Напад фашистської Німеччини на СРСР українські націоналісти зустріли з ентузіазмом. Вони розглядали це як багатообіцяючу можливість створення незалежної української  держави. Та хоч ОУН і Німеччина  мали єдиного ворога, їхні цілі були далеко не спільними. З точки зору німців користь від ОУН полягала в тому, щоб вона стала основною диверсійною силою для створення хаосу в радянському тилу. Зі свого боку українські націоналісти не мали наміру бути тільки знаряддям німецької політики. Вони поставили собі за мету скористатися війною і поширити по всій Україні власний вплив. У відносинах Німеччини з ОУН були й інші складнощі. Серед німців існувала розбіжність поглядів на Організацію українських націоналістів: військова розвідка (абвер) виступала за співробітництво, а  партійне керівництво фашистської партії на чолі з Мартіном Борманом розцінювало її як несерйозного політичного чинника.

     І все ж в результаті співпраці  між німцями та ОУН незадовго  до нападу на СРСР у німецький армії  було створено українське збройне з’єднання під назвою “Легіон українських націоналістів ”. Воно мало близько 600 солдатів, переважно налаштованих пробандерівськи. “Легіон українських націоналістів ” мав два підрозділи під кодовими назвами “Нахтігаль” та “Роланд”. Німці планували використати їх у диверсійних цілях, але ОУН-Б сподівалася, що вони стануть серцевиною майбутньої української армії, а також засобом поширення впливу фракції Бандери.

     Уже в перші дні німецької окупації України конфлікт між ОУН і  німцями вийшов на передній план. ОУН-Б (при підтримці “Нахтігалю”) пішла на зухвалий крок, вирішивши без узгодження з німцями проголосити 30 червня 1941 р. створення Української суверенної держави у щойно захопленому Львові. На посаду прем’єр-міністра було призначено близького соратника Бандери Ярослава Стецька.

     “Нахтігаль” разом з німцями уже в перший тиждень окупації Львова брав участь у знищенні понад 5000 його жителів  – поляків, українців, євреїв, росіян. Проте “державну ” діяльність українських націоналістів в Берліні не схвалили. Гітлер вважав “гру в самостійність ” зайвою. 5 липня 1941 р. за цю непогоджену ініціативу  С.Бандера і Я.Стецько були заарештовані.

     Провал  спроби бандерівців встановити свою владу негайно використали мельниківці. 7 липня 1941 р. А.Мельник надіслав Гітлеру  листа, в якому просив створити власний уряд. Однак йому навіть не відповили. Створена в Києві, під час його окупації, мельниківська «Українська Народна Рада» в листопаді 1941 р. теж припинила свою діяльність. Вона, як і “уряд ” Я.Стецька, була не потрібна гітлерівцям. Адже вони розглядали Україну як багату колонію, постачальницю продовольства, сировини та дешевої рабської сили.

     Роздратовані  спробою ОУН-Б проголосити Українську державу, гітлерівці заарештували не тільки багатьох бандерівців, але й мельниківців (всього біля 40 провідних членів, в тому числі і поетесу Олену Телігу).

     3 вересня 1941 р. націоналісти змушені  були піти в підпілля. Стало  очевидним, що їх нетривалий  “медовий місяць ” із фашистською Німеччиною закінчився. З цього часу ОУН починає боротись як проти  більшовиків, так і проти німців.

     Перші партизанські загони українських націоналістів  були створені на Поліссі та Волині. Спочатку вони не були пов’язані з  ОУН. Коли ж Німеччина напала на СРСР відомий український діяч Тарас  Бульба-Боровець, близький до петлюрівського уряду УНР, що перебував у вигнанні у Варшаві, сформував нерегулярну частину під назвою “Поліська Січ” (пізніше перейменовану на “Українську повстанську армію ”, щоб воювати як з німцями, так і з більшовиками.

     У 1942 р. члени ОУН-М та ОУН-Б, що переховувались від переслідувань гітлерівців, створили на Волині кілька невеликих партизанських загонів. Наприкінці 1942 р. ОУН-Б вирішила сформувати великі партизанські сили, поклавши тим самим початок створенню регулярної української армії. Для об’єднання всіх націоналістичних загонів ОУН-Б силоміць включила до своїх формувань підрозділи Т.Боровця та ОУН-М, назвавши їх УПА. Її головнокомандувачем  було призначено Романа Шухевича. Як стверджує відомий історик української діаспори О.Субтельний, найбільшої чисельності УПА досягла в 1943 – на початку 1944 рр., коли в ній налічувалось 30-40 тис. чоловік (Деякі сучасні відомі історики, наприклад, О.Д.Бойко вважає, що чисельність членів УПА становила близько 100 тис. осіб).

     УПА повинна була вирішувати два завдання: захищати місцеве населення від німецьких репресій, та готувати себе до ролі “народної армії” після вигнання німців з України.

     Прихід  на початку 1944 року у західні регіони  України Червоної армії поставив перед УПА складне питання  про доцільність продовження боротьби з переважаючими радянськими військами. У свій час ОУН вважала, що війна виснажить і більшовиків, і нацистів. Саме ці сподівання і спонукали боротьбу ОУН-УПА як проти німців, так і проти Червоної армії.

     Після вигнання німців з території України (жовтень 1944 р.) дії ОУН-УПА були спрямовані проти НКВС, членів комуністичної партії і тих, хто співпрацював з радянським режимом. Навесні 1944 р.  вояками УПА був смертельно поранений командуючий 1-им Українським фронтом Микола Ватутін. Для ліквідації УПА радянські війська організували блокаду партизанських територій, засилали агентів до УПА, вбивали її командирів. Боротьба виявилась запеклою і довготривалою. Вона закінчилась вже після війни на початку 50-х років.

     Таким чином, розглядаючи діяльність ОУН-УПА, треба зробити висновок: з одного боку, це світла сторінка  боротьби українського народу проти гітлерівського фашизму і сталінського тоталітарного режиму за створення незалежної української держави; з іншого боку, діяльність УПА принесла немало горя власному народу, зокрема проти тієї його частини, яка не підтримувала поглядів ОУН-УПА. На совісті цього формування також і кров багатьох невинних жертв місцевого польського, єврейського та російського населення.

     Наявність двох, хоч і нерівнозначних за масштабами та ефективністю, сил руху Опору (з перевагою на боці комуністичної) була особливістю українського театру партизанських дій. До цього треба віднести факт розколу української нації ідеологічною барикадою. Але є підстави наголосити і на тому, що об’єднувало українців: абсолютна більшість населення республіки не сприйняла націонал-соціалістичної ідеології, хоч як нацисти не намагались її нав’язати, зайняла, зрештою, однозначно ворожу позицію щодо окупантів. Це створювало сприятливі умови для розгоряння всеукраїнського руху Опору, який у 1943 році досяг найбільшого розмаху. В першу чергу активізувалась партизанська боротьба. А протипартизанські заходи німців приносили їм мінімальний успіх. Більше від них страждало мирне місцеве населення. Прифронтовий тил німецької армії став нагадувати пороховий льох. Для охорони тилу Німеччина вимушена була тримати 10% своєї регулярної армії. Окупаційна адміністрація втратила контроль над територією України. Партизанські формування на цей час вже не тільки багато в чому нагадували частини регулярної армії, а й координували з нею бойові дії. Це був справжній другий фронт Великої Вітчизняної війни.