Василь Стус як громадсько-політичний діяч

            У таборах та на засланні поет написав більше тисячі віршів, залишив чимало епістолярної спадщини.

            Друге ув’язнення отримав за участь у групі сприяння виконанню Гельсінських угод із захисту прав людини. Повернувшись восени 1979 до Києва, приєднався до гельсинської групи захисту прав людини. Незважаючи на те, що його здоров'я було підірване, Стус заробляв на життя, працюючи робітником на заводі: спочатку, з жовтня 1979 до січня 1980, формувальником II-го розряду ливарного цеху на заводі ім.Паризької комуни, після цього і до арешту — працював в цеху № 5 українського промислового об’єднання “Укрвзуттєпром“ фабрики взуття “Спорт“ намажчиком затяжної кромки на конвеєрі. У травні 1980 був знову заарештований, визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Відмовився від призначеного йому адвоката Віктора Медведчука, намагаючись самому здійснити свій захист. За це Стуса вивели із зали суду і вирок йому зачитали без нього. В одному з листів, адресованому світовій громадськості (жовтень 1980), відомий російський правозахисник А. Сахаров розцінив вирок Стусові як ганьбу радянської репресивної системи.

      Адвокатом Віктора Медведчука затвердили, незважаючи на чисельні протести обвинуваченого. Суд проходив за зачиненими дверима. Відомий письменник, правозахисник, громадський діяч і друг Василя Стуса  Євген Сверстюк згадує: «Коли Стус зустрівся з призначеним йому адвокатом, то відразу відчув, що Медведчук  є людиною комсомольського агресивного  типу, що він його не захищає, не хоче його розуміти і, власне, не цікавиться його справою. І Василь Стус відмовився від цього адвоката»[2]. Сам Медведчук наполягає, що роль адвоката в таких процесах була мінімальною: «Якщо хтось думає, що я міг би врятувати Василя Стуса, то він або брехун, або ніколи не жив у Радянському Союзі й не знає, що це таке. Рішення за такими справами ухвалювалося не у суді, а в партійних інстанціях і КДБ. Суд лише офіційно затверджував оголошений вирок» (цит. за офіційним інтернет-сайтом Медведчука).

      Про методи захисту, які використовував Медведчук, свідчить «Хроника текущих  событий»: „Адвокат у своїй промові  сказав, що всі злочини Стуса заслуговують покарання, але він просить звернути увагу на те, що Стус, працюючи у 1979—1980 рр. на підприємствах Києва, виконував  норму; крім того, він переніс тяжку  операцію шлунка. Після промови адвоката засідання суду було перервано. 2 жовтня засідання почалося прямо з читання  вироку (таким чином, у Стуса було вкрадене належне йому за законом  «останнє слово»)“.[3] 

      Табірними наглядачами було знищено збірку з приблизно 300 віршів Стуса. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв'язнями він кілька разів оголошував голодування. У січні 1983 року за передачу на волю зошита з віршами на рік був кинутий у камеру-одиночку. 28 серпня 1985 року Стуса відправили до карцеру за те, що читаючи книгу в камері, він сперся ліктем на нари. На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування. Помер в ніч з 3 на 4 вересня, можливо, від переохолодження. За офіційними данними він помер саме "від охолодження", "від голоду", Але виходячи з достовірних джерел, а саме зі слів його однотюремця, майже сокамерника, відомо, що він помер трагічною смертю (в таборі, де перебував Василь Семенович Стус, запобігалися засоби для утримання ув'язнених: нари у камері мали конструкцію схожу з поличками у сучасних поїздах - на ніч піднімалися та утримувались на гострих штирях, які видвигалися зі стін, з ранку задвигалися знову у стіни автоматично. Тому хто не вставав зрання - падав на підлогу). Вніч з 3 на 4 вересня без попередження (у спеціальне віконце для ув'язнених попереджали про видвигання штирів) наглядачі видвинули штирі у камері Василя Семеновича, які і стали причиною його смерті (його проколов один з штирів).

      Цей факт був скритий радянською владою.Так  помер Василь Семенович Стус - видатний поет сучасної України. Це трагічний  день для української культури, для  нашого народу. Трагічний тим більше, що Стус помер не природною смертю, а внаслідок повільного, садистського убивства, розтягненого на довгі роки витончених і невитончених катувань.

      Був похований на табірному цвинтарі у с. Борисово. Прохання родини перевезти  тіло додому відхилили на тій підставі, що не вийшов термін ув'язнення. Через чотири роки після смерті поета – в пізні листопадові дні  1989 – го, коли прах Василя Стуса, Юрія Литвина т Олекси Тихого   ( всі загинули в таборі ВС –389\36 селища Кучино на Уралі) вирішили перепоховати, морозний Київ схилявся перед людино, двічі кинутою у таборову невідомість.

      Пам'ятник  Василю Стусу у Вінниці, на майдані  Василя Стуса перед облдержадміністрацією

      1991 Стуса посмертно відзначено Державною  премією ім. Т. Шевченка за збірку  поезій «Дорога болю» (1990).

      Поезія  Василя Стуса характеризується ліричністю, мелодійністю, її основу становить  усвідомлення внутрішньої свободи, готовності до боротьби за кращу долю народу і України. Проте поступово  домінуючими в творах поета стали  песимістичні настрої, зневіра, породжені  «соціалістичною» дійсністю. Після  смерті поета в Україні видано збірки «Поезії» (1990), «Вікна в позапростір» (1992), «Золотокоса красуня» (Київ, 1992), «І край мене почує» (Київ, 1992), «Феномен доби», написано у 1970—1971 рр. (Київ, 1993), Твори в шести томах[4], дев'яти  книгах (Львів, 1994—95; ред. Д. Стус і М. Коцюбинська) та спогади «Не відлюбив свою тривогу ранню…».

      2 червня 2004 року в Державному центрі  театрального мистецтва ім. Леся  Курбаса відбулася презентація  унікального компакт-диску із  реставрованими записами віршів  Василя Стуса у виконанні автора  під назвою «Живий голос Василя  Стуса».

      26 листопада 2005 Стусу посмертно  присвоєно звання Герой України  з удостоєнням ордена Держави. На Донбасі працює Донбаський історико-літературний музей Василя Стуса.

      Висновок

      Стус  — людина рідкісної моральної, обдарованості, голос сумління у світі розхитаних і розмитих понять честі, правди, порядності. Він зберіг свій стиль до кінця. І це було основою його трагедії. Він ніс даровану йому іскру Божу з гідністю і лицарською відвагою, не згинаючись і не обминаючи. На такій дорозі поети гинуть. Але свого життя йому вистачило для виповнення призначення: піднятися до верховини, на якій відкривається трагічний сенс наших шукань на землі, на якій проблискує мудрість осявань.

      Сумніву нема, що Василь Стус, якому і народитись випало на святвечір, був людиною, створеною  для легенди. Він творив легенду свого життя не для слави, а в силу своєї натури. У трагічну добу нашої історії він мусив трагічно загинути, упасти смертю лицаря честі на самому дні тюремної системи. Але Василь Стус переміг, бо здійснюється його мрія бачити вільною свою Вітчизну в майорінні блакитно-золотих прапорів.

      За власні переконання в необхідності української культурної автономії творчість Василя Стуса була заборонена радянською владою, а сам поет був на 12 років позбавлений волі.

      Стус-політв’язень став першим із репресованих радянських письменників лауреатом «Міжнародної амністії». Його ж у 1985 році назвуть з-поміж претендентів на присвоєння Нобелівської премії. Та її присуджують лише живим, отже «завдання» влади й таборового керівництва не допустити, щоб Стус виголошував лауреатську промову. 28 серпня його кидають у карцер на 15 діб, звичайно ж, за брехливим звинуваченням. «У ніч з 3 на 4 вересня 1985 р. в карцері табору ВС-389/36 при загадкових обставинах відбулося вбивство Василя Стуса», – переконаний син поета Дмитро.   

      Стусові всього 47, як Шевченкові, Грінченкові. Їх також після смерті везли в рідну землю: Шевченка – з Петербурга, Грінченка – з Оспаданелі (Італія), Стуса – з могили № 9 с.Копально Пермської області. З-поміж них трьох Василь найдовше чекав повернення до свого народу: його прах перепоховали 19 листопада 1989 року на Байковому цвинтарі. 

       Список використаних джерел

1. Бедрик Ю.I. Василь Стус: Проблема сприймання. — К.: ПБП «Фотосервис», 1993. — 79 с.
2. Бондаренко А. І., Бондаренко Ю. І. Час вибору: Вивчення творчості Василя Стуса в школі: Посібник. — К.: Видав. центр « Академія», 2003. — 231 с.
3. Василь Стус в житті, творчості, спогадах та оцінках сучасників / О.Зінкевич, М. Француженко (упоряд. і ред.). — Балтимор — Торонто: Укр. вид-во «Смолоскип» ім. В. Симоненка, 1987. — 463 с.
4. Дзюба I. Різьбяр власного духу // Стус В. Під тягарем хреста. — Л.: Каменяр, 1991. — 158 с.
5. Дзюба І. Свіча у кам'яній пітьмі // Палімпсест. — К.: Вид-во «Факт», 2003. — С. 7-32.
6. Драч I. Василь Стус — поет трагічної долі // Стус Д. Дорога болю. — К.: Рад. письменник, 1990. — 214 с.
7. Жулинський М. Ця Богом послана Ґолґота… // Стус В. Вікна в позапростір. — К.: Веселка, 1992. — С. 248—255.
8. Коцюбинська М. Поет // В. Стус. Твори. У 6-ти томах, 9 кн. — Т. 1. — Кн. 1. — Львів: Літопис, 1994. — С. 7-38.
9. Коцюбинська М. Страсті по Вітчизні: Післяслово упорядника // Стус В. Дорога болю. — К.: Рад. письменник, 1990. — С. 201—212.
10. Коцюбинська М. У свічаді пам'яті // Україна. — 1991. — № 1. — С. 13-16.
11. Коцюбинська М. Х. Феномен Стуса // Сучасність. — 1991. — № 9. — С. 26-36.
12. Нецензурний Стус: Книга у 2 ч. — Т.: Підручники і посібники, 2003. — 320 с.
13. Стус Дмитро. Василь Стус // 100 найвідоміших українців. 3-є вид. — К., 2005. — С. 625—633.