Великий князь Володимир

ОСТАННІЙ  ПОДВИГ ГОРБАЧОВА  

Історична роль у встановленні всієї правди про Пакт і Секретний протокол належить, безумовно, рішенню II З'їзду народних депутатів СРСР від 24 грудня 1989 року. Від імені Комісії з політичної і правової оцінки радянсько-німецького договору про ненапад від 23 серпня 1939 року, утвореної на I З'їзді, фундаментальну доповідь зробив Яковлєв О.М., член Політбюро ЦК КПРС, секретар ЦК КПРС, депутат від КПРС. Комісія за півроку напруженої роботи розглянула сотні документів і документальних даних, у тому числі й ті, котрі вперше стали відомими під час вивчення даного питання. Після короткої, але гострої дискусії З'їзд ухвалив внесену Комісією Постанову «Про політичну і правову оцінку радянсько-німецького договору про ненапад від 1939 року». У ньому, зокрема, говориться: «3. З'їзд вважає, що зміст цього договору не розходився з нормами міжнародного права і договірною практикою держав, прийнятими для подібного роду урегулювання. Однак як при укладенні договору, так і в процесі його ратифікації приховувався той факт, що одночасно з договором було підписано «секретний додатковий протокол», яким визначалися «сфери інтересів» сторін, що домовлялися, від Балтійського до Чорного моря, від Фінляндії до Бессарабії. Оригінали протоколу не виявлено ні в радянських, ні в зарубіжних архівах. Проте графологічна фототехнічна й лексична експертизи копій, карт і інших документів, відповідність подальших подій змісту протоколу підтверджують факт його підписання та існування. 5. З'їзд констатує, що протокол від 23 серпня 1939 року й інші секретні протоколи, підписані з Німеччиною в 1939 — 1941 роках як за методом їх складання, так і за змістом були відходом від ленінських принципів радянської зовнішньої політики. Зроблене в них розмежування «сфер інтересів» СРСР і Німеччини й інші дії суперечили з юридичної точки зору суверенітету і незалежності ряду третіх країн. З'їзд зазначає, що на той період відносини СРСР iз Латвією, Литвою та Естонією регулювалися системою договорів. Згідно з мирними договорами 1920 року і договорами про ненапади, укладеними в 1926 — 1933 роках, їхні учасники зобов'язувалися взаємно поважати за будь-яких обставин суверенітет, територіальну цілісність і недоторканність один одного. Відповідні зобов'язання Радянський Союз мав перед Польщею та Фінляндією. 6. З'їзд констатує, що переговори з Німеччиною за секретними протоколами велися Сталіним і Молотовим таємно від радянського народу, ЦК ВКП(б) і всієї партії, Верховної Ради й Уряду СРСР, ці протоколи було вилучено з процедур ратифікації. Таким чином, рішення про їхнє підписання було по суті і за формою — актом особистої влади і ніяк не відображало волю радянського народу, який не несе відповідальності за цю змову. 7. З'їзд народних депутатів СРСР засуджує факт підписання «секретного додаткового протоколу» від 23 серпня 1939 року та інших секретних домовленостей iз Німеччиною. З'їзд визнає секретні протоколи юридично неспроможними і недійсними з моменту їх підписання. Протоколи не створювали нової правової бази для взаємовідносин Радянського Союзу з третіми країнами, а були використані Сталіним і його оточенням для пред'явлення ультиматумів і силового тиску на інші держави на порушення взятих перед ними правових зобов'язань». Доповідь Яковлєва і Постанова З'їзду — виключно важливі документи з історичної і політичної точки зору. Постанова, окрім того, є документом найвищої в колишньому СРСР юридичної сили, і вона вже не підлягає (внаслідок подальших історичних змін) ніякому перегляду і змінам. Тому висновки З'їзду в питанні оцінки Пакту і Секретного протоколу справді безцінні. Передусім — визнання факту існування Секретного протоколу. Цей пункт викликав найбільшу дискусію народних депутатів. Але, незважаючи на фізичну відсутність оригіналів Протоколу, за сукупністю інших доказів — наявності в СРСР і ФРН копій, наявності оригіналу карти «розподілу» Європи з підписами Сталіна і Ріббентропа, інших документів — З'їзд визнав доведеним факт його існування. Не менш важливими є етичні оцінки З'їзду, кваліфікація Протоколу як змови двох хижаків, які стали на шлях розподілу здобичі. Засуджено як саму угоду, так і порушення договірних зобов'язань, суверенітету і незалежності третіх країн, використання Протоколу для пред'явлення ультиматумів і силового тиску. За Постанову проголосувало 1435 депутатів (75%), проти — 251, утрималися — 266. Враховуючи величезну моральну й історичну відповідальність депутатів у прийнятті рішення, тягар руйнування залізобетонних стереотипів уявлень про «миролюбну політику» й історичне місіонерство радянської держави, можна стверджувати, що таке голосування стало можливим тільки через принципову позицію керівників КПРС — М.Горбачова і О.Яковлєва. Багато захисників «ідеалів» пропонували обмежитися одним першим пунктом, «взяти до уваги». Проте Постанову прийнято в повному обсязі, історична правда перемогла. «За» голосували не тільки демократи і представники прибалтійських республік. Постанову також підтримали, ймовірно, внаслідок партійної дисципліни, функціонери і рядові члени КПРС, що і вирішило результат голосування. Цікаво пригадати, що в українській депутації «за», зокрема, голосували наші перші депутати-демократи В.Грищук, Д.Павличко, С.Рябченко, Л.Сандуляк, П.Таланчук, В.Черняк, В.Яворівський та інші, керівники КПУ В.Івашко, С.Гуренко, Г.Крючков, а також Б.Олійник. В.Щербицький і Ю.Щербак були відсутні. Однак прихований бунт номенклатури яскраво видно з голосування тієї її частини, котра безпосередньо не залежала від М.Горбачова. «Проти» були В.Шевченко, В.Борисовський, В.Фокін, Є.Качаловський (В.Масол утримався), проте причин своєї незгоди вони не оприлюднили. Компанію їм склали тоді А.Макашов, С.Умалатова. І.Полозков. Цікаво також, що союзне керівництво було одностайнішим: «за» голосували М.Горбачов, О.Яковлєв, Є.Лігачов, М.Рижков, А.Лук'янов, Є.Примаков, Б.Єльцин, Є.Строєв і багато інших. Навіть із сьогодення і тільки за сухими рядками стенограм З'їзду виразно відчуваються всі політичні, правові й етично-психологічні складності розумiння історичної істини. Напевно, II З'їзд — останній, на якому стало можливим прийняття такої постанови. Для наступного з'їзду першочерговими стали питання загострення політичної боротьби, введення поста Президента СРСР, вихід Литви зі складу СРСР, дезiнтеграція СРСР, загострення економічної кризи, війна законів і т.д. Було вже не до комісій. Тим історично вагоміша постанова II З'їзду про події серпня 1939 р., тим вищий цивільний подвиг керівників КПРС, ініціаторів цього рішення. До таких висот їм більше не довелося підійматися. Шкода тільки, що зміни у масовій свідомості, осмислення уроків історії більшістю народу не відбувається так рішуче і радикально, як прийняття документів з'їздами.  

ПАКТ  ТА IСТОРIЯ  

При всій очевидності оцінок Пакту, сьогодні необхідно, на жаль, нагадувати про  них. Тому що багато впливових політиків  сучасності не зробили ніяких висновків, нічому не навчилися. Під лозунгами «захисту правди історії» відновлюються реліктово-комуністичні тлумачення ролі сталінського керівництва у розв'язанні Другої світової війни. Скликаються симпозіуми «червоних істориків», щоб знову нав'язувати суспільству старі догми — «Друга світова війна породжена імперіалістичними протиріччями капіталістичних держав», «зовнішня політика СРСР напередодні війни була по своїй суті оптимальною відповіддю на міжнародний стан», «трагічний початок Великої Вітчизняної війни — наслідок не стільки помилок і прорахунків радянського керівництва, скільки об'єктивних причин». Ніби час повернувся назад, і ми повернулися у часи «Короткого курсу історії ВКП(б)»! Ніби й не було ні Секретного протоколу, ні Постанови II З'їзду народних депутатів СРСР. Найпідступнішою у цьому «захисті правди» є лицемірна підміна понять — виправдання ідеології та діяльності компартії великою Перемогою народів світу, передусім народів СРСР над фашизмом. Межа цинізму — ототожнення історичних злочинів комуністичних вождів перед людством і власним народом iз великим подвигом народу, який заплатив за ці злочини небачену ціну. Для будь-якого режиму будь- якої держави колосальні жертви і втрати, котрі понесли народи СРСР у Другій світовій війні — це страшне свідчення саме «прорахунків і помилок» керівництва. Незрiвнянно вища вина режиму, якщо народ десятками мільйонів життів розплачується за злочиннi ігрища вождів — за таємні змови, розподіли «сфер впливу», жонглювання долями народів і держав. Тягар злочину кремлівських вождів перед власним народом і народами інших країн тим серйозніший, що акт змови з гітлерівцями 23 серпня не був винятком, випадковою помилкою, затьмаренням розуму. Ні, це було істинною суттю режиму, його справжнім ставленням до долі народів, до питань війни і миру, це було нормою його політики. Таємні змови продовжувалися і після Пакту. 28 вересня 1939 р., при підписанні Договору з Німеччиною «Про дружбу і кордони» було підписано ще два секретних протоколи — знову змова і переділ здобичі (про цей договір — окрема розмова). У грудні 1940 р. радянським і німецьким керівництвом всерйоз розглядалося питання про приєднання СРСР до союзу Німеччини, Італії і Японії з підписанням, звичайно, секретних протоколів — тепер вже про розподіл сфер впливу в світі і про встановлення гегемонії СРСР над чорноморськими протоками. Приєднання не відбулося з прозаїчних причин — у кремлівського керівництва розгорівся надмірний апетит, захотілося п'яти секретних протоколів — ще і стосовно Фінляндії, Болгарії, Сахаліну. Тож і переговори з керівництвом країн антигітлерівської коаліції в Тегерані (1943 р.), Ялті (1945 р.), Потсдамі (1945р.) не були позбавлені від маніпулювань країнами і кордонами, від вирішення доль народів і держав без їхнього відома і згоди.  

Вожді нацистської Німеччини відповіли  за свої лиходійства перед людством на Міжнародному військовому трибуналі в Нюрнберзі, в тому числі — за розв'язання Другої світової війни. Однак у серпні 1939 р. політика і вчинки комуністичного керівництва СРСР були нічим не праведніші за дії Німеччини. 60-річчя підписання радянсько- німецького Пакту про ненапад і Секретного додаткового протоколу — хороший привід для того, щоб іще раз замислитися над їхніми тяжкими уроками.