Вторая мировая война

ВТОРАЯ МИРОВАЯ  ВОЙНА

Вторая  мировая Война 1939-45, развязана Германией, Италией и Японией. 1 сентября 1939 Германия вторглась в Польшу. Великобритания и Франция 3 сентября объявили Германии войну. В апреле -- мае 1940 немецко-фашистские войска оккупировали Данию и Норвегию, 10 мая 1940 вторглись в Бельгию (капитулировала 28 мая), Нидерланды (капитулировали 14 мая), Люксембург, а затем через их территорию во Францию (капитулировала 22 июня; в конце июня в Лондоне был создан комитет Свободной, с июля 1942 -- Сражающейся Франции). 10 июня 1940 в войну на стороне Германии вступила Италия. В апреле 1941 Германия захватила территорию Греции и Югославии.

22 июня 1941 Германия напала на Советский  Союз (см. Великая Отечественная  война Советского Союза 1941-45). Вместе с ней выступили Венгрия, Румыния, Финляндия, Италия. На советско-германском фронте находилось от 62 до 70% действующих дивизий фашистской Германии. Разгром противника в Московской битве 1941-42 означал срыв гитлеровского плана «молниеносной войны». Летом 1941 было положено начало созданию антигитлеровской коалиции.

7 декабря  1941 нападением на Перл-Харбор  Япония развязала войну против  США. 8 декабря США, Великобритания  и другие страны объявили войну  Японии. 11 декабря Германия и Италия  объявили войну США. В кон. 1941 -- нач. 1942 Япония захватила Малайю, Индонезию, Филиппины, Бирму, создала угрозу вторжения в Австралию (см. Тихоокеанские кампании). На советско-германском фронте в результате летнего наступления немецко-фашистские войска вышли на Кавказ и к Волге.

Победы  Красной Армии в Сталинградской битве 1942-43 и Курской битве 1943 привели  к окончательной утрате германским командованием стратегической инициативы. К маю 1943 англо-американскими войсками была освобождена Сев. Африка (см. Северо-Африканская  кампания). В июле -- августе 1943 англо-американские войска высадились на о. Сицилия. 3 сентября 1943 Италия подписала акт о капитуляции. На Тегеранской конференции 1943 была признана первостепенная важность открытия 2-го фронта в Европе путем высадки англо-французских войск в Сев. Франции.

В 1944 Красная  Армия освободила почти всю территорию Советского Союза. 6 июня 1944 западные союзники высадились во Франции, открыв таким  образом 2-й фронт в Европе, и  в сентябре 1944 при активной поддержке  сил французского Сопротивления очистили от фашистских оккупантов почти всю территорию Франции. Советские войска с середины 1944 начали освобождение стран Центр. и Юго-Вост. Европы, которое было при участии патриотических сил этих стран завершено весной 1945. В апреле союзными войсками были освобождены Сев. Италия и районы Зап. Германии. На Крымской конференции 1945 были согласованы планы окончательного разгрома фашистской Германии, а также принципы послевоенного устройства мира.

2 мая  1945 Красной Армией был взят  Берлин. В полночь 8 мая в предместье Берлина Карлсхорсте представители германского верховного командования подписали Акт о безоговорочной капитуляции. 11 мая Красная Армия закончила Пражскую операцию 1945.

На Тихом  ок. американо-английские вооруженные  силы в 1944 овладели Маршалловыми и Марианскими островами, в 1945 -- Филиппинами и японским о-вом Окинава. Американские ВВС сбросили атомные бомбы на японские города Хиросима (6 августа 1945) и Нагасаки (9 августа), что не вызывалось военной необходимостью. 8 августа 1945 СССР в соответствии с обязательствами, взятыми на Крымской конференции, объявил войну и 9 августа начал военные действия против Японии; вместе с СССР выступила (10 августа) Монгольская Народная Республика, 11 августа в наступление против японских захватчиков перешла Народно-освободительная армия Китая. Япония 2 сентября 1945 подписала акт о безоговорочной капитуляции.

Во Вторую мировую войну было вовлечено 72 государства. В странах, участвовавших в войне, было мобилизовано до 110 млн. человек. В  ходе войны погибло до 62 млн. ч. (в т. ч. св. 27 млн. советских граждан). 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Відлига 

5 березня  1953 р. помер Й.Сталін. Після його смерті розпочався новий період радянської історії. Гостро постало питання про сталінську спадщину. Спочатку провідні позиції зайняв Георгій Маленков, якого було призначено головою Ради Міністрів СРСР. Однак до влади рвався всемогутній шеф органів безпеки Лаврентій Берія. Ви-рішальним аргументом у сутичці за владу була військова сила. Військові на чолі з маршалом Г. Жуковим, який після смерті Сталіна по-вернувся до Москви, заарештували Л. Берію. Його звинуватили у спробі заколоту, шпигунстві, інших, у тому числі й надуманих, злочи-нах і розстріляли. Після цього на провідні позиції у правлячій верхівці висунувся Микита Хрущов. У вересні 1953 р. він став першим секретарем ЦК КПРС. На початку 1955 р. Г. Маленкова було усунуто з посади голови уряду й замінено Миколою Булганіним, який не пре-тендував на головну роль у керівництві.

Наступники  Сталіна розуміли, що продовження політики «закручування гайок», терору і репресій безперспективне і таїть у собі небезпеку могутніх соціальних вибухів. Попереджувальним дзвінком стали повстання в'язнів Воркути (1953) та інших концтаборів ГУЛАГу. Нове керівництво пішло на деяку лібералізацію суспільно-політичного життя. Почався період так званої «відлиги».

Після смерті Сталіна нові радянські лідери оголосили амністію ув'язненим на термін до п'яти років. На волю вийшли головно кримінальні елементи, оскільки політичні в'язні мали значно триваліші терміни ув'язнення. Це спровокувало вибух злочинності у країні. Виправні трудові табори реорганізовувалися у колонії, скасовувались одіозні укази, серед них «Про судову відповідальність робітників і службовців за самовільний відхід з підприємств та установ і прогул без поважної причини». Після арешту Л. Берії розпочався перегляд справ по-літв'язнів. Десятки тисяч виправданих потягнулися з сибірських концтаборів, несучи правду про ГУЛАГ. Було прийнято рішення про реабілітацію репресованих у роки війни народів та відновлення їхньої національно-територіальної автономії. Повернулися до рідних місць чеченці, інгуші, карачаївці, балкарці, калмики. Однак у праві на реа-білітацію було відмовлено поволзьким німцям, кримським татарам та деяким іншим народам.

Кульмінаційним  моментом «відлиги» став XX з'їзд  КПРС (лютий 1956 р.). У доповіді на закритому  засіданні М. Хрущов вперше розкрив  страхітливі злочини, скоєні Сталіним та його оточенням. Однак нове партійно-державне керівництво, розвінчуючи «культ особи», прагнуло переконати, що сталінські злочини були лише «деформацією» соці-алізму. М. Хрущов закликав відкинути сталінізм і повернутися до ідей Леніна, замовчуючи при цьому, що перший практик комуністичного будівництва започаткував масовий терор проти мирних людей, що саме за його наказом було створено перші концтабори та організовано ЧК - інструмент для придушення всякого інакодумства і невдоволення режимом.

Переважна більшість радянського суспільства вітала критику сталінізму, незважаючи на її обмеженість і непослідовність. Натомість консервативні кола, а також чимало людей, запаморочених багаторіч-ною більшовицькою пропагандою, розвінчання «великого вождя» сприйняли вороже. У жовтні 1956 р. у Тбілісі відбулася демонстрація протесту проти нового керівництва СРСР на захист Сталіна, яку було розстріляно військами МВС. Антисталінський курс М. Хрущова зуст-рів опір більшості президії ЦК КПРС. Георгій Маленков, В'ячеслав Молотов, Лазар Каганович, Дмитро Шепілов та інші сталіністи всту-пили у змову, щоб позбавити М. Хрущова посади. У вирішальний момент М. Хрущову вдалося скликати партійний пленум (червень 1957 р.). На ньому більшістю голосів було схвалено пропозицію М. Хру-щова про виведення зі складу ЦК «антипартійної групи» (так було названо вищезгаданих змовників). На відміну від часів Сталіна, опо-зиціонерів не розстріляли; їм було дозволено працювати на керівних посадах у нижчих ланках управління. Це стало помітною прикметою пом'якшення комуністичного режиму.

Перемога  на пленумі зміцнила позиції М. Хрущова. У березні 1958 р. він обійняв ще й посаду голови Ради Міністрів. Зосередження влади і перетворення її в особисту не рятували від свавілля нового вождя і підлеглого йому апарату. М. Хрущов, як і попередні вожді, прагнув ощасливити народ, крокуючи чимдуж до комунізму. На початку 60-х років він проголосив курс на будівництво комуністичного суспільства першочерговим завданням, розрахованим на двадцятирічний період. У дусі цього рішення було розроблено і на XXII з'їзді КПРС (1961 р.) прийнято нову програму партії, у якій проголошувалося: «Нинішнє покоління радянських людей житиме за комунізму».