Загальна характеристика фінансового права

1.Загальна  характеристика господарського  права.

Господарське  право — це сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини  у сфері державного управління економікою, виробництва та реалізації продукції, виконання робіт і надання  послуг з метою одержання прибутку. Нормативною основою господарського права виступає господарське законодавство.

Концепція господарського права заснована  на узгодженні приватноправових (горизонтальних) і публічно-правових (вертикальних) відносин у сфері господарювання, що передбачає формування відповідних  правових норм на основі поєднання  ринкового саморегулювання економічних  відносин та державного регулювання  макроекономічних процесів.

Вважається, що поза такого узгодження приватноправові  і публічно-правові відносини  у сфері господарювання розвиваються різноспрямовано, суперечать один одному, стримуючи розвиток економічних відносин і створюючи колізії в їх правовому регулюванні.

Господарське  право дозволяє охопити єдністю  регулювання не тільки комерційні, а й некомерційні відносини у  сфері господарювання.  

2.Поняття  фінансів. Прибутковий податок з  громадян.

Фінансове право охоплює своїм впливом  відповідне специфічне коло суспільних відносин. Ці відносини зумовлені тим, що держава для виконання своїх завдань використовує такий економічний інструмент, як фінанси та здійснює у зв’язку з цим фінансову діяльність. Саме тому при вивченні змісту фінансового права важливо, передусім, звернутися до визначення термінів «фінанси», «фінансова система» та «фінансова діяльність». Поняття «фінанси» походить від фр. finance — сполучення усіх грошових коштів, які є в розпорядженні підприємства, держави, а також система їх формування, розподілу та перерозподілу. Фінанси безпосередньо пов’язані з функціонуванням суспільних економічних відносин у процесі акумуляції, перерозподілу та використання централізованих та децентралізованих грошових фондів. Суспільство під час еволюційного розвитку від товарообміну прийшло до ринкових відносин, за яких грошові кошти є загальним еквівалентом, а держава в своїй діяльності щодо управління економічними та соціальними процесами стала вести облік доходів та видатків у грошовій формі, утворюючи різні грошові фонди. Фінанси — це не тільки грошові кошти. Це, насамперед, відносини між людьми щодо утворення, перерозподілу та використання грошових фондів. Безумовно, фінанси та фінансові відносини — це грошові відносини, проте, не всі відносини щодо коштів є фінансовими. Фінанси поділяються на публічні та приватні.

Прибутковий податок з громадян - загальнодержавний податок, а тому порядок його сплати, пільги, розміри ставок встановлюються законодавчими актами України. Він є прямим податком, тобто самостійно сплачується громадянином безпосередньо з отриманого доходу.

Податки з громадян - це економічні відносини у грошовій формі, які виникають між державою і населенням та є одним із важливих обов'язків громадян, пов'язаних із дотриманням Конституції. Конституційний обов'язок громадян - сумлінно та своєчасно сплачувати податки та подавати декларацію - закріплений не тільки у Конституції України, але й у конституціях усіх провідних держав світу.

В Україні  платники прибуткового податку розподіляються за такими ознаками:

робітники та службовці (наймані працівники);

фізичні особи-суб'єкти підприємницької діяльності та громадяни, які здійснюють незалежну  професійну діяльність;

громадяни, які отримують інші доходи від  регулярної діяльності;

іноземні  громадяни та особи без громадянства.

 Платниками прибуткового податку є фізичні особи незалежно від віку, громадянства, статі, раси, національного, сімейного, соціального і майнового стану, приналежності до громадських організацій та політичних партій, ставлення до релігії.

Залежно від характеру отримання доходу та категорії платників прибутковий  податок може сплачуватися самостійно або утримуватися та перераховуватися до бюджету юридичними і фізичними  особами-суб'єктами підприємницької  діяльності відповідно до чинного законодавства, які нараховують та виплачують доходи. 

3.Характеристика  колективного договору. Характеристика  трудового договору.

Колекти́вний до́гові́р (рос. коллективный договор, англ. collective agreement, нім. Tarifvertrag, Betriebskollektivvertrag) — угода, яка укладається між власником або уповноваженим ним органом (особою) і одним або кількома профспілковими чи іншими уповноваженими на представництво трудовим колективом органами, а у разі відсутності таких органів — представниками трудящих, обраними та уповноваженими трудовим колективом. Колективний договір є результатом соціального партнерства та діалогу на локальному рівні.

Колективний договір укладається відповідно до чинного законодавства (ст. 10—20 Гл. 2 КЗпП України, ЗУ "Про колективні договори і угоди" та ін.) та узятих сторонами зобов'язань і має на меті регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин, а також узгодження інтересів трудящих, власників та уповноважених ними органів. К. д. укладається на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності і господарювання, які використовують найману працю і мають права юридичної особи, а також у структурних підрозділах підприємства, установи, організації в межах компетенції цих підрозділів.

Зміст колективного договору визначають сторони. У ньому передбачаються взаємні  зобов'язання сторін щодо регулювання  виробничих, трудових, соціально-економічних  відносин, зокрема:

зміни в організації виробництва і праці;

забезпечення  продуктивної зайнятості;

нормування  оплати праці;

встановлення  форм, системи, розмірів заробітної плати  та інших видів трудових виплат (премій, доплат, надбавок та інші);

встановлення  гарантій, компенсацій, пільг;

участь  трудового колективу у формуванні, розподілі і використанні прибутку підприємства, установи, організації (якщо це передбачено статутом);

встановлення  режиму роботи, тривалості робочого часу і відпочинку;

умов  і охорони праці;

забезпечення  житлово-побутового, культурного, медичного  обслуговування, організації оздоровлення і відпочинку працівників;

гарантій  діяльності профспілкової чи інших  представницьких організацій трудящих.

У колективному договорі можна передбачити додаткові  порівняно з чинним законодавством і угодами гарантії, соціально-побутові пільги.

Колективний договір підлягає реєстрації місцевими  органами державної виконавчої влади, порядок якої визначається Кабінетом Міністрів України.

Колективний договір набирає чинності від  дня підписання його сторонами або  від дня, зазначеного в ньому, і діє до часу укладання нового або перегляду чинного, якщо інше не передбачено договором. На новостворених  підприємствах, в установах, організаціях колективного договору має укладатися у тримісячний строк після  реєстрації або після рішення  про заснування їх, якщо реєстрація не передбачена.

Колективний договір поширюється на всіх працівників  незалежно від того, чи є вони членами профспілки, і обов'язковий як для власника або уповноваженого ним органу, так і для працівників. Контроль за виконанням колективного договору здійснюється безпосередньо сторонами, які його уклали, або уповноваженими ними представниками. Щорічно в строки, передбачені колективного договору, сторони, що його підписали, звітують про його виконання.

     Трудовий  договір  є  угода  між   працівником   і   власником  
підприємства,  установи,   організації   або   уповноваженим   ним  
органом  чи фізичною  особою,  за  якою  працівник  зобов'язується  
виконувати  роботу,   визначену   цією   угодою,   з   підляганням  
внутрішньому  трудовому  розпорядкові,  а  власник   підприємства,  
установи, організації  або  уповноважений  ним  орган  чи  фізична  
особа зобов'язується виплачувати працівникові  заробітну  плату  і  
забезпечувати  умови  праці,  необхідні  для   виконання   роботи,  
передбачені законодавством  про  працю,  колективним  договором  і  
угодою сторін.

     Трудовий  договір може бути:

     1) безстроковим, що укладається на  невизначений строк;

     2) на визначений строк, встановлений  за погодженням сторін;

     3) таким, що укладається на  час виконання певної роботи.

     Строковий трудовий  договір   укладається  у  випадках,   коли  
трудові відносини  не  можуть  бути  встановлені  на  невизначений  
строк з  урахуванням  характеру  наступної  роботи,  або  умов  її  
виконання,  або  інтересів  працівника  та   в   інших   випадках,  
передбачених законодавчими актами.

     Трудовий договір укладається,  як правило, в письмовій формі.  
Додержання письмової форми є обов'язковим:

     1) при організованому наборі працівників;

     2)  при  укладенні  трудового  договору про роботу в районах  з  
особливими  природними  географічними  і  геологічними  умовами та  
умовами підвищеного ризику для здоров'я;

     3) при укладенні контракту;

     4) у  випадках,  коли  працівник   наполягає   на   укладенні  
трудового договору у письмовій формі;

     5) при укладенні трудового договору  з  неповнолітнім  (стаття  
187 цього Кодексу);

     6)  при  укладенні  трудового   договору  з  фізичною  особою;

     7) в інших  випадках,  передбачених  законодавством  України.

     При  укладенні  трудового   договору  громадянин  зобов'язаний  
подати  паспорт  або інший документ,  що посвідчує особу,  трудову  
книжку,  а  у  випадках,  передбачених  законодавством,  -   також  
документ   про  освіту  (спеціальність,  кваліфікацію),  про  стан  
здоров'я  та  інші  документи.

     Укладення трудового   договору   оформляється   наказом    чи  
розпорядженням   власника   або   уповноваженого  ним  органу  про  
зарахування працівника на роботу.

     Трудовий договір вважається  укладеним і тоді,  коли наказ   чи  
розпорядження   не  були  видані,  але  працівника  фактично  було  
допущено  до  роботи.

Правове визначення трудового договору міститься  в ст. 21 КЗпП, - це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом, або фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.