Правовий режим майна суб’єктів господарювання

Надходження від  продажу (здачі в оренду) майнових об’єктів (комплексів), що належать суб’єктам господарювання, придбання майна інших суб’єктів – одне з джерел формування майна, що поділяється на кілька складових :

1) виручка від продажу майнових об’єктів;

2) надходження у вигляді  орендної плати як платежу  за користування об’єктом оренди;

3) придбання майна інших  суб’єктів (у власність, господарське  відання або оперативне управління) відповідно до укладених договорів.

Кредити банків та інших кредиторів – це кошти та матеріальні цінності, які надаються резидентами або нерезидентами у користування юридичним або фізичним особам на визначений строк та під процент. Кредит розподіляється на фінансовий кредит, товарний кредит, інвестиційний податковий кредит та кредит під цінні папери, що засвідчують відносини позики.

Бозоплатні та благодійні внески, пожертвування організацій та громадян складають незначне за розміром джерело формування майна суб’єктів господарювання.

Майно суб’єктів  господарювання може формуватися також за рахунок  інших джерел, не заборонених законом.

Правовий режим майна  суб’єктів господарювання встановлюється Господарським кодексом та іншими законами з урахування видів майна, зазначених у ст. 139 ГК (основні фонди, оборотні засоби, кошти, товари, цінні папери тощо).

Частина 1 ст. 141 ГК узагальнено  встановлює перелік об’єктів, що належать до державного майна у сфері господарювання.

Цілісні майнові  комплекси державних підприємств, їх структурних підрозділів – це господарські об’єкти із завершеним циклом виробництва продукції (робот, послуг), відокремленою земельною ділянкою, на якій розміщений об’єкт, та автономними інженерними комунікаціями і системою енергопостачання (ч. 3 ст. 283 ГК). Оскільки таке визначення цілісних майнових комплексів державних підприємств стосується об’єктів оренди, для загальних цілей (в тому числі для визначення складу майна підприємства як єдиного майнового комплексу) можна керуватися положеннями ч. 2 ст. 191 ЦК, згідно з якою до складу підприємства як єдиного майнового комплексу входять усі види майна, призначені для його діяльності, включаючи земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги, борги, а також право на торговельну марку або інше позначення та інші права, якщо інше не встановлено договором або законом.

Цілісний майновий комплекс підприємства визначається нерухомістю  і може бути об’єктом купівлі-продажу  та інших угод, на умовах і в порядку, визначених Господарським кодексом та законами, прийнятими відповідно до нього (ч. 3 ст. 66 ГК).

Нерухоме майно  державних підприємств (в ч. 1 ст. 181 ЦК ще вжито термін «нерухомі речі», «нерухомість») – це земельні ділянки, а також об’єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Режим нерухомою речі може бути поширено законом на повітряні  та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об’єкти, а також  інші речі, права на які підлягають державний реєстрації (ч. 2 ст. 181 ЦК).

Інше окреме індивідуально  визначене майно державних підприємств – це майно (річ), яке наділене тільки йому властивими ознаками, що вирізняють його з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи його.

Акції (частки, паї) держави у майні суб’єктів господарювання різних форм власності (наприклад, 50% + 1 акція, 25% + 1 акція, або інша кількість акцій у статутних фондах відкритих акціонерних товариств, створених в процесі корпоратизації і приватизації; будь-яка кількість акцій, часток, паїв у статутних фондах (майні) інших суб’єктів господарювання).

Стаття 141 ГК називає серед  державного майна суб’єктів господарювання також майно, закріплене за державними установами і організаціями з  метою здійснення необхідної господарської  діяльності, та майно, передане в безоплатне користування самоврядним установам  і організаціям або в оренду для  використання його у господарській  діяльності. На нашу думку, тут йдеться  не про якісь окремі види майна, а, скоріше, про певних суб’єктів, які  здійснюють господарську діяльність без  мети одержання прибутку (некомерційну господарську діяльність), використовуючи при цьому державне майно, закріплене за ними на певному правовому титулі.

Держава через уповноважені органи державної влади здійснює права власника не лише стосовно майна, вказаного в ч. 1 ст. 141 ГК, але також  і щодо об’єктів права власності  Українського народу, зазначених у  ч. 1 ст. 148 ГК – землі, її надр, атмосферного повітря, водних та інших природних  ресурсів, що знаходяться в межах  території України, природних ресурсів її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони.

Відповідно до п. 5 ст. 116 Конституції  України Кабінет Міністрів України  забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності, здійснює управління об’єктами державної власності  відповідно до закону. Так, відповідно до ст. 4 Закону «Про управління об’єктами  державної власності» суб’єктами управління об’єктами державної власності  є:

• Кабінет Міністрів України;
• Фонд державного майна України;
• міністерства та інші органи виконавцях влади (далі – уповноважені органи управління);
• органи, які здійснюють управління державним майном відповідно до повноважень, визначених окремими законами;
• державні господарські об’єднання, державні холдингові компанії, інші державні господарські організації (далі – господарські структури);
• юридичні та фізичні особи, які виконують функції з управління корпоративними правами держави (далі – уповноважені особи);
• Національна академія наук України, галузеві академії наук.

Повноваження цих органів  і господарських організацій  щодо управління об’єктами державної  власності встановлені, зокрема, в  ст. ст. 5 – 11 Закону «Про управління об’єктами  державної власності», ст. ст. 20, 21, 25 Закону «Про Кабінет Міністрів України».

Згідно з ст. 19 Закону України  від 9 квітня 1999 р. «Про місцеві державні адміністрації» місцева державна адміністрація  здійснює на відповідній території  управління об’єктами, що перебувають  у державній власності та передані до сфери її управління.

Крім центральних та місцевих органів виконавчої влади у випадках, передбачених законом, управління державним  майном здійснюють також інші суб’єкти. Наприклад, як виняток, функції з  управління майном, що є у державній  власності,і закріплене за підприємствами і організаціями, що входять до складу корпорацій «Укрбуд», «Украгропромбуд», «Укрмонтажспецбуд», «Укрбудматеріали», «Укртрансбуд», «Укрметротунельбуд» та концерну «Укрцемент», було делеговано цим корпораціям і концерну (див.: Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. № 19 – 93 «Про управління майном, що є у загальнодержавній власності, в будівництві та промисловості будівельних матеріалів»).

Кабінет Міністрів України  встановлює перелік державного майна, яке безоплатно передається у  власність відповідних територіальних громад (комунальну власність). Передача об’єктів господарського призначення  з державної у комунальну власність  здійснюється в порядку, встановленому  законом.

Передача майна у зазначених випадках здійснюється у порядку, передбаченому  Законом України від 3 березня 1998 р. «Про передачу об’єктів права державної та комунальної власності», що регулює відносини, пов’язані з передачею об’єктів права державної власності у комунальну власність територіальних громад, сіл, селищ, міст або у їх спільну власність, а також об’єктів права комунальної власності у державну власність. Детально порядок безоплатної передачі об’єктів права державної власності врегульовано Положенням про порядок передачі об’єктів права державної та комунальної власності, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21 вересня 1998 р. № 1482.

Об’єктами передачі згідно з цими актами є:

а) цілісні майнові комплекси  підприємств, установ, організацій, їх структурних підрозділів (далі –  підприємств). Структурний підрозділ  підприємства може бути об’єктом передачі після виділення його в установленому  порядку в цілісний майновий комплекс на підставі розподільного балансу;

б) нерухоме майно (будівлі, споруди, у тому числі об’єкти  незавершеного будівництва, а також  нежитлові приміщення після виділення  їх в окрему облікову одиницю (інвентарний  об’єкт) на підставі складання в  установленому порядку розподільного  балансу за умови обов’язкового  наступного укладення з іншими балансоутримувачами будинку, в якому розташовані ці приміщення, угоди про спільне користування та утримування будинку і прибуткової території);

в) інше окреме індивідуально  визначене майно підприємств (крім нерухомого);

г) акції (частки, паї), що належать державі у майні господарського товариства (крім передачі акцій державним  органам приватизації засновниками відкритих акціонерних товариств, створених у процесі корпоратизації);

д) житловий фонд та інші об’єкти  соціальної інфраструктури (далі –  об’єкти соціальної інфраструктури), які перебувають у повному  господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, установ, організацій (далі – підприємств) або не увійшли до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації), у тому числі не завершені будівництвом.

Передача об’єктів права  державної власності здійснюється за рішенням Кабінету Міністрів України  та органів, уповноважених управляти  державним майном, або самоврядних  організацій залежно від видів  об’єктів.

Передача об’єктів права  державної власності від одного підприємства іншому, що належать до сфери  управління одного і того ж органу, уповноваженого управляти державним  майном, або самоврядної організації, здійснюється на підставі рішення цього  органу або самоврядної організації.

Не можуть бути об’єктами  передачі з державної у комунальну власність:

• підприємства, що проводять діяльність, передбачену частинами першою, другою та третьою статті 4 Закону України «Про підприємство»;
• казенні підприємства;.

Законом можуть бути визначені  види майна, що може перебувати виключно у державній власності, відчуження якого недержавним суб’єктами господарювання не допускається, а також додаткові  обмеження щодо розпорядження окремими видами майна, яке належить до основних фондів державних підприємств, установ і організацій.

 

3. Право власності 

 

Право власності, як зазначено  у назві ст. 134 ГК, є основним речовим правом у сфері господарювання.

В економічному аспекті власність  – це присвоєння матеріальних благ, суть якого полягає в належності наявних засобів виробництва і одержуваних продуктів праці державі, територіальній громаді, окремому колективу чи індивіду. Це матеріально-речовий аспект процесу присвоєння, який характеризує відношення людей до речі. Інший аспект присвоєння матеріальних благ – це суспільні відносини власності, які характеризують відносини між людьми, що ґрунтуються на розмежуванні «мого» і «чужого». Суть його полягає в пануванні власника над річчю і усуненні всіх інших суб’єктів від речі або, інакше кажучи, в недопущенні будь-яких перешкод власнику в здійсненні панування над річчю з боку не власника.

Економічні відносини  власності дістають юридичне закріплення  у праві власності, яке виникає  внаслідок правового регулювання  зазначених економічних відносин. Правове  регулювання відносин власності  є одним з найважливіших напрямів нормотворчої діяльності держави. За допомогою  права держава регулює належність тих чи інших об’єктів власності певному суб’єктові (громадянину, колективу, державі); обсяг і зміст суб’єктивних повноважень власника, порядок і форми їх реалізації стосовно різних об’єктів; засоби і способи правової охорони відносин власності тощо.

Сукупність зазначених правових норм, що регулюють відносини власності, становить право власності в  об’єктивному розумінні.

Право власності в суб’єктивному розумінні є основним речовим правом у сфері господарювання, зміст якого складають повноваження (права) власника щодо володіння, користування і розпорядження належним йому майном при здійсненні господарської діяльності.

 Володіння – це закріплення матеріальних благ за конкретним власниками – індивідами і колективами, фактичне утримання речі у сфері господарювання цих осіб.

Користування – це вилучення з речей їхніх корисних властивостей, які дають можливість задовольнити відповідні потреби індивіда чи колективу.

Розпорядження – це визначення власником юридичної або фактичної долі речі.

Зазначені повноваження власник  реалізує на свій розсуд (тобто за своїм  інтересом, незалежно від волі  і бажання інших осіб), одноосібно або спільно з іншими суб’єктами. Реалізуючи свої повноваження, власник тому числі має право надати майно іншим суб’єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління, або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених, зокрема, ст. 133 ГК.

Господарське законодавство (ч. 2 ст. 134 ГК) закріплює можливість використання в господарській діяльності майна, що перебуває у спільній власності  двох або більше осіб (співвласників), тобто спільного майна, яке може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності (ч. 1, 2 ст. 355 ЦК). Правовий режим майна, що перебуває у спільній власності, права і обов’язки  співвласників такого майна встановлені, крім норм ГК, також положеннями Глави 26 «Право спільної власності» ЦК України (ст. 355 – 372).

В Господарському кодексі (ч. 3 ст. 134) знайшло відображення положення  п. 7 ст. 92 Конституції України, згідно з яким правовий режим власності  визначається виключно законами України. До таких законів, зокрема, належать Цивільний кодекс України, Господарський  кодекс України, закони України від 21 вересня 2006 р. «Про управління об’єктами  державної власності», від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самоврядування», від 3 березня 1998 р. «Про передачу об’єктів права державної та комунальної  власності», від 9 квітня 1999 р. «Про місцеві  державні адміністрації» тощо.