Межі національного суверенітету, «права людини» та глобальні загрози на зламі тисячоліть

Міністерство  освіти, науки, молоді та спорту України

Академія митної служби України

 

Кафедра теорії та історії держави і права

 

 

 

ДОПОВІДЬ

на тему: «Межі національного суверенітету, «права людини» та глобальні загрози на зламі тисячоліть»

 

 

 

 

 

                                                                                     Підготував: курсант гр. П08-2

Верещака Д.П.

   

Перевірив: доцент

                         Колесников К.М.

 

           Дніпропетровськ

2012 р.

У останні два  десятиліття категорія «суверенітет» знов виявилася в центрі уваги суспільствознавців. Особливо гострі дебати з цього питання мають місце в теорії міжнародних відносин, хоча ця проблема не менш актуальна і для політичної теорії в цілому, і для правознавства. Що сприяло підвищенню інтересу до даної проблеми? Настільки пильна увага до концепту суверенітету з боку світової наукової спільноти пов'язана з необхідністю усвідомлення наслідків глобалізації для такого традиційного актора світової політики, як держава (і суверенітету як одного з найістотніших його атрибутів). З'явилися різні теорії, що зайняли діаметрально протилежні позиції з питання про суверенітет, — від тих, які проголосили його кінець, до тих, які заперечували сам факт його ерозії.

Суверенітет ( фр. souverainet - верховна влада, верховенство) - вільна, незалежна від будь-яких зовнішніх сил верховенство. Поняття суверенітету висловлює загальну властивість будь-якої держави. Існують три види суверенітету: державний, національний та народний.

Суверенітет нації означає  повновладдя нації, яке реалізується через її основні права. Основні  права нації — гарантована  законом міра свободи (можливості) нації, яка відповідно до досягнутого рівня еволюції людства спроможна забезпечити її існування і розвиток. Міра свободи закріплена у вигляді міжнародного стандарту як загальна і рівна для всіх націй.

Основні права нації:

—  право на існування і вільний розвиток, володіння реальною можливістю визначати характер свого національного життя, включаючи спроможність реалізувати право на політичне самовизначення (державна самоорганізація — аж до створення самостійної держави);

- право на вільний  розвиток національних потреб — економічних і соціальних;

-  право на духовно-культурний розвиток, повага національної честі і гідності, розвиток національної мови, звичаїв, традицій;

—  право розпоряджатися природними і матеріальними ресурсами на своїй території;

— право на мирне співіснування з іншими народами та націями;

-  право на екологічну безпеку та ін.

Отже, суверенітет  нації, її повновладдя означає володіння  реальною можливістю визначати характер свого національного життя, самостійно вирішувати питання, що стосуються розвитку національної свободи і національних потреб, право на повагу національної честі і гідності, розвиток культури, мови, звичаїв, традицій, створення національних установ. Повновладдя однієї нації неможливо без дотримання суверенітету інших націй і народностей, без поважного ставлення до їх національних потреб і прав[5]. 

Відповідно до Статуту  ООН будь-яке державне утворення  повинно поважати права нації  на самовизначення і забезпечити  гарантії даного права. Проте право  на самовизначення не тотожне праву на державний суверенітет. Не можна ставити знак рівності між правом народів на самовизначення і правом на відокремлення, на входження до складу тієї чи іншої держави, а також вихід із складу держави. Національний суверенітет не обов 'язково припускає державний суверенітет. Самовизначення може мати форму культурної автономії, тобто розвиток національної мови, викладання рідною мовою, відновлення і розвиток власної культури, мистецтва тощо. Якщо всі народи, що входять до багатонаціональної держави, домагатимуться права створення самостійної держави (державного суверенітету), то світ буде утягнуто в хаос.

Державний, народний і  національний суверенітети є взаємозалежними  в демократичній державі.

Національний суверенітет, тобто повновладдя нації, її політична свобода, володіння реальною можливістю визначати характер свого національного життя, включаючи здатність політично самовизначатися аж до утворення власної держави. Неоліберали вважають, що необхідно розрізняти національний і державний суверенітети, що означають відповідно верховенство прав нації і прав держави, де суверенітет нації є першоосновою, а державний суверенітет — одній з форм реалізації суверенітету нації, що живе в даній державі. Суверенітет нації, національний суверенітет, вже з часів Французької революції міцно входить до числа основоположних демократичних принципів і прав. Бурхливий розвиток виробництва і його інтернаціоналізація, пов'язані з перекроюванням державних кордонів і створенням колоніальних імперій, із закабаленням одних націй іншими, з безперервною міграцією населення і перемішуванням націй і народностей, а також зростання національної самосвідомості і національних рухів ставлять проблему розвитку націй, міжнаціональних стосунків і затвердження суверенітету нації на одне з перших місць. XX ст загострило цю проблематику: дві світові війни, Жовтнева революція і проголошене нею право націй на самовизначення, аж до відділення і створення самостійних держав, розпад колоніальних імперій в середині і кінці XX ст ще більше драматизували цю проблематику, зробили її віссю багатьох міжнародних конфліктів і предметом багато чисельних міжнародних переговорів. Не дивлячись на всю актуальність і гостроту міжнаціональних проблем і проблем суверенітету націй, можна стверджувати, що жоден перебіг суспільно-політичної думки, жоден політологічний напрям не зумів доки запропонувати наукового вирішення цих проблем, про що свідчать гострі, а інколи і вельми кровопролитні міжнаціональні конфлікти, що не припиняються, на Близькому Сході і у Великобританії на території колишнього Радянського Союзу[3, 300-357].

Концепт суверенітету з появою понять національного і  народного суверенітету перестав бути центричним для держави і наповнився демократичнішим сенсом як у внутрішньому (захист прав народу, а не лише правителів), так і зовнішньому (забезпечення рівноправ'я всіх держав у сфері міжнародних відносин) планах. Що стосується сучасного етапу розвитку цього концепту, то, не дивлячись на ряд розбіжностей, практично всі представники основних парадигм політичної теорії рахують суверенітет однієї з основних категорій сучасних міжнародних відносин, яка має характер основоположної норми. Дослідники розглядають феномен суверенітету в контексті взаємодії гравців в міжнародному середовищі, а також через призму колективних, системних погроз безпеці. Ця група авторів підкреслює, що необхідно звертати увагу на різні аспекти і види суверенітету, без врахування яких неможливо дати адекватне визначення цьому комплексному явищу. Практично всі дослідники згодні з тим, що інститут суверенітету зазнає в процесі історичного розвитку відому трансформацію, яку вони, зокрема, позначають через поняття рєїнтерпретациі і реконструювання. Ця трансформація, проте, не зачіпає фундаментальні основи суверенітету і не веде до його «кінця». Представники цих шкіл суспільно-політичної думки переконані, що на сьогодні суверенітет зберігає своє основоположне значення, не дивлячись на дискусії, що продовжуються, про його сенс і подальший розвиток. Спроби ж ряду напрямів політичній теорії заперечувати цінність концепту суверенітету для підтримки цілісності системи міжнародних відносин (і навіть оголосити про його шкідливий характер в епоху глобалізації) є неспроможними і і загрожують підірвати принципи, що склалися до теперішнього часу, і норми міжнародного права. А саме останні і є одними з найважливіших і ефективніших інструментів забезпечення міжнародної безпеки і стабільного розвитку всього світу в цілому. Але домінування тих шкіл суспільно-політичної думки, які виступають за збереження і адаптацію концепту суверенітету до сучасних умов, не означає кінця бурхливих дебатів в світовій науці з питання про суверенітет. Абсолютно ясно, що вони будуть продовжені і, можливо, навіть придбають ще більшу гостроту в осяжному майбутньому[2].

Межі (обмеження) прав людини - це сукупність усіх явищ, які окреслюють зміст та обсяг прав людини. До складу цих явищ можуть входити, зокрема, юридичні норми, встановлені міжнародним чи національним правом. У такому разі певні обмеження (межі) прав людини є наслідком нормо-творчої діяльності відповідно міжнародних чи державних органів[1, c.145-149]. Окремо слід розглянути поняття обмежування прав людини. Визначаючи останнє поняття, можна сформулювати положення про те, що обмежування здійснення прав людини - це діяльність владних суб'єктів, насамперед, компетентних державних органів, по встановленню меж (обмежень) щодо здійснення прав людини[5].

Отже, межі (обмеження) прав людини та обмежування здійснення прав людини - це явища (і, відповідно, поняття) нетотожні.

Боротьба за права  людини (яка може вважатися головною рушійною силою і сутністю усієї історії людства) нині виражається у боротьбі саме за межі таких прав, насамперед за юридичне закріплення та юридичну інтерпретацію цих меж. Класифікація останніх дозволяє виявити особливості соціальних та інших факторів, від яких безпосередньо залежить правореалізаційна діяльність людини. Використовуючи різноманітні критерії, можна виділити такі різновиди меж прав людини:

o залежно від онтологічної  сутності явища, яке обмежує  права людини - природні (біологічні, фізіологічні, екологічні) та соціальні (економічні, політичні, духовно-ідеологічні, спеціально-соціальні, наприклад, права і свободи інших людей);

o за наявністю чи  відсутністю залежності від волі  суб'єкта - абсолютно об'єктивні (скажімо,  певні явища природи), відносно  об'єктивні (наприклад, законодавчі обмеження), суб'єктивно-об'єктивні (фізичні потреби людини), суб'єктивні (свідомі самообмеження суб'єкта);

o залежно від ступеня  соціальної обґрунтованості - цілком  підставні, в основному підставні  і недостатньо підставні;

o залежно від політико-юридичного статусу правообмежуючого суб'єкта - державні (міжнародні: всесвітні, регіональні; міждержавні і внутрішньодержавні) й недержавні, тобто громадські (з аналогічними "підвидами ");

o за обсягом прав  людини, стосовно яких установлено певні межі, - загальні (що стосуються усіх прав), спеціальні (поширюються на певну групу прав) і виключні (розраховані тільки на одне право);

o залежно від "стосунків"  із законодавством або іншими  юридичними джерелами - легальні (законні), позалегальні (юридично-нейтральні, "іррелевантні"), антилегальні (протизаконні);

o за видовою належністю  державного органу, яким здійснено  правообмеження, - законодавчі, президентські,  управлінські (адміністративні), судові;

o залежно від регулятивної  природи юридичного акта, котрим встановлено розглядувані межі: нормативні й казуальні;

o залежно від юридичної  сили нормативного акта, в якому  визначено межі прав, - законні  (зокрема, конституційні) і підзаконні (з їх наступним відповідним  поділом);

o за характером тривалості (чинності) у часі - постійні та тимчасові (зокрема, надзвичайні);

o за колом осіб, чиї  права обмежено, - спільні, особливі, індивідуальні;

o залежно від стадії  юридичного регулювання, на якій  відбулося право-обмеження, - правотворчі,  правозастосувальні, правореалізаційні;

o за ступенем змістовної  визначеності - повністю визначені  (формальні), відносно визначені  (зокрема, оціночні);

o залежно від характеру  логіко-гносеологічної операції, якою  опосередковувалося визначення  меж, - тлумачні, конкретизаційиі, деталізаційні.

Права людини обмежуються  заради досягнення певної суспільної мети, яка полягає як в безпеці суспільства,  тобто гарантування його стабільності,надійності, так і в прагненні суспільства до досконалого, правового. Взагалі проблема прав людини,  їх співвідношень,  норм,  меж –  дуже складна філософська проблема.Обмеження прав людини,  на мою думку,  доцільніше називати регулюванням прав людини.  Поняття “регулювання”  у даному контексті ширше за “обмеження”. “Регулювання” включає в себе встановлення не лише меж,  але й гарантій прав людини,  а ці поняття якщо не неможливо,  то принаймні складно відокремити одне від одного. Загальні чи універсальні права людини не можна вважати абсолютними, оскільки,  за певних обставин,  вони все ж підлягають обмеженню.  І ці обмеження викликані об’єктивною необхідністю. Слід зазначити, що в самих міжнародних документах з прав людини є норми,  які передбачають обмеження природних прав людини, вказується також їх мета і характер. Так, в Загальній декларації прав людини обмеження встановлюються “виключно з метою забезпечення належного визнання прав і свобод інших та задоволення справедливих вимог     моралі:  суспільного порядку та загального благополуччя” (ст. 29). В Міжнародному пакті про економічні,  соціальні та культурні права (ст. 4)  говориться,  що держава може встановлювати обмеження лише настільки,  наскільки це сумісно з їх природою.  В Європейській конвенції про захист прав та основних свобод людини підкреслюється,  що обмеження не повинні використовуватися для інших цілей, крім тих, для яких вони передбачені (ст. 18). Зрозуміло,  що обмеження щодо користування різними природними правами не можуть бути довільними,  вони повинні мати суто правовий характер.  Розкриваючи питання меж прав людини,  важко насамперед встановити, а які ж існуючі в суспільстві соціальні цінності беруться за критерії та орієнтири для визначення кордонів правильного, дозволеного користування правами людини.  Тому межі прав людини можна визначити як сукупність цінностей, критеріїв та орієнтирів, що склалися в суспільстві в результаті його розвитку та є соціальним явищем,  оскільки є необхідною умовою існування соціуму, суспільства.

Обмеження прав людини необхідні для нормального  існування  суспільства. Вони можуть бути як правовими так і неправовими (за змістом, а не за формою вираження).