Традиційні і релігійні правові системи

Основою мусульманського права, як і всієї мусульманської цивілізації, є священна книга ісламу – Коран, що складається з висловлювань Аллаха останньому з його пророків і посланців Магомету. Коран – безперечно перше джерело мусульманського права.

Сунна розповідає про буття і  поведінці пророка, прикладом якого  повинні керуватися віруючі. Сунна  – це збірник адатів, тобто традицій, що стосуються дій і висловлювань Магомета, відтворених цілою низкою посередників. Адати поділяють на автентичні, хороші і слабкі. Тільки адати, що вважаються автентичними, можуть бути основою для вироблення правових норм. Розглянута як вторинне джерело права після Корана, Сунна послужила сприйняттю норм звичайного права, що передували появі ісламу.

Відкинута деякими шиїтами, іджма  вважається третім джерелом мусульманського права. По одностайній думці докторів права, іджма використовується для поглиблення і розвитку легального тлумачення божественних джерел. Для того, щоб норма права була заснована на іджмі, необов'язково, щоб маса віруючих визнала її або щоб ця норма відповідала єдиному почуттю всіх членів суспільства. Іджма не має нічого загального з «звичаєм» (орф).

Коран, Сунна і Іджма – ось  три джерела мусульманського  права, але це джерела різнопланові. Коран і Сунна – основні джерела. Виходячи з основних положень, що містяться в них, доктора ісламу встановили норми фікха. Сьогодні тільки деякі великі вчені звертаються безпосередньо до двох перших джерел. Третє джерело мусульманського права – іджма – має винятково велике практичне значення. Тільки будучи записаними в іджму, норми права незалежно від їхнього походження підлягають застосуванню.

Зобов'язані тлумачити закон  мусульманські юристи кличуть на допомогу міркування за аналогією (кіяс). Кіяс стає легітимним завдяки Корану і Сунні. Міркування за аналогією можна розглядати тільки як спосіб тлумачення і застосування права.

Мусульманська юриспруденція визначає норму мусульманського права  як правило поведінки, встановлене  Аллахом-законодавцем по якому-небудь питанню для віруючих прямо –  шляхом одкровення, чи побічно –  у формі висновку, зробленого найбільшими  знавцями шаріату на основі тлумачення волі Аллаха.

Мусульманське право не поділяється  на загальне і приватне право, як у  правових системах романо-германського типу, або на загальне право і  право справедливості, як у країнах англо-амери-канського типу. Тут існують інші підходи до структурного об’єднання норм. Система мусульманського права формувалася представниками основних мусульманських толків (ритів) — сунітських і несунітських — через правові комплекси норм і принципів відповідно до основної тематики: релігія, сім’я, община та ін.

Сферами релігійно-правового регулювання вважалися:

•  відносини правовірних з Аллахом;

•  взаємостосунки між людьми;

•  зв’язки між державами або релігійними конфесіями. Кожний толк орієнтувався на обрані релігійні постулати і

створював норми права для регулювання  певних сфер суспільних відносин. Ці норми, поєднані в комплекси, створювали своєрідні галузі права. Так, закон Османської імперії Маджалі (1869-1877 pp.), який можна вважати об’єднаним цивільним і процесуальним кодексом, поділив норми мусульманського права на дві групи:

1)  правила здійснення релігійних обов’язків;

2)  норми, що регулюють взаємостосунки між людьми. Друга група норм складалася з трьох підгруп:

а)  норми права особистого статусу;

б)  норми деліктного права (укубай);

в)  норми цивільного права (муамалат).

Галузевий принцип поділу норм у  мусульманському праві не є адекватним структурі континентального права (галузь, підга-лузь, інститут, норма), хоча за формою багато в чому збігається з ним. Мусульманські юридичні норми спираються на релігійні норми і спрямовані на захист основ віри.

У системі мусульманського права  є галузь «право особистого статусу», відсутня у континентальному і загальному праві. Вона регулює сімейні, спадкові та деякі інші відносини, її провідними інститутами є шлюб, розлучення, спорідненість, матеріальне забезпечення сім’ї, обов’язки у справі виховання  дітей, заповіт, спадкування за законом, піклування, обмеження правоздатності та ін. Вплив Корану тут є традиційно істотним. Так, юридичними нормами мусульманці заборонено виходити заміж за немусульманина. Присутні на весіллі свідки повинні бути мусульманами. Вийшовши заміж, жінка переходить у владу чоловіка, повинна уникати зустрічей з іншими чоловіками, не показуватися в громадських місцях. Чоловіку дозволяється застосовувати до дружини покарання. Розлучення вважається здебільшого односторонньою дією, яка виходить від чоловіка. Спадкова частка жінки становить половину частки чоловіка та ін.

Деліктне (кримінальне) право (укубай) встановлює заходи кримінально-правової відповідальності для людини: живої, при здоровому розумі, повнолітньої. Кримінальні правопорушення поділяються  на злочини проти держави і  релігії, злочини проти

В основу Маджалі були покладені  праці представників ханіфітської школи мусульманського права  Ібн Нуджайма і Абу Саїда аль-Хадемі, тлумачення яких було офіційним в  Османській імперії з XVI ст. Маджалі  діяв у ряді арабських країн до середини XIX ст., ay Лівані, Йорданії, Кувейті окремі його статті застосовуються й нині особи (вбивство, тілесні ушкодження, майнові злочини), крадіжку, злочини проти моральності. До найтяжчих правопорушень належать злочини проти держави і релігії (посягання на «права Аллаха»). Наприклад, за віровідступництво встановлене покарання — страта. Передбачається також застосування юридичних санкцій за невиконання низки релігійних обов’язків і норм моралі.

Цивільне право (муамалат) закріплює  цивільно-правові відносини, забезпечує захист п’ятьох основних цінностей  ісламу: релігії, життя, розуму, продовження роду і власності. Посягання на них вважається злочином і розглядається як заборонене Аллахом діяння. Релігійний вплив у галузі цивільного права просліджується й у тому, що верховне право на будь-яке майно визнається за Аллахом. З посиланням на волю Пророка забороняється розглядати землю і воду як об’єкти власності.

Особливе місце в регулюванні  майнових відносин належить такому інституту  цивільного права, як вакуф. Вакуф —  це власність, найчастіше нерухома, відказана  державою або приватною особою на релігійно-добродійні цілі. За мусульманським правом особа, яка віддала річ у вакуф, утрачала право власності на неї, але зберігала за собою право виступати управляючим вакуфом (мутавалі). Майно, відказане на користь релігійної установи, за мусульманським законодавством вважалося власністю цієї установи. Воно не могло бути об’єктом купівлі-продажу, дарунку або заповіту, не підлягало і державному оподаткуванню.

Мусульманське право не знає торгового  права як самостійної галузі, проте  приділяє увагу різним формам комерційних об’єднань.

Крім зазначених галузей у мусульманській системі права існують:

1) «владні норми» — система  норм, що регулюють сферу державно-правових  і адміністративне- правових (у тому числі фінансових) відносин;

2) судове право — система  норм, що регламентують порядок  створення, функціонування і компетенцію  органів, покликаних здійснювати  правосуддя — релігійних судів каді, судів поліцейської юрисдикції, юрисдикції інспектора ринку, юрисдикції справедливості халіфа або його представників;

3) міжнародне право (сійар) —  система норм, що регулюють взаємовідносини  як мусульманської держави на  міжнародному рівні, так і між мусульманами в межах країни. Це регламентація не тільки питань війни і миру, а й відносин мусульманської общини з представниками інших релігій, правових статусів різних груп населення залежно від ‘їх ставлення до ісламу. Норми міжнародного права забезпечуються нарівні з іншими внутрішньодержавними нормами тими ж самими засобами.

У кожній із цих галузей права  юридичні норми переплетені з  релігійними нормами.

«Владні норми» (галузь державного і  адміністративного права) вимагають, щоб правитель був мусульманином. До повноважень глави держави  входять захист інтересів ісламу і контроль за виконанням правовірними релігійних обов’язків.

Судове право (у тому числі процесуальні правові галузі) містить норми про можливість тільки мусульманина обіймати посаду судді. Доводити свою невинуватість можна присяганням ім’ям Аллаха. В окремих випадках (при обвинуваченні чоловіком своєї дружини в подружній невірності) досить свідку-мусульманину присягнути, щоб невірність було визнано юридичним фактом. При винесенні рішення суддя може керуватися нормами мусульманського права, розробленими різними мусульманськими правовими школами, що надає йому свободу широкого розсуду.

Міжнародне право містить у  своїй основі релігійну ідею про існування двох «світів» — «світу ісламу» і «світу війни». Відповідно до неї регулюються міжнародні відносини. Зовнішня політика орієнтується на «світ ісламу» і грунтується на «мусульманській солідарності», яка полягає у захисті інтересів усіх мусульман, включаючи і тих, хто проживає в інших державах. Інститут «джихаду», який й дотепер не втратив свого значення, вимагає вести війну з відступниками ісламу або «невірними», які виступають проти мусульман.

У XXI ст. мусульманські країни вступили із системою відпрацьованих (з різним ступенем досконалості змісту і механізму реалізації) галузей і підгалузей права — кримінального, шлюбно-сімейного, спадкового, зобов’язального, права власності, системи судоустрою та ін. Нині активно розвиваються такі галузі права як конституційне, адміністративне, судове, міжнародне. У них різний ступінь обтяженості релігійними мусульманськими канонами: більший — в особистому і сімейному праві, менший — у кримінальному і фіскальному.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

Вчені юристи наводять у своїх працях різні визначення правової системи, оскільки в різних країнах використовують різні підходи до цього питання: в США – прагматичний, у Франції – порівняльно-правовий, у Німеччині – філософський тощо. Відповідно до принципу єдності логічного і історичного загальне поняття „правова система” має відображати реальну історію та множинність форм права. Тому дослідження правової системи має охоплювати, по-перше, систему поглядів, ідей уявлень, теорій, тобто праворозуміння в даний історичний період і по-друге, аналіз нормативної основи, її структуру; по-третє, систему здійснення права. Правова система – це система, що розвивається, вона не залишається постійною, а весь час змінюється в ході історичного процесу. Проте не всі її елементи розвиваються однаковими темпами. Необхідність і важливість класифікації правових систем обумовлюється, по-перше, науковими, пізнавальними та освітніми причинами. Тому що повне та якісне пізнання правової карти світу потребує не тільки її загального розгляду, а й вивчення її окремих частин, що увібрали в себе подібні правові системи. Тільки всебічне вивчення правових систем, взятих спочатку окремо як такі, а вже потім – у їх взаємозв’язку та взаємодії, дозволяє відтворити повну, чітку правову карту світу, що адекватно відображує реальну дійсність. А, по-друге, це зумовлюється суто практичними цілями – уніфікацією чинного законодавства та вдосконалення національних правових систем. В основу класифікації можуть бути покладені більш широкі або, навпаки, більш вузькі характеристики географічної сфери; вона може мати історичний (діахронічний) або логічний (синхронний) характер; її можна здійснювати як на рівні правових систем, так і в межах окремих галузей права. Звідси походить принципова можливість різноманітності класифікацій, створених на основі різних критеріїв і з різними цілями. Безумовно, всі галузеві класифікації так чи інакше містять ознаки, що характеризують класифікацію й на рівні правових систем. Здається, що найбільш потрібною є класифікація на рівні правових систем, створена на основі сполучення органічної єдності декількох систем ознак, тобто в основу класифікації покладений не один єдиний, а значна кількість критеріїв. Правильність вибору системи критеріїв визначається перш за все виконанням вимог, які висуваються до будь-якої логічно стрункої класифікації. Основними при цьому є відображення в класифікації характерних ознак, спільних для всіх правових систем тієї чи іншої сім’ї. Тому, в своїй роботі для виділення основних правових систем використано найбільш суттєві три взаємопов’язані групи критеріїв: історія правових систем; система джерел права і структура правових систем; основні правові інститути і галузі права. Ці критерії дозволили мені розкрити якісну специфіку кожної з правових систем. І стали критеріями не тільки синхронного, а й діахронного аналізу правових систем.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаних джерел

1. Андрусяк Т.Г. Теорія держави  і права: Навчальний посібник. – Львів: Фонд „Право для України”, 1997. – 198 с.

2. Волинка К.Г. Теорія держави  і права: Навчальний посібник. – К.: МАУП, 2003. – 238 с.

3. Копейчиков В.В. Теорія держави  і права України: Навчальний  посібник. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 367 с.

4. Кравчук М.В. Теорія держави  і права. Проблеми теорії держави  і права. – Тернопіль, 2002. –  243 с. 

5. Олійник А.Ю. Теорія держави  і права України: Навчальний  посібник. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 174 с.

6. Правові системи сучасності: Глобалізація. Демократизм. Розвиток. – К.: Юрінком  Інтер, 2003. – 294 с.

7. Скакун О.Ф. Теорія держави  і права. Навчальний посібник для вузів. – Харків: Консул, 2002. 655 с.

8. Скакун О.Ф. Теорія держави  і права. Підручник. – Харків: Консул, 2001. – 655 с.

9. Шестопалова. Теорія держави  і права України: Навчальний  посібник. – К.: Прецедент, 2004. – 223 с.

10. Саідов А.Х. Порівняльне правознавство  і юридична географія світу. М., 1993

11. Сюкияйнен Л.Р. Мусульманське  право. М., 1986

12. Синиціна И.Е. Звичай і звичайне  право в сучасній Африці. М., 1978

13. Давид Р., Жоффре-Спінози К.  Основні правові системи сучасності. М., 1997