Сучасні склад і структура Верховної  Ради України є неабиякими надбаннями держави і суспільства протягом останніх років і відображають рівень та напрями їх розвитку.

     Загальний кількісний склад Верховної Ради і її структура визначаються Конституцією,, Регламентом Верховної Ради та законами про окремі її структури й інститути.

     Згідно із чинною Конституцією, конституційний склад Верховної Ради становить, як зазначалося, 450 народних депутатів. Ця кількість народних депутатів зумовлена певними чинниками: кількістю населення (громадян) України і виборців, системою виборчих округів та кількістю виборців у них, виборчою системою, однопалатністю парламенту тощо.

     Із  часу перших виборів до Верховної  Ради України (1938 р.) її загальний кількісний склад неодноразово змінювався у  зв'язку із збільшенням кількості  населення та іншими обставинами.

     Якісний склад Верховної Ради, природньо, не передбачається ні Конституцією, ні законами, оскільки вибори до неї є вільними і демократичними.

       Проте чинною Конституцією встановлено певні вимоги до народ-лих депутатів, які відрізняються від вимог до народних депутатів попередніх скликань Верховної Ради. Зокрема народним депутатам може бути громадянин України, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п'яти років (ст. 76 Конституції). Не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку. Конституція 1996 р. значно знизила віковий ценз народних депутатів — з 25 до 21 року і підвищила ценз осідлості з 2-х до 5-ти років, а також встановила обмеження для осіб, які мають судимість.

     Під час виборів до Верховної Ради XIV скликання, які відбулися 29 березня 1998 р., обрано 444 народних депутати. Серед  них 36 жінок, 11 депутатів з числа  молоді (до 30 років), 150 народних депутатів минулих скликань (XI, XII і XIII скликань).

     Найхарактернішою  рисою Верховної Ради XIV, як і XIII, скликання є винятково високий  професійний і освітній рівні  народних депутатів. Так, 422 народних депутати, мають вищу освіту, 8 — незакінчену вищу освіту, 12 — середню спеціальну і 2 — середню освіту. Майже такий само склад народних депутатів був у Верховній Раді XIII скликання.

     Окрім того, більше 100 народних депутатів  мають науковий ступінь: 69 — кандидати наук і 34 — доктори наук. Серед народних депутатів із вченим званням 24 доценти і 22 — професори, 9 — членів-кореспондентів і 14 — академіків НАН України.

     Більше  половини складу Верховної Ради двох останніх скликань становлять народні депутати, які мають гуманітарні професії, за освітою (фахом), це, зокрема: економісти, юристи, фахівці освіти, культури, мистецтва, засобів масової інформації тощо. У парламенті XIV скликання помітно збільшилась кількість юристів, фахівців засобів масової інформації, соціологів, психологів, політологів та інших працівників гуманітарної сфери.

     Високий професійний рівень більшості народних депутатів, їхня робота в парламенті на постійній основі поєднувалася з відносно молодим віком: 71 % народних депутатів мають вік до 50 років.

     Ефективність  роботи парламенту значно залежить від  його структурованості, а вона, в  свою чергу, — від партійності  народних депутатів.

     У Верховній Раді XIV скликання 31,38 % (139) народних депутатів — позапартійні депутати; 26 % (115) — члени Компартії України; 10 % (42) — члени Руху; 7 % (35) — соціалісти і селяни; 7 % (28) — НДЇІ; 5 % (20) — Всеукраїнське об'єднання "Громада"; 4 % (19) — ПЗУ; 2 % (11) - ПСПУ; 6 % - інші партії (14 партій), до яких входять 27 народних депутатів.

     В українському парламенті XIII скликання 172 народних депутати були безпартійними. Найбільш масовими, численними і впливовими у парламенті були такі партії, як Комуністична партія (90), Народний Рух (24), Аграрна партія (24), Соціалістична партія (17).

     Хоча  партійність народних депутатів  є основою утворення фракцій, але вона не тотожна фракційності в усіх відношеннях, оскільки до фракцій часом входять позапартійні депутати.

     Як  видно із складу Верховної Ради України  останніх (XIII і XIV) скликань, український  парламент в цілому склався, але  перебуває на початковій стадії свого  розвитку. Актуальними проблемами його дальшого розвитку і вдосконалення є, зокрема: структуризація всього складу парламенту на партійній основі; представництво в парламенті значно більшої кількості юристів і економістів, жінок, молоді, робітників і селян; забезпечення значно більшої наступності у складі парламенту в ході кожних виборів. Останній момент зумовлений тим, що при оновленні складу парламенту більше, ніж на половину, що мало місце при формуванні складу Верховної Ради трьох останніх скликань (XII, XIII і XIV), об'єктивно необхідний досить тривалий час (до 1—2 років) для досягнення парламентаріями і парламентом в цілому необхідного професійного рівня.

     Ефективність  діяльності Верховної Ради залежить як від її складу, так і від  її структури.

     Конституція України 1996 р. в цілому залишила загальну структуру Верховної Ради без змін у вигляді однопалатного парламенту, проте значно оновила окремі її інститути. Істотними новелами української парламентської реформи є: припинення існування Президії Верховної Ради як постійно діючого органу загальної компетенції, перетворення постійних комісій Верховної Ради у комітети, формування Рахункової палати Верховної Ради, створення інституту Уповноваженого Верховної Ради з прав людини та інших інститутів, зокрема інститутів найстарішого за віком народного депутата для відкриття першого засідання першої сесії Верховної Ради та для здійснення процедури складання присяги народними депутатами; представника Президента у Верховній Раді та ін.

     З метою зміцнення правової основи організації і діяльності Верховної  Ради та її органів передбачено прийняття  Закону про Регламент Верховної  Ради замість Регламенту Верховної  Ради.

     Покладено початок створенню елементів  інфраструктури Верховної Ради: парламентського видавництва, парламентської бібліотеки, Інституту законодавства, друкованих органів — журналу "Віче", газети "Голос України" та ін.

     Відповідно до чинної Конституції і Регламенту Верховної Ради загально-парламентськими інститутами загальної компетенції є: Голова Верховної Ради, перший заступник і заступник Голови та апарат Верховної Ради. Голову Верховної Ради, першого заступника і заступника Голови Верховна Рада обирає зі свого складу і відкликає їх.

     Голова  Верховної Ради має такі повноваження:

     1) веде засідання Верховної Ради;

     2) організовує підготовку питань  до розгляду на засіданні Верховної Ради;

     3) підписує акти, прийняті Верховною  Радою;

     4) представляє Верховну Раду у  зносинах з іншими органами  державної влади України та органами влади інших держав;

     5) організовує роботу апарату Верховної  Ради.

     Порядок здійснення Головою Верховної Ради своїх повноважень передбачено  Конституцією та Регламентом Верховної  Ради.

     Основними галузевими органами Верховної Ради є її комітети (табл. У), які створюються  замість постійних комісій Верховної Ради і на їх основі. Верховна Рада затверджує перелік комітетів Верховної Ради, обирає голів цих комітетів. Комітети здійснюють законопроектну роботу, готують і попередньо розглядають питання, віднесені до повноважень Верховної Ради (ст. 89 Конституції).

     Основними функціями комітетів, як і постійних  комісій, мають бути такі функції:

     1) законопроектне робота, яка включає  насамперед організацію розробки  за дорученням Верховної Ради  чи з власної ініціативи проектів  законів та інших актів, що  розглядаються Верховною Радою;

     2) участь у складанні, прийнятті,  контролі за виконанням Державного бюджету в частиш, що віднесена до компетенції комітетів, з метою забезпечення доцільності, економічності та ефективності використання державних коштів;

     3) попереднє обговорення кандидатур  посадових осіб, які відповідно  до Конституції та законів  України

     Назви комітетів

     1. Комітет з питань правової  реформи

     2. Комітет з питань державного  будівництва, місцевого самоврядування та діяльності рад

     3. Комітет з питань соціальної  політики та праці

     4. Комітет з питань охорони здоров'я,  материнства та дитинства

     5. Комітет з питань молодіжної  політики, фізичної культури і  спорту

     6. Комітет з питань науки і  освіти

     7. Комітет з питань культури  і духовності

     8. Комітет з питань економічної  політики, управління народним господарством, власності та інвестицій

     9. Комітет з питань бюджету

     10. Комітет з питань фінансів  і банківської діяльності

     11. Комітет з питань промислової  політики

     12. Комітет з питань паливно-енергетичного  комплексу, ядерної політики та ядерної безпеки

     13. Комітет з питань будівництва,  транспорту і зв'язку

     14. Комітет з питань аграрної  політики та земельних відносин

     15. Комітет у закордонних справах  і зв'язках з СНД

     16. Комітет з питань екологічної  політики, природокористування та  ліквідації наслідків Чорнобильської  катастрофи

     17. Комітет з питань законодавчого  забезпечення правоохоронної діяльності та боротьби з організованою злочинністю і корупцією

     18. Комітет з питань національної  безпеки і оборони

     19. Комітет з питань Регламенту, депутатської етики та організації  роботи Верховної Ради України

     20. Комітет з питань свободи слова  та інформації

     21. Комітет з питань прав людини, національних менших і міжнародних відносин

     22. Комітет у справах пенсіонерів,  ветеранів та інвалідів

     обираються, призначаються чи затверджуються Верховною Радою, заслуховування та підготовка для розгляду Верховною Радою відповідних висновків щодо цих кандидатур; обговорення кандидатур посадових осіб, призначення яких відповідно до законодавства погоджується з комітетами, підготовка відповідних висновків щодо цих осіб;

     4) попередній розгляд та підготовка  висновків і про* позицій щодо  ратифікації чи денонсації міжнародних  договорів та угод, проектів державних  програм економічного й соціально-культурного розвитку України, звітів про їх виконання та інших питань, що розглядаються Верховною Радою;

     5) здійснення контролю за дотриманням  та реалізацією Конституції та законів України, інших нормативних актів Верховної Ради, за відповідністю підзаконних актів Конституції, законам України, а також вивчення ефективності їх застосування.

     При здійсненні законопроектних робіт  комітет, визначений головним розробником з певного законопроекту чи проекту іншого акту Верховної Ради, узагальнює та систематизує пропозиції, поправки і висновки інших комітетів та готує їх на розгляд Верховної Ради.

     Комітети, як і постійні комісії, мають певні  обов'язки насамперед щодо якісної і вчасної підготовки законопроектів, висновків та рекомендацій, а також виконання доручень Верховної Ради.

     Верховна  Рада у межах своїх повноважень  може створювати і тимчасові спеціальні комісії для підготовки й попереднього розгляду питань.

     Для проведення розслідування з питань, що становлять суспільний інтерес, Верховна Рада може створювати тимчасові слідчі комісії, якщо за це проголосувало не менше третини від конституційного складу Верховної Ради України.

     Організація і порядок діяльності комітетів  Верховної Ради, її тимчасових спеціальних  та слідчих комісій встановлюється законом.