Зародження і розвиток українського козацтва. Запорізька Січ

1. Зародження і розвиток українського козацтва. Запорізька Січ.

Центральним явищем історії  України XVI— ХVIII ст. було козацтво, яке  втілило в собі кращі національні  риси українського народу. Перша письмова згадка про українських козаків міститься у "Хроніці" М. Бєльського під 1489 р. Термін козак в Україні поступово набув значення особисто вільної, мужньої людини, незалежної від офіційних властей, захисника Вітчизни й оборонця православної віри. Водночас козак — дрібний власник і виробник, який перебував осторонь кріпосницької системи й був її принциповим ворогом, — став суспільним ідеалом для переважної більшості українського народу.

Зародження українського козацтва було зумовлене трьома головними  взаємопов'язаними причинами:

• природним прагненням українців до волі,
• посиленням соціального та національно-релігійного гноблення,
• необхідністю захисту краю від татарських набігів.

Необхідною передумовою  козацької ґенези була наявність  вільних земель на південному порубіжжі України. Незаселені південні території мали великі природні багатства, які вражали сучасників. Тому не дивно, що кожної весни сюди вирушали ватаги промисловців на "уходи" — полювати диких звірів, ловити, в'ялити й солити рибу, збирати мед диких бджіл, добувати сіль та селітру. На зиму більшість Уходників поверталася додому, де збували здобич. Угодницький промисел давав непогані прибутки, але водночас потребував великого завзяття, витривалості й відваги. Адже життя у степу було пов'язане з багатьма небезпеками, насамперед татарськими набігами. Доводилося постійно бути насторожі. З часом озброєні загони уходників не тільки успішно захищалися від нападів татар, а й самі при нагоді громили їхні улуси, захоплюючи здобич та визволяючи бранців. Саме це військово-промислове населення, об'єднуючи вихідців із селян, міщан, дрібної шляхти, й утворило основу окремої соціальної групи, яка під іменем "козаків" починає відігравати дедалі помітнішу роль на прикордонні зі Степом.

 Формування козацького стану, зростання його чисельності сприяло розширенню господарської діяльності у родючих південних степах. Основною діяльністю козаків були землеробство і промисли, помітне місце посідали ремісництво й торгівля. Використання вільнонайманої праці у козацьких господарствах давало відмінні результати, які різко контрастували з убогими закріпаченими селами "на волості", як називали заселені простори Подніпров'я,; свідчило про зародження фермерства як форми буржуазного виробництва.

На новоколонізованих  землях сформувався самобутній козацький  лад, цілком спрямований проти феодальних порядків. Козаки об'єднувалися у самоврядні громади, які одночасно були військовими  осередками. Всі важливі питання  вирішували на радах, тут же обирали  старшину. Кожний, хто прибув на козацькі землі, вважався вільною людиною  і мав право брати участь у  радах, користуватися землею, рибалити, полювати. Водночас кожен повинен  був зі зброєю в руках охороняти  поселення, виступати в похід  тощо.

Поява козацтва й, особливо, його кількісне  зростання за рахунок масових  втеч залежного населення з панських маєтків спричинили активну протидію магнатів та шляхти. Вони не могли змиритися  з формуванням окремого незалежного  від них соціального стану  та прагнули заволодіти освоєними козаками землями. Тому випрошували в королів  грамоти па ці новоколонізовані простори, захоплювали їх, намагалися встановити владу над тутешнім вільним людом. Натиск панства змусив частину козацтва піти на компроміс, зокрема погодитися поповнити загони панських "служебників". Ті козаки, що не хотіли миритися з таким становищем, спочатку відповідали повстаннями, а потім почали відходити на "Низ". Там, за Дніпровськими порогами, вони будували т.зв. городці та засіки, чи "січі", з повалених дерев для захисту від ворожих нападів. Згодом на місці дрібних звели одну головну — Запорізьку Січ.

Створення Запорізької Січі стало  потужним імпульсом консолідації українського козацтва, формування його самосвідомості та утвердження організаційної структури. Першу велику Січ на поч. 50-х років XVI ст. заснував на о. Мала Хортиця Дмитро Вишневецький ("Байда") :— український  князь зі старовинного волинського  роду Ґедиміновичів. Він першим з української знаті вирушив за Дніпровські пороги, присвятивши життя боротьбі проти татарських і турецьких загарбників.

Територія, яку займали запорожці, "Вольності Війська Запорізького", — охоплювала значну частину Півдня України і змінювалася залежно  від політичної обстановки. Столицею запорізької вольниці була Січ —  своєрідне місто-фортеця. У різні  часи вона розташовувалася у різних, але завжди добре захищених природою місцях, мала гарні укріплення.

Усередині Січі стояли курені — великі приміщення для козаків, канцелярія, склади, арсенали, ремісницькі майстерні, торговельні лавки тощо. У центрі знаходилися церква та майдан, де відбувалися  загальні ради та інші громадські заходи. В передмісті Січі жили тисячі ремісників, торговців, спеціальне приміщення призначалося для проживання іноземних послів.

Запорізька Січ стала місцем, де козацтво продовжило державницькі традиції України. Воно витворило власну військово-політичну і господарську організацію, поступово перетворюючи на своєрідну державу зі значними підконтрольними територіями, багатотисячною армією, адміністративним апаратом, скарбницею, звичаєвим правом та символікою. За формою це була демократична республіка, яка найбільше відповідала національному  характеру українців.

Вищою законодавчою владою на Січі була Козацька рада, в якій мали право  брати участь усі без винятку  козаки і яка вирішувала найголовніші питання внутрішнього життя й зовнішніх відносин, обирала козацький уряд — Кіш. На чолі Коша стояв кошовий отаман, який уособлював вищу виконавчу владу на Січі. До найвищих урядовців також належали суддя, писар та осавул.

Усе запорізьке військо поділялося на курені, кількість яких досягала 38. Загалом у період розквіту Запорізька Січ нараховувала в середньому 10—12 тис. добірного війська, а разом  із мешканцями зимівників і слобод — бл. 100 тис. осіб.

В усіх справах запорізькі козаки керувалися не писаними законами, а "стародавнім  звичаєм, словесним правом і здоровим глуздом". За козацьким правом як вхід, так і вихід із Січі були вільними і перебування тут не обмежувалося певним терміном. Запорізьким  козаком міг стати кожен, хто  прибував на Січ, але за умови володіння  українською мовою, сповідування православ'я  та 7-річного військового навчання. Прийнятий до козацького товариства записувався до одного з куренів, змінюючи своє прізвище на нове прізвисько. Усі козаки вважалися рівними, мали однакові права і називали один одного товаришами. На Запоріжжі жорстоко каралися будь-які аморальні вчинки.

Характерними ознаками духовного  життя Запорізької Січі були глибока  релігійність козаків та ревний захист ними православної віри. Унікальним явищем було кобзарство. Своїми піснями та думами кобзарі підіймали народ  на боротьбу, пробуджу: вали й розвивали  українську національну свідомість.

На Запорізькій Січі існував  постійний вишкіл військового мистецтва. Сюди збиралися відважні юнаки з  усієї України. При січовій церкві, як і при багатьох інших парафіяльних церквах "Вольностей Війська Запорізького", діяла школа, де навчали читати і  писати, закону Божого, співів від 30 до 80 школярів.

Отже, в Запорізькій Січі, як і  в козацтві загалом, найяскравіше віддзеркалилося  прагнення українського народу до свободи  і незалежного державного життя, що робило її виразником загальнонаціональних інтересів.

2. Українська державність в часи Богдана Хмельницького.

Необхідність створення української  державності та умов, що сприяли  б цьому завданню, виявилися на початку національно-визвольної війни. Тривалий час український народ  не мав власної національної держави, що було унікальним явищем — коли б  організований у класове суспільство  народ був позбавлений національної державності. Щоб усунути загрозу  зникнення українського народу як етнічної спільності, в порядок денний було поставлено невідкладне завдання —  створити і зміцнити державне національне  утворення. Це об'єднало зусилля усіх класів українського суспільства в  їх спільній боротьбі за визволення з-під  влади Речі Посполитої.

Організаторами цієї держави стали  козацька старшина та українська шляхта. Вони взялися за цю справу з перших днів війни. Вже у травні 1648 p. з  багаточисельних джерел у Польщу почали надходити відомості, що Б.Хмельницький створює удільне князівство із столицею у Києві, а себе титулує князем Русі. На початку лютого 1649 p. Б.Хмельницький сам повідомив комісарів польського короля про свої наміри створити незалежну українську державу.

З початку формування українська держава  мала основні її ознаки: органи публічної  влади, які не збігалися з населенням, але виконували свої функції на визначеній території; територію, яку охоплювала державна організація і населення, що на ній проживало: податки, що збиралися  на утримання органів публічної  влади. Слід зазначити, що населення  вільної України, визнавало нову владу.

Формування української держави  здійснювалося у обстановці бойових  дій, що обумовлювало її форму, а саме: для виконання державних функцій  пристосовувалася вже готова, перевірена практикою військово-адміністративна, полково-сотенна організація козацтва. В екстремальних умовах війни, коли потрібно було максимально об'єднати та мобілізувати на боротьбу увесь  народ, ця організація стала не тільки загальною для усіх повстанських сил, але й єдиною політико-адміністративною та судовою владою в Україні, їй не була підпорядкована тільки церква. Що ж до Запорізької Січі, то вона зберігала  здавна встановлену форму правління.

Створення української національної держави вперше одержало правове  оформлення та закріплення у Зборівському (серпень 1649 p.), а потім і у Білоцерківському (вересень 1651 p.) договорах, які Б.Хмельницький уклав із Річчю Посполитою.

Повноваження публічної влади  було передано органам управління козацтвом. Система цих органів складалася з трьох урядів: генерального, полкового, сотенного.

Першим гетьманом вільної України  став Б.Хмельницький. Спочатку його у  січні 1648 p. було обрано гетьманом Війська  запорізького — головнокомандувачем  повсталих запорізьких та реєстрових козаків. Через рік, після перемоги під Корсунем, Б.Хмельницький оголосив себе главою звільненої України: "Правда, что я малый и незначительный человек, но Бог дал мне, что я есть единовладелец и самодержец русский".

Б.Хмельницького як главу України  визнавав і польський король. 19 лютого 1649 р. на раді у Переяславі посли  Яна-Казимира вручили Б.Хмельницькому  разом з привілеєм на вільності  гетьманську булаву і бунчук, червону  корогву з білим лебедем, а  також коштовні подарунки. Самовидець підтверджує, що "...разних стран монархи отозвались з приязнью до гетьмана и подарки прислали". Надійшли подарунки і від московського царя.

Б.Хмельницький дуже дбав про належну  організацію і боєздатність збройних сил. Для того він влітку 1648 p. прийняв  військовий Статут — "Статут про  устрій Війська Запорізького". Дисципліна в ньому була суворою. Достатньо  нагадати, що шановного полковника М. Кривоноса прикували до гармати  за неслухняність гетьману.

Б.Хмельницький вже на початку війни  визначив етнічну територію України, яку належало звільнити з-під  влади Польщі. Кордон з нею передбачалося  прокласти по Віслі.

Але не усі ці землі довелося звільнити. Проте до 1654 p. звільнена територія  України вже охоплювала Лівобережжя, частину Правобережжя та значну частину  степу на півдні. В цілому вона сягала: на заході — до р.Случ, на сході — до російського кордону, на півночі — до басейну р.Прип'ять, на півдні — до степової смуги. Площа України складала приблизно 200 тис. кв. км. Хмельницький називав по-старому — Руська земля, Русь.

Особливість української держави, що склалася, виявилася, зокрема, у виборності органів публічної влади та їх фактичній підзвітності виборцям з  помітною роллю колегіальних установ — рад різних рівней, дозволяє твердити, що в українській державності була започаткована майбутня республіканська форма правління. На користь цієї думки свідчить й те, що глава цієї організації Б.Хмельницький негативно ставився до монархічних інститутів і не раз публічно засуджував їх. Втім, це не заважало йому претендувати на сильну владу, щоб протистояти своїм політичним супротивникам як в Україні, так і за її межами.

Іноземні держави визнали вільну Україну за рівноправного суб'єкта міжнародних відносин і охоче  вступали з нею у договірні  відносини. У 1648—1654 pp. Україна підтримувала постійні дипломатичні зв'язки з сусідніми Валахією, Кримом, Молдавією, Трансільванією, Туреччиною. За договором 1649 р. турецького султана з "Військом запорізьким і народом руським", тобто вільною Україною, сторони взяли на себе такі зобов'язання: Туреччина — надавати Україні військову допомогу, а українським купцям — право вільно плавати по Чорному морю та безмитне торгувати у турецьких володіннях, а Україна — перешкоджатиме запорізьким і донським козакам нападати на Османську імперію.

У ті ж роки Україна встановлює зв'язки з Австрією, Англією, Венецією, Персією, Францією, Швецією.

Шлях до незалежності був складним. На цьому шляху існували як здобутки, так і поразки.

Величезна історична заслуга Хмельницького  полягає в тому, що він обрав  єдиний вірний шлях до незалежності у  вигляді соціального компромісу. Він проводив гнучку політику: визнавав соціально-економічні вимоги селян, але  не відмовлявся й від захисту  інтересів старшината і шляхти. Так, він пом'якшив напруження в суспільстві, замирив населення і після блискавичної перемоги під Батогом (червень 1652 p.) рішуче узяв курс на створення незалежної держави.

3. Переяславська Рада, її наслідки та оцінки.

Переяславська рада 1654 року — загальна військова рада, скликана гетьманом Богданом Хмельницьким у місті Переяславі (нині Переяслав-Хмельницький) для вирішення питання про взаємовідносини між Військом Запорізьким та Московською державою.