Контрольная работа по "Политологии"

1. Конфуція і Мо Цзи в Китаї
2. Будди в Індії
3. Заратустри в Персії
4. проповідях єврейських пророків.

Вчення  Конфуція (551-479 рр. до н. є.) викладено у книзі "Луньюй" ("Бесіди і судження"), складеній його учнями.  
Він розвивав патріархально-патерналістську концепцію держави, відповідно до якої держава виступає як велика сім'я. Влада правителя в державі є такою, як влада батька в сім'ї, а відносини правителів і підданих нагадують сімейні відносини, де молодші залежать від старших. Правитель є "сином неба", його влада має божественне походження, але вона залишається божественною доти, доки він править "розумно", наслідуючи шлях, вказаний Богом.

Доброчесність виступає як комплекс етико-правових норм і принципів, до якого входять:

5. правила ритуалу
6. людинолюбство
7. піклування про людей
8. шанобливе ставлення до батьків
9. відданість правителю
10. відчуття обов'язку.

Умовою дотримання цих доброчесностей є "виправлення імен" - суворе й чітке визначення обов'язків кожного члена суспільства.  
Негативне ставлення до законів зумовлено їх традиційно каральним значенням, зв'язком із жорстокими покараннями.  
Конфуціанство стало найвпливовішою течією етичної і політичної думки в Китаї, зберігає своє значення й понині.

 
Мо Цзи (479-400 рр. до н. є.), засновник моїзму. 
Мо Цзи розвивав ідею природної рівності всіх людей і обґрунтовував договірну концепцію виникнення держави, в основі якої лежить ідея належності верховної влади народу.

"Воля  неба" виявляється в тому, що "небо" дотримується всезагальної любові і приносить усім користь. Ця всезагальність "неба", що відіграє в моїзмі роль зразка й моделі для людських стосунків, містить визнання рівності всіх людей. Наслідувати небесний зразок означає шанувати мудрість як основу управління, а важливим моментом такого мудрого управління є вміле поєднання настанов (моральні форми впливу на людей) з покараннями (насильство).

Мо Цзи висунув  ідею договірного походження держави. У давнину не було управління, кожний мав власне розуміння справедливості, й тому у відносинах між людьми панувала ворожнеча. Зрозумівши, що причиною безладу й хаосу в суспільстві є відсутність старшинства та управління, люди обрали найбільш доброчесну і мудру людину правителем, зробили її "сином неба", який покликаний створювати єдиний зразок справедливості в суспільстві й забезпечувати у ньому порядок. Бідність Мо Цзи вважав джерелом безпорядків у державі.

Шан Ян (390- 338 рр. до н. є.), правитель області Шан, був теоретиком легізму та засновників школи "законників".  
Він виступив з обгрунтуванням управління, яке спирається на закони й суворі покарання. Організація державного управління має грунтуватися не на традиції і ритуалі, а на основі єдиних, чітко визначених законів - "фа" (звідси китайська назва цієї школи - "фацзя"), які спираються на суворі покарання. Уявлення легістів про жорстокі закони як основний засіб управління пов'язані з розумінням відносин між державною владою і населенням як антагоністичних за своєю природою. Концепція державного управління Шан Яна пройнята ворожістю до простих людей, низькою оцінкою їхніх вчинків і переконань, певністю, що лише за допомогою жорстоких законів народ можна тримати в покорі. Ідеал "законницької" держави заперечує законодавче встановлення будь-яких прав підданих і сприймає закон лише як засіб державного управління в інтересах правителів.

В цілому на початок II ст. до н. є. офіційна державна ідеологія у Стародавньому Китаї поєднувала в собі властивості як легізму, так і конфуціанства, що відіграло значну роль у подальшому розвитку держави і права в цій країні.

Політичні вчення у Стародавній  Греції.

У Стародавній  Греції державність виникла на початку  І тисячоліття до н. є. у формі  полісів - окремих міст-держав, до складу яких, крім міської території, входили також прилеглі сільські поселення. Процеси боротьби за владу знайшли своє відображення й теоретичне осмислення в політичній думці Стародавньої Греції. У центрі цієї боротьби було питання встановлення тієї чи іншої форми державного правління:

• аристократії (влади знаті, привілейованих, "кращих")
• олігархії (влади небагатьох, багатих)
• демократії (влади народу, всіх дорослих і вільних членів полісу).

Сократ (469-399 рр. до н. є.) не залишив по собі писемних творів; свої погляди він викладав в усних бесідах, письмово зафіксованих його учнями.  
З ученням Сократа пов'язане створення політичної етики. Він вів пошуки раціонального, логічно-понятійного обгрунтування об'єктивного характеру етичних норм, моральної природи держави і права, поклавши тим самим початок власне теоретичних політичних досліджень.  
Збіг законного і справедливого є бажаним станом справ, а не повсюдною реальністю. Для такого збігу слід неухильно дотримуватися законів. Дотримання полісних законів Сократ пов'язував з однодумством громадян, під яким розумів не уніфікацію думок і поглядів, а відданість і підпорядкування законам.

Форми правління за Сократом

• царство - влада, засновану на волі народу й державних законах
• тиранія заснована на свавіллі правителя і спрямована проти народу
• аристократія - правління тих, хто дотримується законів
• плутократія - правління найбагатших
• демократія - правління всіх

Правити мають  компетентні особи після відповідного теоретичного навчання і практичної підготовки. Сократівський ідеал правління заперечував принципи демократії, родової аристократії, олігархії і тиранії.

Платон (427-347 рр. до н. є.) своє політичне вчення виклав головним чином у трактатах -діалогах "Держава", "Політик" і "Закони".  
Він розрізняв світ ідей і світ речей (явищ). Істинним буттям, на його думку, є лише світ ідей, які осягаються розумом, а сприйняті відчуттями явища не є істинними. Світ явищ не абсолютно відокремлений від світу ідей, а є його спотвореною копією, слабкою тінню. Відповідно, наявні форми держави є лише спотвореними відображеннями деякої ідеальної справедливої держави.

Таблиця: людська душа - начала держави - суспільні  стани  
Ідеальну державу Платон будує за аналогією з людською душею. Трьом началам людської душі (розумному, вольовому й чуттєвому) в державі аналогічні три схожих начала - дорадче, захисне й ділове, їм відповідають три суспільних стани - правителів, воїнів і виробників. Визначальним началом душі є розумне, а тому філософи, які його втілюють своєю здатністю міркувати, покликані правити в державі. Вольове начало душі й захисне начало в державі втілюється у воїнах, які повинні підкорятися філософам. Нарешті, розумне й вольове начала управляють началом чуттєвим (ремісниками, землеробами), яке за своєю природою прагне багатства.  
Ідеальна держава Платона - це справедливе, засноване на законах, правління кращих. Таке правління може бути або царською владою (якщо серед правителів вирізняється хтось один найдостойніший), або аристократією, владою декількох кращих.

Через недосконалість людської натури така держава не може бути вічною і зміниться іншими, гіршими формами правління - тимократією, олігархією, демократією або тиранією.  
Замість розумного начала в державі починає панувати вольове. Це - тимократія, тобто правління, де панують честолюбство й сила. Така держава постійно воюватиме, а війна є головним джерелом суспільних бід. Війни і розбрат призводять до переродження тимократії у гіршу форму правління - олігархію. Це влада небагатьох - жадібних і багатих. Подальше зростання майнової нерівності, обурення бідних проти багатих призводять до повстання. Коли воно закінчується перемогою бідняків, ті знищують або проганяють багатіїв і встановлюють владу народу - демократію, яка є ще гіршою формою правління, ніж олігархія. З демократії виростає її продовження і протилежність - тиранія, встановлення якої означає перетворення надмірної свободи в надмірне рабство.

Погляди Арістотеля (384-322 рр. до н. є.) викладені головним чином у працях "Політика" та "Афінська політія".

У центрі вчення Арістотеля перебувають проблеми походження, сутності та форми держави. Він вважав, що держава виникла не в результаті угоди між людьми на основі їх волевиявлення, а природно-історичним шляхом - із сім'ї і поселень як всеохоплююча і найдосконаліша форма спілкування людей.  
Форму держави Арістотель характеризував як політичну систему, що визначається верховною владою в державі. Конкретні форми він розрізняв залежно від кількості правителів і мети, яку вони при цьому переслідують.

Таблиця: кількість правителів і мета правління  
За першою ознакою Арістотель розрізняє правління одного, правління небагатьох і правління більшості, а за другою поділяє форми правління на правильні і неправильні. У правильних формах правителі мають за мету спільне благо, а в неправильних - лише своє особисте благо. Трьома правильними формами держави виступають монархія, аристократія і політія, а трьома неправильними - тиранія, олігархія і демократія. Кожна з цих шести основних форм має свої види, залежно від комбінації формоутворюючих ознак.  
Найкращою формою правління є політія, в якій влада належить більшості і здійснюється на спільне благо. У звичаях це - поміркованість, у майні - середній достаток, у правлінні - середній прошарок. Цей середній прошарок є найціннішим стосовно політики, оскільки він найбільш прихильний до існуючих порядків, і завдяки йому в державі можна пом'якшити суперечність між бідними й багатими, яка є причиною державних переворотів. Розумне управління і стабільність держави будуть там, де середній прошарок є багаточисельним і сильнішим від обох соціальних крайнощів - багатих і бідних, разом узятих, або хоча б однієї з них.  
Найгіршою з неправильних форм держави є тиранія, де влада здійснюється деспотичними методами однією особою в особистих інтересах. Арістотель розрізняє крайню демократію, в якій верховна влада належить народу, а не закону, і помірковану цензову демократію, засновану на примиренні багатих і бідних і пануванні закону.

Політична думка у Стародавньому  Римі

Історія давньоримської політичної думки охоплює ціле тисячоліття  до V ст. н. є. У загальнотеоретичному плані ця думка перебувала під значним впливом відповідних учень давньогрецьких мислителів, передусім Сократа, Платона та Арістотеля.

Марк  Туллій Цицерон (106-43 рр. до н. є.) був знаменитим римським оратором, юристом і державним діячем. Серед його численних праць основною з проблем держави є праця "Про державу". Теоретичні погляди Цицерона на державу сформувалися значною мірою під впливом давньогрецьких політичних учень, які він розвивав стосовно тогочасної римської дійсності і політичної думки.  
Державу Цицерон визначає як справу, надбання народу. Звідси походить і її назва - республіка. Основну причину походження держави він вбачає у вродженій потребі людей жити разом. Цицерон погоджувався з Арістотелем у тому, що держава виникла з первинного осередку суспільства (сім'ї) поступово і природним шляхом. Ще однією причиною утворення держави є необхідність охорони як приватної, так і державної власності.  
Він розрізняв три простих форми правління: царську владу (монархію), владу оптиматів (аристократію) і владу народу (демократію). Кожна з цих форм має свої переваги: у царської влади це благовоління до підданих, у влади оптиматів - мудрість, у влади народу - свобода. Але кожній з них властиві й певні недоліки. Основним недоліком простих форм правління є те, що внаслідок властивих їм однобічності і нестійкості вони неодмінно перетворюються в неправильні форми (царська влада вироджується в тиранію, а влада оптиматів із влади наймудріших і доблесних перетворюється на панування кліки багатих і знатних, повновладдя народу призводить до безумства і свавілля натовпу, його тиранічної влади).  
Найкращою формою є змішана форма, утворювана шляхом рівномірного поєднання достоїнств трьох простих форм правління. Найважливішими достоїнствами такої держави є її міцність і правова рівність громадян.

У період утвердження в Римській імперії християнства значного поширення набуло вчення одного з найвидатніших ідеологів християнської церкви Аврелія Августина (354-430) Блаженного, погляди якого викладено у праці "Про град Божий".  
Гріховність земного державно-правового життя виявляється у пануванні людини над людиною, у відносинах управління й підкорення, панування і рабства. Такий стан він називає "природним порядком" людського життя і критикує його з релігійно-ідеальних позицій божественного порядку та його земного прообразу у вигляді християнської церкви. Гріховний порядок світу має тимчасовий характер і триватиме до другого пришестя Христа й судного дня, коли встановиться "царство небесне".  
Спільність людей може бути народом і державою лише тоді, коли грунтується на праві, поєднаному з утіленою в Богові справедливістю.  
Форми державного правління Августин розрізняє залежно від обов'язків, покладених на верховну владу. Головними з них він вважає моральні й релігійні обов'язки, зокрема повагу до Бога і до людини. Він вважає прийнятними всі форми правління в тому разі, якщо в державі зберігаються втілена у праві справедливість і повага до релігії. Несправедливого правителя, як і несправедливий народ, він називає тираном, а несправедливу аристократію - клікою.

Політична думка Стародавньої Греції та Стародавнього Риму. Внаслідок спостережень і порівняння окремих подій і явищ, накопичення знань про суспільні процеси люди навчилися помічати в суспільно-політичному житті закономірні й досить стабільні зв'язки та залежності, не звертаючись до надприродних сил. Тому політика послідовно ставала предметом аналізу, що давало змогу виділяти із суцільного потоку подій окремі явища, а також їхні причини. Так політична думка набувала форми логічно розмежованої системи суджень і висновків, тобто форми теорії. 
 
Головною передумовою правильного розуміння політичних подій і явищ було формування аналітичного мислення в обширах культурно-історичного процесу, становлення раціонального світосприймання взагалі. Першим ступенем цього становлення було виникнення філософської свідомості. Розроблення політичних проблем спочатку практично не відокремлювалося від філософських роздумів про природу людини, її буття, сенс існування. Політичні й етико-політичні теорії виступали як особливий розділ філософських учень (табл. 3). 
 
Політичні вчення Стародавньої Греції і Стародавнього Риму 
 
— Поступове звільнення політичних поглядів від міфологічної форми та виділення їх у відносно самостійний розділ філософії 
 
— Аналіз будови полісів, типологія політичної влади 
 
— Розробка концепцій ідеальної форми державного правління 
 
Етапи Стародавньогрецької політичної думки 
 
3 часів синойкізму (творення полісів на півдні Балкан у XIII—VII ст. до н. є.) уся стародавньогрецька політи-ко-правова думка розвивалась як ідеологія вільних громадян. 
 
I. Етап античної міфічної перед політології. 
 
II. Етап формування філософського підходу до політичних процесів (творчість семи мудреців з кінця VII до початку VI ст. — Піфагора, Гсракліта, Дсмокріта та ін.). 
 
III. Етап раціоналістичної інтерпретації політологічного розвитку софістами, за-початкування світської теорії політики, переміщення людини в центр політичного життя. 
 
IV. Етап логіко-понятійного аналізу політичних інститутів та процесів, створення наукових основ політичної філософії (Сократ, Платон). 
 
V. Етап Формування політичної юриспруденції, початок емпірико-теоретичного підходу до вивчення політичних проблем (Арістотель). 
 
VI. Розвиток політичної етики (після Арістотеля — Епікур, Зенон), започатку-вання політичної історії (Полібій, III—II ст. до н. є.) 
 
Політичні ідеї Платона (428—347 pp. до н. є. ) 
 
У діалогах «Держава», «Закони» та ін.: 
 
— Розробив концепцію полісу, чотирьох стадій його розвитку. 
 
— Обґрунтував концепцію ідеальної держави (провідна думка — ідея справедливості: кожен робить своє діло згідно з власними задатками; суспільство функціонує на засадах солідарності та колективізму; найкраща форма держави— аристократія). 
 
— Запропонував модель державного устрою, у якій регламентація життя громадян набирає всезагального тотального характеру. Основа такого ладу — детальні й суворі закони, законопос-лушність громадян. 
 
У творах «Політика», «Афінська політика» та ін.: 
 
— Визначив людину як «політичну істоту», чия сутність проявляється насамперед у державному житті. 
 
— Вперше розмежував владу на законодавчу, адміністративно-управлінську та судову. 
 
— Визначив правильні і неправильні форми державного правління. 
 
— Найкращим державним ладом вважав змішану форму влади, коли править середня верства населення. 
 
— Політику тісно пов'язував з моральністю (доброчесностями) та етикою, які вважав вступом до політики 
 
Політична думка Стародавнього Риму 
 
— Політична думка у римлян почала формуватися ще в царському періоді історії (754—510 pp. до н. є.) і була міфологізованою. 
 
— Першу римську політичну революцію здійснив Сервій Ту-ллій, поклавши кінець родовому устрою (поділ населення за майновим цензом на 5 класів і шосту верству — пролетарів). 
 
— Власне політико-теоретична думка розвивається лише з І ст. до Христа, на що істотний вплив мало завоювання Греції у 146 р. до н. є. 
 
— Засновники римської політології— Цицерон (106—43 pp. до н.е.). У трактаті « Про державу» він визначав державу як «справу народу», а народ — як сукупність громадян; державою вважав змішану форму правління. Підкреслював особливу роль державного лідера в житті суспільства. Сформулював власну теорію природного права. 
 
— Вагомий вплив на розвиток світової політичної думки справили римські юристи Са-бін, Гай та інші, які стали творцями юриспруденції — науки про «знання справедливого і несправедливого» (І—III ст. н. е.) 
 
Перехід до теоретичного аналізу політики вивів людську думку на якісно новий рівень осмислення політичного життя. Античні філософи, зокрема Платон і Арістотель, сформулювали низку універсальних принципів, на які спирається політична діяльність, класифікували всі відомі на той час типи державного устрою. Платон твердив, що «...Доки в державі не будуть царювати філософи, або... царі і володарі не стануть... ґрунтовно філософствувати і не зіллються спільно... державна влада й філософія, й доки не будуть усунуті ті люди — а їх багато, які рвуться або до влади, або до філософії, — до тих пір... держава не позбудеться лиха...». 
 
Як бачимо, для античної політичної думки аксіомою була єдність зв'язків людини з політикою. Теза Арістотеля, що людина є істотою політичною, лежала в основі більшості античних філософсько-політичних концепцій. 
 
Одна з праць Арістотеля має назву «Політика». У ній він, спираючись на аналіз державного устрою й політичного життя більш як півтори сотні держав, розглядав різні питання суспільних відносин. Саму ж політику мислитель вважав практичною 
 
наукою про мистецтво управління, а тому завдання різних політичних інститутів бачив у винайденні такої форми, яка найкраще відповідала б політичній природі людини, її потребам та інтересам суспільства. 
 
Арістотель, як і Платон, державу уявляє чимось цілісним, як продукт загально історичного розвитку. Він писав, що «...Держава— продукт природного розвитку. ...Людина за своєю природою — істота політична, хто живе за своєю природою, не внаслідок випадкових обставин, або істота, не розвинена в моральному відношенні». Водночас держава — найвища форма відносин, що охоплює усі інші, котрі досягають своєї мети і довершеності. Однак Арістотель критикував прагнення Плато-на зробити державу занадто єдиною, цілісною і підкреслював, що вона складається з багатьох елементів, тому перебільшене поривання до єдності (як спільність майна, дружин і дітей у Платона) призводить до загибелі держави. Чимало Арістотеле-вих думок про політику розвивали інші мислителі.