Нейтралите́т

      Нейтралите́т (нем. Neutralität, от лат. neuter — ни тот, ни другой), в международном праве — неучастие в войне, а в мирное время отказ от участия в военных блоках. Международное право нейтралитета содержит три ограничения на действия нейтральной страны на время войны между другими государствами:

      не  предоставлять собственные  вооруженные силы воюющим сторонам;

      не  предоставлять свою территорию для использования  воюющим сторонам (базирование, транзит, перелёт  и т. д.);

      не  дискриминировать ни одну из сторон в  поставках оружия и товаров военного назначения (то есть ограничения либо одинаковые, либо вообще отсутствуют).

      Необхідно відзначити, що сьогодні поняття нейтралітету істотно розширилося - якщо раніше воно малося на увазі виключно у військовому  сенсі, то зараз це явище розглядається і в багатьох інших аспектах: економічному, політичному, екологічному та ін. Це пов'язано зі зміною характеру загроз: імовірність безпосереднього військового нападу для країн ЄС вже неактуальна у зв'язку зі зміною безпечного середовища в Європі. До того ж, характер військових небезпек в сучасному світі породжує специфічні конфлікти, далекі від класичних воєн. Не менш важливими є проблеми внутрішньополітичного характеру: забезпечення територіальної цілісності в разі виникнення етнічних, політичних і сепаратистських конфліктів в умовах дефіциту військово-політичних важелів. Тому не можна не зазначити, що характерною особливістю у зовнішньополітичній поведінці нейтральних держав Європи стало широке трактування політики нейтралітету.

        Нейтральні країни не уникають та не відкидають міжнародне політичне, економічне і навіть військове співробітництво: вони взаємодіють в рамках ООН, НАТО, ЄС, ОБСЄ, сподіваючись, що таке співробітництво сприятиме зміцненню дружніх зносин між державами. Вони розуміють, що в сучасному взаємопов'язаному світі дуже складно ефективно відстоювати національні інтереси і при цьому залишатися осторонь міжнародного співробітництва. Все це обумовлює кризу нейтральної політики.

      Звернімося  до українських реалій. Нинішні українські прихильники нейтралітету або позаблоковості намагаються пов’язати нейтральну модель зі старою концепцією руху неприєднання як альтернативою силовому та ідеологічному протистоянню наддержав, не беручи до уваги той факт, що у зв’язку з процесом глобалізації світ став набагато (!) складніше і разом з тім втратила самостійну цінність концепція неприєднання, неучасті у військово-політичних союзах. Даруйте, але видається дивним, коли деякі прихильники нейтралітету, говорячи про переваги нейтрального статусу, часто порівнюють Україну з іншими нейтральними країнами Європи, посилаючись на так званий «світовій досвід» і забуваючи про певні історичні передумові обрання нейтрального статусу та інші політичні, економічні, геополітичні фактори. Більш того, прихильники позаблокового або нейтрального статусу забувають про те, що Україна, не будучи членом ЄС, на жаль, сьогодні не відноситься до «європейського простору миру і безпеки». До речі, палкі апологети-нейтрали «забувають» і той факт, що геополітичне положення України є вельми відмінним від положення таких країн, як Австрія або Швеція. Їх не лякає, що наявність поблизу українських кордонів зон регіональних конфліктів і нестабільності (наприклад, Кавказ або Придністров'я), а також внутрішніх конфліктогенних зон (Автономна Республіка Крим – найяскравіший приклад), обумовлюють відсутність перспективи для України самостійно забезпечити власну безпеку.

      Тож, на мій погляд, позаблоковий статус призводить до того, що Україна перестає бути суб’єктом міжнародної політики. загалом щодо ефективної національної політики безпеки так і залишуться лише прагненнями та сподіваннями.

      Звичайно, радити та критикувати можуть усі. Поставили  діагноз – треба призначати «лікування». Що ж потрібно зробити... Нині, будуючи  свою державність, наша держава, перш за все, має формувати нову концепцію національної безпеки, яка постала би адекватною реакцією на геополітичні реалії сьогодення. Потрібно чітко усвідомити, що ефективно вирішувати проблеми безпеки можливо лише колективним шляхом. За умов, коли звинувачувальний монолог став ледь не єдиною формою політичного спілкування, витіснивши діалог на узбіччя, Україна перетворюється на дезінформоване суспільство відносно існуючих систем колективної безпеки. Набуває актуальності відомий афоризм: «Брешуть всі, але це не має жодного значення, бо ніхто нікого не слухає». Зрештою, відповідаючи на питання, яка альтернатива існуючій моделі національної безпеки України зможе ефективно її замінити, зазначимо, що сьогодні жодна з моделей не відповідає інтересам нашої держави. В умовах реформації НАТО або створення нової колективної моделі національної безпеки на чолі з Європейським Союзом (а це стає дедалі реальнішим, особливо після ратифікації Лісабонської угоди), ці нові формації стануть найкращим та найефективнішим замінником недієвого нині українського позаблокового статусу.

      Отже, на мій погляд, на основі виконаного аналізу, стає очевидним, що нейтральна або позаблокова модель національної безпеки в сучасних умовах неефективна  та, зрештою, практично неможлива, і це має стати потужним рушієм до підготовки входження України в нову систему колективної безпеки. 

      Віктор  Ющенко проводить політику „сильної руки”, заручившись підтримкою Юлії Тимошенко на майбутніх президентських виборах - про це у своїй центральній статті під назвою "Хто в домі господар?" пише український тижневик Новинар. Кандидат у президенти Віктор Ющенко під час робочого візиту до АР Крим розповів про загрозу тоталітарного режиму і втрати незалежності в Україні. Він зазначив, що зараз деякі люди просять «сильної руки». «Історія брала на озброєння «сильну руку» і в Німеччині в 33 році, і в Італії, і в Росії. Ця «сильна рука» забрала мільйони життів», - нагадав Ющенко. «Ті, хто «сильну руку» замовляли, очевидно не думали, що «сильна рука» почне роботу з його родини», - додав він. Ющенко наголосив – у 21 столітті потрібна не «сильна рука», а демократична влада.

      Президент Росії Володимир  Путін став людиною  року за версією американського журналу Time. Почесне звання російський лідер одержав за «за зміцнення стабільності і підвищення ролі Росії в світі». Оцінки закордонних медійників збігаються з думкою простих росіян — у грудні минулого року вони всьоме поспіль визнали Володимира Путіна людиною року в Російській Федерації. Та й останні парламентські вибори в цій країні довели силу «путінської руки». А як сприймають політику “сильної руки” українці? Чи воліють вони бачити державним керманичем подібного лідера? Чи є для цього ментальні та історичні передумови?

      ПОЛІТИКА  СТРИМУВАННЯ 

      тривала засада закордонної політики США в період холодної війни ; сформульована Дж . Кеннаном ; започаткована 1947 президентом Г . Труменом ( доктрина Трумена ) ; мета: сповільнення експансії комунізму , в тому числі шляхом надання допомоги державам , що зазнали рад . загрози , створення баз і військових пактів 

      Політика  стримування цін  на пальне призведе до штучного дефіциту цього товару. Таку думку висловив керівник економічних програм  Центру імені Разумкова  Василь Юрчишин, повідомляє радіо "Свобода".  

      "Будь-які  обмеження без  наміру розширення пропозиції насамперед означають просто дефіцит водночас з неконтрольованим або прихованим зростанням цін. Тому найближчим часом швидше за все таке встановлення граничних цін призведе до того, що в багатьох регіонах бензин просто зникне або стане великим дефіцитом", - сказав експерт. 
 
 

      ВІДКРИТИХ ДВЕРЕЙ ПРИНЦИП - - стандарт сторін, що договорюються, стосовно договору та власних гр-н у третій країні про підставу рівноправності між собою. «В. д.» п. є пристосуванням найбільшого сприяння принципу до ситуації, в якій сторони, що договорюються, бажають встановити між собою рівноправність на території, яка не підлягає їх суверенітету. «В. д.» п. асоціюється з експансіоніст, політикою США на поч. 20 ст. щодо Китаю, проголошеною у доктрині держ. секретаря Дж. Хея. Вона супроводжувалася гострим суперництвом США з ін. провідними д-вами (Великобританією, Німеччиною, Францією, Росією, Японією та Італією), які здійснювали політику поділу Китаю на «сфери впливу». Під тиском США, що добивалися у Китаї втілення принципу «відкритих дверей» та «рівних можливостей» , європ. д-ви визнали «В. д.» п., хоча їх намагання проводити свою попередню політику в різних формах не припинялися аж до закінчення 2-ї світ, війни. Згодом «В. д.» п. застосовувався щодо мандатних територій та підопічних територій, які існували в межах відповідно Ліги Націй та Організації Об'єднаних Націй_(Політика відкритих дверей залишається базовим принципом НАТО_)

• В 1974 Садат Анвар (египет) приступил к реализации политики «открытых дверей» (инфитах). Привлечению иностранных инвесторов способствовали выгодная для них система налогообложения и правительственные гарантии против национализации частного капитала. Кроме того, правительство приняло на себя обязательства по модернизации системы коммуникаций и транспортной сети страны. Для получения займов правительство Египта должно было пойти на сокращение бюджетного дефицита, урезав для этого государственные субсидии на продукты питания и топливо, что означало рост цен на товары первой необходимости.
• Договор девяти держав (англ. Nine-Power Treaty, яп. 九カ国条約 Кю:какоку дзё:яку) — одно из соглашений, подписанных во время Вашингтонской конференции 1921—1922 годов. Договор касался обеспечения гарантий территориальной целостности Китая, уважения его суверенитета, а также провозглашал принцип «открытых дверей и равных возможностей» по отношению к Китаю в области торговой и предпринимательской деятельности и обязывал не прибегать к использованию внутренней обстановки в Китае с целью получения специальных прав и привилегий, которые могут нанести ущерб правам и интересам иных государств—участников договора.
• Урядовці хотіли вбити двох зайців. По-перше — показати свою лояльність до Світової організації торгівлі, аби та швидше прийняла рішення про членство України. По-друге — за допомогою дешевого імпорту знизити ціни, які чомусь стали стрімко зростати після початку роботи нового уряду. Достатньо згадати, як у 2005 році Юлія Тимошенко намагалася погасити бензинову кризу, скасувавши мито на імпорт нафтопродуктів, внаслідок чого вітчизняні НПЗ не могли конкурувати з дешевшим бензином з Росії, Білорусі, Литви та Румунії. Хибність цієї політики стала зрозумілою лише під час кризи. Хоча світові ціни на нафтопродукти впали утричі, бензин та дизельне пальне на українських АЗС подешевшали всього на 1-1,5 гривні за літр. Пізніше ціни знову почали зростати і навіть перевищили передкризовий рівень.

      Шоковая терапия — экономическая теория, а также комплекс радикальных экономических реформ, базирующихся на этой теории. Эти реформы, как декларируют постулаты «шоковой терапии», «…направлены на оздоровление экономики государства и вывод её из кризиса». К таким реформам относятся моментальная либерализация цен, сокращение денежной массы и приватизация убыточных государственных предприятий. В подавляющем большинстве случаев применение «шоковой терапии» приводило к катастрофическим последствиям, вплоть до государственных переворотов

      Фундамент сторонников теории уходит корнями к  либерализации экономики, предпринятой послевоенной Германией в конце 40-х. В течение 1947 и 1948 гг. в весьма сжатые сроки были упразднены ценовой контроль и господдержка предприятий. Эти реформы дали эффект стартового толчка, вылившись в Германское экономическое чудо (Виртшафтсвундер). До тех пор Германия имела глубоко авторитарное и интервенционистское правительство и, — избавившись от этих административных барьеров «за одну ночь», — превратилась в государство с развивающейся рыночной экономикой. 

      По  мнению Международного валютного фонда, для государств с  переходной экономикой шоковая терапия является относительно быстрым и универсальным вариантом перехода к рыночным отношениям, в отличие от постепенного и растянутого на десятилетия перехода, как например в Китае. 

      Одним из основателей и  главных идеологов  теории является известный экономист Джеффри Сакс.

      Боливия 

      В 1985 году Боливия терпела  гиперинфляцию и  была не в состоянии  отвечать по финансовым обязательствам перед  Международным валютным фондом. Д. Сакс, ставший  тогда экономическим  советником правительства  Боливии, взял курс на экстенсивный план, — позже ставший известным как «шоковая терапия», — резкого понижения инфляции путём либерализации боливийского рынка, прекращением правительственных субсидий, устранением таможенных пошлин и привязке боливийской экономики к доллару США. После реализации плана Сакса инфляция упала с более 20 000 % в 1985 г. до 15 % в 1989 г.[2] 

      Польша 

      Польша  рассматривается  как образец применения «шоковой терапии». С приходом в эту  центральноевропейскую  страну демократии, правительство воспользовалось советами Д. Сакса и бывшего экономиста МВФ Давида Липтона, незамедлительно упразднив регуляторные меры, ценовой контроль и субсидии промышленности, находящейся в государственной собственности. 

      Тем не менее, даже с учётом приватизации государственного сектора, постепенные изменения давались очень тяжело. Объёмы производства возросли, но одновременно подскочила и безработица. В то время как многие стимулы оздоровления экономики были использованы сразу, приватизация государственных компаний была растянута, пока процедура разгосударствления не стала безболезненной для общества, чтобы избежать российской ситуации «дикого капитализма».