Політичні вчення доби відродження та просвітництва

     для республіки — мир і поміркованість,

     для монархії — войовничість.

     Неабияке  значення для держави має розмір її території: малій республіці загрожують завойовники; велика монархія здатна протистояти їм, але схильна до загнивання зсередини, до деспотизму. Тому невеликим державам доцільно об'єднуватись у федеративні утворення, де можна буде використати переваги малих і великих країн.

     Його  політичні погляди викладені  у працях “Перські листи” (1721), “Роздуми про причи6ни величі і падіння  римлян” (1734), Про дух законів” (1748). Монтеск’є виділив три форми  правління: республіку, монархію, деспотизм. Кожну форму правління, на його думку, характеризує певний розмір території держави:  монархії невеликі, республіки – середнього розміру, імперії величезні.

     Ш.Л. Монтеск’є відстоював необхідність поділу влади на законодавчу, виконавчу, судову. Мислитель дав одне із пластичних визначень поняття “свобода” – це право “робити все що дозволено законом”, однак він зауважував, що свобода і влада повинні мати певні межі.

     Важливу роль у Просвітництві відіграв французький  філософ Ж.Ж. Руссо, погляди якого  викладені в працях “Судження  про вічний мир”, “Проект конституції для корсіки” (1782 р. публікації), “Про суспільний договір, а принципи політичного права” (1762). Він вважав, що держава покликана виконувати загальну волю; його ідеалом є республіканська форма правління. Оскільки народ є сувереном, то немає необхідності ділити владу на законодавчу та виконавчу гілки. Найважливіші суспільні проблеми Ж.-Ж. Руссо пропонував розглядати на всенародних плебісцитах.

     Мислитель вважав шкідливим існування в  державі різноманітних асоціативних утворень (партій, громадських організацій, церкви), бо вони ніби-то перешкоджають  висловленню  громадянами “головної  загальної волі”.

     Концепцію "суспільного договору" як формулу  об'єднання людей у "громадянське суспільство" та державу демократичного типу розробив французький просвітитель Жан-Жак Руссо (1712—1778), виклавши її у працях: "Міркування про науки і мистецтва...", "Про суспільну угоду, або Принципи політичного права" та ін.

     Перший  начерк політичної концепції Руссо  подибуємо в дисертації про вплив  наук і мистецтв на звичаї. Головна  її ідея:

     люди  за своєю природою є добрими, але  людські установи роблять їх злими; доброчесність — це природний  стан людини, розпуста і злочин породжені відносинами, що є наслідком цивілізації. Тому первісний природний стан є станом справедливим, а цивілізація — головне джерело зла, розпусти, нещастя.

     Першоджерело  зла Руссо вбачав у нерівності, яка породжує багатство. Останнє  спричинює розкоші й неробство. Мистецтво народжується розкошами, науки — неробством. Тобто, за Руссо, просвітництво є похідним чинником, як і занепад моралі.

     Розкіш, занепад моралі, рабство є карою  за зверхність, намагання вийти зі стану щасливого невідання, в  якому людина перебуває завдяки передвічній мудрості.

     Висновок  про нерівність між людьми як головний чинник зла Руссо повторював неодноразово. Проте він не спромігся розмежувати  залежність просвітництва й занепаду моралі, двох наслідків процесу диференціації  суспільства, від залежності, де просвітництво було б причиною, а занепад — наслідком.

     Досліджуючи природний стан суспільства, Руссо  зауважив, що пута рабства виникають  виключно із взаємної залежності людей, спільних потреб, що їх об'єднують; отже, неможливо поневолити людину інакше, ніж створивши їй такі обставини, коли вона не зможе діяти без інших.

     Як  уже згадувалося, Руссо шукав  причини нерівності в розкошах і  неробстві. З часом він почав  шукати їх у факті об'єднання людей  в організоване суспільство.

     Організованість суспільства — основна причина нерівності. Та перша людина, писав Руссо, котра огородила ділянку землі, промовила: це моє і знайшла людей, досить недалекоглядних, які їй повірили, і була засновником громадянського суспільства.

     Свобода і рівність є "природним станом" людини, тому вони виглядають як його "природне право". Немає ніяких інших прав, і справедливість полягає у визнанні тільки цього природного права, у складанні будь-яких інших історичних прав, записаних у хартіях, пергаментах, звичаях, а також у допущенні тільки таких обмежень природного права, на які, з огляду на спільні інтереси, погодилися самі члени громадянського суспільства.

     Це  і є суспільна угода — єдина  санкція всіх громадянських установ  і установлень.

     Люди  догромадянського суспільства були рівними за майновим станом, політичного життя не було. Вони були вільними, не мали узаконеної приватної власності та жили незалежно один від одного (або зовсім незалежно й розрізнено, або ж об'єднуючись в орди — "вільні спілки" без взаємних зобов'язань). Люди були немов "звірі" в "доморальному стані". Вони мали тільки природні (істинні) потреби.

     Взагалі людині притаманне бажання вважати  своїм те, що знаходиться під її владою; навіть у первісних людей  існувала не закріплена, а тим більше насильством, приватна власність.

     На  думку Руссо, здатність людини до вдосконалення й нагромадження  змусила багатьох накопичувати запаси засобів до існування, винаходити знаряддя, які збільшують ефективність праці, переходити до осілості та змушувати  працювати на себе інших. Зв'язки між людьми стали тіснішими, вони змогли перейти до обробки металів і хліборобства.

     Приватна  власність зробилася основою  майбутнього громадянського суспільства  і причиною майнової, а згодом і  політичної нерівності, що виникла  в ньому. Інститут приватної власності спричинив протилежність інтересів, антагонізм між людьми.

     Держава виникла після появи соціальної нерівності. Посилаючись на потребу  встановити мир, багаті запропонували  бідним утворити державну владу, а бідним не було сенсу відмовлятися; вони сподівалися від управління "спокою й зручностей".

     Отже, держава виникла завдяки суспільній угоді, найголовнішою метою якої було забезпечення кожному спокійного використання власності, що йому належить.

     Встановлені державою закони визнали справедливими  вчинені перед тим привласнення, а організація урядової влади створила передумови для нових поневолень.

     Так утвердилася "химерна рівність прав", а насправді — деспотизм і  сваволя, тобто стан політичного  відчуження.

     Нерівність, що виникла в період переходу від  природи до суспільства, було приховано декларацією про рівність усіх перед законом, після чого фактична нерівність майнового характеру почала швидко поглиблюватись.

     У державі воля громадян з'єдналася не механічно й ариф-метично, а інтегрально. Це не було "волею всіх", це було "загальною волею", яка відображала загальні інтереси громадян, котрі їх об'єднують.

     Ця  загальна воля — "завжди стала, незмінна й чиста". Вона є неподільним  і невідчужуваним суверенітетом, і  уряд отримує виконавчу владу  з рук свого народу тільки у вигляді доручення, що його він зобов'язаний виконувати відповідно до народної волі; коли ж він цю волю порушує, то заслуговує на насильницьке усунення повстанцями.

     Руссо припускав існування трьох основних форм правління — демократії, аристократії, монархії. За Руссо, "нормальним" політичним устроєм може бути лише республіка, але цим терміном він визначав "будь-яку державу, що управляється законами, хоч би якою була форма правління".

     У малих державах бажаною та прийнятнішою була б демократія, а точніше — демократична республіка; у дещо більших, як-от у Франції, "виборна демократія", тобто здійснення виконавчих функцій невеликою групою осіб, суворо підзвітних народові; у великих і багатолюдних — монархія, тобто передача виконавчої влади до рук однієї особи.

     Згідно  з Руссо, свобода можлива у  справедливій правовій державі майбутнього, в конституції якої "природні відносини та закони завжди збігаються в усіх пунктах". Таким є імператив  свободи. Той, хто тільки знає, в чому полягає добро, ще не любить добра. Розум тільки сприяє віднайденню моральності. Справжнє джерело моральності в нас самих. Воно — внутрішнє сприйняття добра і зла, безпосереднє осягнення їх нашою совістю.

     Отже, совість у Руссо виступає синтезом внутрішнього почуття й розуму.

     Саме  на совісті засноване розумне природне право — світ моральної достовірності. Людина вперше за всю історію на цьому етапі може реалізувати свою потенцію свободи.

     Руссо вважав, що в майбутньому ідеальному державному устрої пануватимуть "громадянська свобода" та "право приватної власності". Свобода є "покірністю перед законом, встановленим самому собі", це — особистий параметр.

7. Політична думка епохи Відродження

Під Відродженням, яке припадає на XIV– XVI ст.. мають  на увазі період кризи у країнах  Західної і Центральної Є'вропн римо-католицькоі церкви та ортодоксальної релігії, яку вона захищала, формування антисхоластичного типу мислення, гуманістичних культури, мистецтва і світогляду. Мислителі епохи Відродження постійно зверталися до духовної спадщини античності, активно її відроджували і використовували Найяскравішим представником політичної думки цього періоду був знаменитий італійський мислитель і політик Нікколо Макіавеллі. відомий передусім своїми працями «Правитель» (1513). «Роздуми на першу декаду Тита Лівія» (1519). «Історія Флоренції».

У XVI ст. з початком занепаду феодалізму нав'язаний схоластикою аскетизм став поступатися культові людини, її інтересів і потреб, а божественне — природному, людському. Гуманізм тоді ще не був масовим, здебільшого він мав прихильників серед мешканців міст, представників інтелігенції, які в паростках нового ладу вбачали силу, здатну звільнити людину від середньовічного аскетизму. Нова епоха, що увійшла в історію під назвою Відродження (Ренесансу), символізувала передусім відродження і широке використання досягнень античної цивілізації.

Гуманісти-італійці слідом за Франческо Петраркою (1304—1374) засуджували політичний аскетизм, захищали ідею всебічного розвитку особистості, заперечували тиранію. Леонардо Бруні  створює теорію республіканізму — найсправедливішого, на його думку, устрою суспільства, що є найголовнішою умовою реалізації свободи волі як свободи особистості. У XV ст. політичну ідеологію раннього гуманізму розвивають інші італійські мислителі, поглиблюючи поняття свободи особистості як

громадянської свободи, як політичного права обирати  і бути обраним до владних структур, як рівність громадян перед законом, як визнання необхідності існування  представницьких органів, виконавчої системи й авторитетного суду.

Найвагоміший  внесок у політичну думку зробив італієць Нікколо Макіавеллі (1469—1527), який у трактатах «Государ», «Міркування на І декаду Тіта Лівія» протиставив теологічному розумінню державної влади юридичний світогляд. Вважаючи силу основою права, визначаючи поняття «держава» як загальний політичний стан суспільства, Макіавеллі стверджував, що людина втілює в собі злобність, агресивність, властолюбство, жадобу, брехливість, боязливість, малодушність, невдячність, зрадництво, лицемірство, ненависть, нестриманість тощо. Необхідність приборкання цих її рис і покликала до життя державу. Відстоюючи пріоритет світської влади, гостро критикував духовенство, а дворянство закликав знищити зовсім. Його ідеал державного устрою — сильна, жорстко централізована республіка, де владарюють представники народу, молодої буржуазії та виборний глава держави, який, враховуючи негативні якості людини, повинен бути «лисом, щоб бачити гадів, і левом, щоб нищити вовків». Для об'єднання суспільства правитель може використовувати будь-які засоби («мета виправдовує засоби»), навіть аморальність, нечесність, жорстокість, устрашіння, демагогію, наклепи, підступність, хитрість, віроломство тощо. Лише тоді республіка буде могутньою, виправдає своє призначення, коли правитель, відкинувши закони й принципи моралі, встановить правову авторитарну диктатуру «великого перетворювача». Держава, на думку Макіавеллі, — вищий вияв людського духу, а служіння державі — зміст, мета і щастя людини.

Сповідуючи і  деякі гуманістичні ідеї, він неодноразово вказував на полярність інтересів бідних і багатих, висловлювався про справедливий і досконалий державний устрій, який повинен забезпечити політичну свободу людині, демократичне міське самоврядування. Мрія Макіавеллі — сильна республіка, яка гарантує своїм громадянам не лише розквіт свободи, а й рівність, привілеї, пом'якшення майнових відмінностей. Лише свобода і рівність, на його думку, здатні розвивати здібності особистості, втілювати у ній любов до загального блага і громадянські чесноти.