Політична свідомість

Г.Алмонд і С.Верба виділили три  «чистих» типи політичної культури: патріархальний (прихідський), для якого характерна відсутність інтересу громадян до політичного  життя. Члени суспільства не очікують жодних змін з боку політичної системи, тим більш не виявляють власної  ініціативи, щоб ці зміни мали місце. Аполітичність, замкнення на місцевій або етнічній солідарності, характерні для цього типу політичної культури. Така культура може відразу стати  панівною в молодих державах, але  вона зберігається і в розвинених індустріальних країнах, коли кругозір більшості громадян обмежений прихильністю до своїх коренів, свого місця  проживання.

Другий тип – підданський, де присутня сильна орієнтація на політичні  інститути, поєднана з низькою індивідуальною активністю громадян. Державна влада  уявляється, в основному, в плані  спускання зверху норм, яких необхiдно  дотримуватися, регламенту, якому потрібно підкорятися. Людьми керує побоювання, покарання, або очiкування благ.

І третій тип – «партицiпаторна  політична культура», або політична  культура участі, для якої характерна зацікавленість громадян в політичній участі і прояв на практиці такої  активності.

Автори даної типологiзацii підкреслюють, що ці три типи на практиці взаємодіють  між собою, утворюючи змішані  форми з перевагою тих або  інших компонентів: провiнцiалiстсько-пiдданський, пiддансько-партицiпаторний, провiнцiалiстсько-партицiпаторний.

Для країн зі стабільним демократичним  режимом характерний громадянський  тип політичної культури, що є похідним від трьох перелічених основних типів культур. До найважливіших  її ознак відносяться: прихильнiсть  до демократичних цінностей, збалансованість  політичних орієнтацій, помірний рівень політичної активності, рацiоналiзм в  прийнятті політичних рішень, терпимiсть ( що не розповсюджується однак на екстремальні ситуації і екстремiстськi сили). Стабільність демократичного політичного режиму спирається на наявність консенсусу відносно легiтимностi політичних інститутів, напрямку і сенсу політики. Визнання неминучостi конфліктів, як результату різноманітності інтересів, поєднується  з прихильнiстю до демократичних  засобiв їхнього розв’язування.

Політична культура суспільства не складається з політичних субкультур, а вбирає найбільш тривкі, типові ознаки, характерні для основної маси населення. Кожна політична субкультура  містить і те загальне, що характеризує домінуючу в суспільстві політичну  культуру, і те специфічне, що відрізняє  замкнену субкультуру.

Вивчення політичної культури дає  можливість зрозуміти одну з найважливіших  її функцій – прогностичну, що виявляється  у впливі її на динаміку політичного  життя. Політична культура надає  певне спрямування політичному  процесу, виявляє вплив на формування і діяльність політичних інститутів, зумовлює поведінку різноманітних  соціальних груп. Вона – найважливіша частина соціального клімату, що сприяє появі і сприйманню нового в суспільстві. Нормативно-регулююча  функція спрямована на забезпечення налагодженого і стабільного  функціонування політичної системи. Політична  нормативнiсть включає людину в  сферу прийнятої для даного режиму влади політичної поведінки.

Комунiкативна функція в тому, що через політичні традиції особистості  передаються зразки поведінки, забезпечується спадкоємнiсть в суспільному розвитку.

Необхідно відзначити, що політична  культура є найбільш консервативний елемент політичної системи. Однак  стабiлiзацiя політичного процесу  в Україні, багато в чому залежатиме від перетворень в полiтико-культурній сфері.

3. Політична соціалізація  особистості: сутність, інститути,етапи

На різних ступенях свого розвитку політична культура суспільства  виконує з найважливіших своїх  функцій – політичну соціалізацію. Інакше кажучи ,входження людини до політики, її підготовка та включення  у відносини влади. Це здійснюється в процесі засвоєння їм панівних культурних норм та орієнтирів, цінностей  та моделей політичної поведінки. В  свою чергу, політична соціалізація забезпечує відтворення існуючої політичної культури, спадкоємність політичного  розвитку суспільства. Вона сприяє встановленню суспільного порозуміння, впорядковує  відносини між громадянином та державою. Як висновок – гарантується відносна стабільність політичного режиму.

Політична соціалізація дає змогу  особистості орієнтуватися в  політичному просторі ,брати участь у політичній взаємодії.

Процес політичної соціалізації передбачає не лише засвоєння особистістю інформації та вимог з боку політичної системи , та формування лояльності до режиму. В сучасних умовах цей процес повинен  втілювати самостійну оцінку особистістю  традицій та переконань, усвідомлений вибір моделей поведінки.

Універсальними інститутами політичної соціалізації є родина, система освіти, засоби масової інформації, державні та суспільні організації, окремі політичні  події. Завдяки цим інститутам здійснюється залучення людей до домінуючої політичної культури. В різних країнах роль, значення та спрямованість дії даних  інститутів політичної соціалізації може сутнісно відрізнятися.

Політична соціалізація має два  якісні стани – первісний та вторинний. Різниця між ними – в залежності від віку людини, конкретного політичного  досвіду та ступеня самостійності  політичної поведінки та дії.

Первісна соціалізація характеризує початкове (звичайно з трьох-п’яти  років) сприйняття людиною політичних категорій. Поступово йде формування вибірково-індивідуального відношення людини до явищ політичного життя. Американські вчені Д.Істон та І.Деніс розрізнюють  чотири основні складові цього стану. Це безпосереднє сприйняття політичного  життя, інформацію, про яке дитина отримує в відношеннях та оцінках  батьків. Поступово у неї здійснюється персоналізація політики.

Ті чи інші фігури, пов’язані з  владою, постають для неї як образи контакту з політичною системою. Такими фігурами можуть стати, наприклад, президент  країни, поліцейський. На основі оцінки їх дії дитина засвоює ту чи іншу модель поведінки по відношенню до влади. Таким чином, навчаючись любити чи ненавидіти різні політичні образи, дитина ідеалізує політику. З переходом  до надособистого бачення політики, цей етап політичної соціалізації постає як інституалізація її якостей та властивостей.

Вторинний етап постає тоді, коли форми  та засоби засвоєння людиною політичної інформації, а також оволодіння спеціалізованими ролями в сфері влади здійснюється особистістю незалежно від тиску  групової свідомості чи політичної ситуації. Вторинна політична соціалізація також  може мати різні рівні. В неї найбільш важливим є здібність людини до самостійної  розробки різного роду цінностей, уявлень, переваг.

ВИСНОВКИ

Політична свідомість та політична  культура є одним з найважливіших  складових політичного життя, що визначають його зміст та напрямки розвитку. Кожне суспільство має  свої специфічні риси політичної свідомості та політичної культури. Однак дар  проведення детального аналізу можна  застосувати "чисті" типи, які  узагальнюють політично-культурні  якості суспільств за різними критеріями, розподіляють різні рівні політичної свідомості.

Саме аналіз політичної свідомості та політичної культури дає нам змогу  зрозуміти, чому окремі соціальні групи  і, навіть, цілі народи ведуть себе по-різному  в однакових політичних умовах, по-різному  оцінюють одні і ті ж явища політичного  життя. У цих феноменах втілюється зв’язок поколінь, вплив традиції. Завдяки ним людина входить до суспільного та політичного життя, бере участь у суспільній взаємодії. Отже, політична свідомість та політична  культура несуть велике функціональне  навантаження.

Курс політології якраз і  спрямований на формування у студентів  знань про політичне життя, основи політичної впливовості та активної громадянської позиції, без чого неможливе ні створення стабільного  демократичного суспільства, ні розробка новітньої ідеї українського державотворення.

Список використаної літератури

1.Интернет ресурси.

2.Алмонд Г.А., Верба С. Гражданская  культура и стабильность демократии // Полис. – 1992. – № 4.

3.Цимбалістий Б. Політична культура  українців // Сучасність. – 1994. –  № 3. – С. 94 – 105; № 4. – С. 77 – 90.

4. М. Сазонов «Політологія».

5. Політична культура сучасника.  – Львів, 2001.