Політика та політичні вчення у Стародавньому світі

Політика та політичні  вчення у Стародавньому світі.

Політична думка в історії  цивілізації має  багату історію. Цей процес нерозривно був зв’язаний зі становленням перших держав як особливої організації влади.

Історія соціально-політичних учень є однією з найважливіших складових частин духовного світу людства. Вона є результатом діяльності багатьох поколінь мислителів, що цікавилися проблемами суспільного та державного устрою, політикою, взаємовідносинами особистості й суспільства. Вивчаючи історію соціально-політичної думки, ми не тільки задовольняємо законний інтерес до минулого: ідеї, що з’явилися протягом історичного розвитку людства, і нині справляють вплив на соціально-політичні процеси. Завдяки духовним контактам, взаємовпливу різних учень, «спадковості» їхнього розвитку формувалися універсальні, загальні для всіх людей цінності.

 

Соціально-політичні ідеї відбивають реальні процеси людського життя, а тому джерел їхнього виникнення й розвитку, причин розквіту та занепаду треба шукати не в самих цих ідеях, а в матеріальних умовах життя, у характері соціально-політичних процесів на кожному етапі суспільного розвитку.

 

Перші спроби пояснити суспільні  порядки бачимо ще за часів розкладу общинного устрою та виникнення класового суспільства. У міфах стародавніх єгиптян та індусів, вавилонян та китайців, персів та євреїв знайшли відображення намагання зрозуміти основи суспільного життя, природу влади. У цих міфах обґрунтовувалися ідеї божественного походження відносин між людьми, вічність та незмінність соціального устрою. Проте в них відчувається й тривога, породжена розпадом общинних зв’язків, розколом суспільства на багатих та бідних, конфліктами між різними групами людей. Ще в III—II тисячоліттях до н. е. мислення людей цілковито було під владою міфологічних уявлень про навколишній світ. Але вже в І тисячолітті до н. е. з розвитком суспільного виробництва, що зумовило справжній стрибок у духовній культурі, людство робить свої перші кроки до раціонального самопізнання.

 

Так, великий мислитель  Стародавнього Китаю Конфуцій (551—479 рр. до н. е.) визнає божественне походження влади імператора, але відмовляється  від ідеї божественного походження держави, яка (згідно з його вченням) виникла з об’єднання сімей. Держава — велика сім’я, де імператор — суворий, але справедливий батько, а піддані — його слухняні діти. Відносини в державі мають регулюватися передовсім мораллю. Будучи прихильником ненасильницьких методів правління, Конфуцій усі недоліки в житті суспільства пояснював поганими звичками людей, а головною метою державної політики проголошував виховання добрих звичок. Найбільш високі вимоги він ставив до морального виховання правителів, зазначаючи, що моральність правителів визначатиме й моральність підданих [1]. У IV ст. до н. е. китайський мислитель Шан Ян обґрунтував інший ідейно-політичний напрямок — легізм. Легісти, на відміну від конфуціанців, уважали моральне виховання людей недостатнім і наполягали на необхідності існування в суспільному житті суворих законів та суворих покарань.

 

Справжньою вершиною політичної думки Стародавнього Світу вважається політична філософія Стародавньої Греції. Різноманітні соціально-політичні вчення, що виникли тут, містять, як у зародку, майже всі пізніші теорії. Стародавні греки були багато обдарованим, енергійним та волелюбним народом. Досягнення цього народу, що дивують нас і досі, багато в чому пояснюються сформованим в Елладі типом держави і суспільства. Ідеться про поліси — держави, що являли собою общини вільних громадян. Форма такої організації общини виникла внаслідок переможного розвитку демократичних рухів, в яких народ — демос — у боротьбі з родовою знаттю виборов своє право на свободу. Соціальне мислення поступово звільнялося від міфологічних ідей. На ґрунті демократичних установ полісу в період найвищого розквіту державності в Греції (V—IV ст. до н. е.) виникли й зміцніли ідеї про рівні права громадян полісу, про первинність суспільних інтересів щодо особистих, а також уявлення про вільну людину, яка принципово відрізняється від раба. Мислителі Стародавньої Греції активно розробляли вчення, в яких обґрунтовувалась ідея досконaлості та ефективності функціонування рабовласницької держави.

 

Знаменитий філософ Демокріт (460—370 рр. до н. е.) зробив одну з перших спроб пояснити природними обставинами походження людини й суспільства. За його переконаннями, життя суспільства зовсім не пов’язане з діяльністю богів або героїв. Тільки злидні, ці справжні «учителі людей», привели людство до цивілізації та державного співжиття. Поділ людей на рабів та вільних у суспільстві є цілком природним і звичайним. Рабство філософ не вважав аморальним. Демокріт був упевнений, що людство у своєму розвитку прямує по висхідній, а тому «золотий вік» у нього не позаду, а в майбутньому. Він прихильник демократичної форми правління і ворог монархії. На думку Демокріта, у демократичній державі навіть бідність ліпша, ніж багатство в монархії. А щоб досягти щастя, людині треба бути поміркованою в усьому. Вільний грек — не ізольована від суспільства одиниця, а громадянин міста-держави (полісу). Інтереси держави, яка втілює спільні інтереси всіх її громадян, необхідно ставити вище за все інше [2].

 

Погляди рабовласницької  аристократії виражав Платон (427— 347 рр. до н. е.). Його ідеї мали величезний вплив на всю пізнішу історію соціально-політичної думки.

 

Платон мріяв заснувати  ідеальну державу. Він навіть написав  спеціальний твір під назвою «Держава». Політичний ідеал Платона — аристократичний державний устрій, «влада ліпших». Він виступає з різкою критикою рабовласницької демократії. Демократія будується на визнанні влади більшості народу над меншістю. Але за Платоном більшість є «безумною». Величезна «жадоба свободи» в демократичній державі, на думку Платона, призводить до того, що законослухняних громадян там змішують з грязюкою як добровільних рабів, батько боїться своїх дітей, учитель — учнів, чоловіки — жінок, молодші не поважають старших. Ось чому демократична держава, за Платоном, легко вироджується в тиранію, бо, на його думку, з «безмежної свободи виникає величезне та жорстоке рабство» [3].

 

Платон засуджує не тільки демократію. Він з ненавистю ставиться  до тиранії, олігархії (влади багатих), тимократії (влади військових). Усім цим формам організації влади мислитель протиставляє власний проект досконалої держави й правління. Основна суть платонівської держави — справедливість, що полягає в ретельному виконанні кожним членом суспільства своїх обов’язків. Останні визначаються природними нахилами людини. На чолі такої держави стоять філософи, які на основі «вічних» ідей мудро керують суспільством. Друга верства суспільства — воїни — живе аскетичним життям і захищає державу від внутрішніх та зовнішніх ворогів. Третя верства — хлібороби та ремісники, завдання яких годувати всю державу.

 

Отже, громадяни держави  одвічно не є рівними, але нерівність ця не спадкова. Якщо діти воїнів виявлятимуть погані нахили, вони можуть бути переведені в ремісники або хлібороби. Допускав Платон і перехід із третьої верстви суспільства в другу, а з неї і в першу.

 

Платон мало цікавився  питаннями організації виробництва, а тому майже нічого не писав про  ремісників та хліборобів. Його увага була спрямована на життя тих верств, котрі створюють закони, стежать за їх виконанням. Філософи та воїни не мають ні приватної, ні особистої власності, бо, на думку Платона, власність заважатиме їм вершити державні справи на засадах справедливості. Вищі верстви суспільства живуть спільно, харчуються всі разом. Сім’ї в них нема, а діти виховуються державою. Платон не схвалює ні надмірних злиднів, ні надмірного багатства, оскільки приватна власність, на його думку, руйнує цілісність та єдність держави, породжує численні чвари.

 

Соціальний проект Платона часто називають соціалізмом. Але це соціалізм казарми. До того ж майнову рівність Платон не поширював на третю верству суспільства, а рабів взагалі не вважав громадянами держави. Заради благополуччя цілого Платон приносив у жертву інтереси окремої людини, перетворюючи суспільство на щось, схоже на величезний мурашник.

 

Цікаво, що в проекті афінського мислителя вже закладені елементи майбутніх тоталітарних режимів, коли всі сторони життя суспільства та особи регулюються й контролюються державою. Але, заперечуючи особистість, Платон заперечував і егоїзм особистості. Він уважав, що розвиток людства залежатиме в кінцевому підсумку від змін у характерах людей, від виховання нових людських якостей.

 

Величезну роль в історії  соціально-політичної думки відіграв інший античний мислитель — Арістотель (384—322 рр. до н. е.). Учень та прихильник Платона в перший період свого життя, він побачив вразливі місця в системі ідей учителя й піддав їх ґрунтовній критиці. До нашого часу дійшло багато його творів, в яких викладено майже весь обсяг соціально-політичних знань стародавніх греків [4].

 

Арістотель розглядав  державу, яку він певною мірою  ототожнював із суспільством, як форму  спілкування громадян. Людина, на його думку, є істотою політичною, і  вона може себе реалізувати тільки в суспільстві і через суспільство. Державу, стверджував Арістотель, створено не угодою між людьми, а природним шляхом. Вона виникла історично із сім’ї та поселень як найбільш досконала форма спілкування людей. Мета створення держави полягає не тільки в тому, щоб вирішувати економічні та політичні питання, а й у тому, щоб не дозволяти людям чинити несправедливість, допомагати задовольняти матеріальні потреби. Служіння спільному благу було для Арістотеля критерієм досконалості державної форми, а найліпшою формою держави він уважав так звану політею (правління більшості в інтересах усіх).

 

Арістотель, як і Платон, —  теоретик рабовласницької держави. Нерівність, на його думку, одвічно  притаманна людському суспільству. Сама природа влаштувала так, щоб  одні були народжені рабами, а інші — вільними. Рабство Арістотель розглядав як обов’язкову умову  існування суспільства, оскільки воно, звільняючи частину людей від  виснажливої праці, дає їм змогу брати участь в управлінні державою та створювати духовні цінності. Але мислитель не прийняв платонівського проекту ідеальної держави. Він заперечував «розчинення» окремої людини в суспільстві, обстоював права окремого індивіда та окремої сім’ї.

 

Арістотель — прихильник приватної власності, бо тільки вона, на його думку, може примирити та об’єднати  всіх членів суспільства. У державі Арістотель виділяв три класи громадян: дуже багатих, дуже бідних і тих, що займають проміжне становище. Добробут держави забезпечується тоді, коли її дії зорієнтовано на середню верству вільних громадян. Там, де ця верства достатньо велика, досягається найбільша стабільність життя, бо в такий спосіб послаблюються суперечності між бідністю та багатством (пор. з поняттям «середній клас» сучасних політологів).

 

Проте суспільно-політичний ідеал Арістотеля ще не виходить за межі рабовласницької республіки, де громадяни — греки мали б бути рабовласниками, а інші народи — постачати рабів.

 

 

 

 

. Еволюція політичної думки  в епоху Середньовіччя та Відродження

 

 

Вплив античної соціально-політичної думки позначився передовсім на політичних ученнях середньовіччя та Відродження. Після розпаду рабовласницького устрою в Західній Європі виникло феодальне суспільство, основними класами якого стали поміщики та селяни.

 

Помітну роль в епоху феодалізму відігравало духовенство. Воно було великою економічною, політичною та ідеологічною силою. Це сталося тому, що за умов великої феодальної роздробленості (V—X ст.) католицька церква, маючи чітку  ієрархію й стійкі догмати, справляла значний вплив на все духовне життя середньовіччя. Соціально-політична думка не була винятком. Її розвиток в основному здійснювався зусиллями релігійних діячів.

 

Головним у комплексі  соціально-політичних ідей раннього середньовіччя стало вчення «отців» та «вчителів» церкви: Василія Великого, Іоанна Златоуста, Григорія Ніського та інших про безплідність земного існування, про марність та даремність людських зусиль. Пропагувався аскетизм, висувалася ідея покори владі, а за це обіцялося царство небесне на тому світі.

 

Підґрунтям соціально-політичних уявлень тієї доби була релігійна настанова про те, що земне життя є лише блідим відбитком небесного. Не зважаючи на поділ суспільства на багатих та бідних, релігійні мислителі наполягали на можливості справжнього братерства людей во Христі. Перед Христом, казали вони, втрачають своє значення багатство, освіченість, суспільне становище та привілеї. Гасло рівності перед богом прикривало фактичну нерівність у суспільстві.

 

Найбільш видатними соціально-політичними мислителями середньовіччя були Аврелій Августин, пізніше названий «блаженним», та Фома Аквінський.

 

Августин (354—430) — один з  отців західнохристиянської церкви. Про свої духовні пошуки мислитель  розповів у творі під назвою «Сповідь».

 

Основна риса соціально-політичних поглядів Августина — обґрунтування та виправдання нерівності в суспільстві. Багатство одних і бідність інших він пояснював зіпсованістю природи людини в результаті гріхопадіння перших людей. Становище людини в суспільстві, за Августином, запрограмоване на небесах. Звідси — висновок про неправомірність революційних виступів народу проти устрою «гармонійної нерівності».

 

У своєму вченні Августин намагався  дати всесвітньо-історичну картину розвитку людства. Він слідом за старогрецькими стоїками обґрунтовує ідею єдності людського роду, що походить згідно з біблійними оповідями від «прабатьків» — Адама та Єви.

 

Іншим важливим елементом  учення було розуміння історії людства  як боротьби «двох градів», «двох  держав»: «града божого», що складається  з божих оборонців, та світської держави — «великої розбійницької організації», у котрій прагнуть матеріальних благ та визискують праведних. Кінець-кінцем, уважав Августин, хід історії забезпечить перемогу «божої держави» над світською. Високий авторитет Августина в християнських колах західноєвропейського середньовіччя і був пов’язаний з ідеєю про необхідність підкорення світської влади церкві.

 

Інший видатний мислитель  — Фома Аквінський (1225—1274) — жив  у період пізнього середньовіччя і був найбільш впливовим богословом у Західній Європі тієї доби. У 1323 році він був причислений до лику святих римсько-католицької церкви, а вчення Фоми Аквінського було визнано згодом офіційною ідеологією католицизму.