Психологічні особливості політичної культури

      Нині політологи все більше уваги приділяють вивченню масового типу політичної культури, тобто політичної культури широких верств населення. Ця культура виявляється в суспільному житті в двох видах — як демократична і як автократична. Демократична політична культура характеризується широким переліком реальних громадянських прав і свобод, дійовим контролем громадян за діяльністю владних структур, визнанням політичного інакомислення та вільної гри політичних сил. За своїм характером демократична політична культура є культурою громадянського суспільства та правової держави.

У демократичній політичній культурі виділяють два види: консервативно-ліберальний і ліберально-демократичний. За консервативно-ліберальної культури визнаються громадянські права і свободи з жорсткими саморегулюючими елементами в усіх сферах життя, у тому числі у сфері політичної культури з мінімумом втручання держави. Ліберально-демократична культура передбачає соціальні реформи з боку держави, наголос на соціальній спрямованості всіх сфер життя суспільства, у тому числі й політичної культури.

Для автократичної політичної культури характерною рисою є  сильна й неконтрольована влада, яка заперечує демократичні права і свободи громадян у суспільстві. Виділяють два види цієї культури: авторитарну і тоталітарну. Авторитарна культура не заохочує окрему людину й різні суспільні верстви до активної участі в політичному житті. З цією метою офіційна політична ідеологія використовується тільки як засіб впливу на пасивну масу. Характерною ознакою тоталітарної культури є поширення в суспільстві культу вождів, лідерів, звеличування їхньої ролі та широка пропагандистська діяльність для залучення громадян до політичного життя відповідно до настанов політичних керівників і під їхнім контролем. 

         Крім загальних існують і специфічні типології. Одна з них запропонована У. Розенбаумом. Він будує спектр типів політичної культури, беручи за основу ступінь консенсусу між членами суспільства щодо основних політичних цінностей і "правил гри", і, відповідно, наявності та специфіки субкультур. У.Розенбаум виділив два крайніх типи політичної культури: фрагментарну і інтегровану. Для фрагментарної характерно відсутність згоди щодо політичного устрою країни, переважання місцевих політичних лояльностей над національними, відсутність загальноприйнятих процедур залагодження соціальних конфліктів, а також довіри між окремими групами суспільства, нестабільність уряду.

Типологію політичних культур, що базується на формаційному підході, запропонував польський політолог  Є. Вятр. На його думку, докапіталістичним  формаціям притаманний традиційний  тип політичної культури з такими рисами: визнання святості влади, регулювання прав і взаємин підданого та влади на основі традиційних норм («так було завжди»); непорушність політичної системи, її усталених норм. Основні види цієї культури, за Вятром, — племінна, теократична, деспотична; другорядні — патриціанська, дворянська. Для капіталізму головним типом політичної культури є буржуазно-демократична, яка, у свою чергу, поділяється на консервативно-ліберальну і ліберально-демократичну. Консервативно-ліберальна політична культура визнає головними цінностями громадянські права і свободи, традиції, але часто заперечує радикально-реформаторські зміни (особливо там, де при владі консервативні сили). У ліберально-демо-кратичнт культурі визнання буржуазно-демократичних цінностей і взірців супроводжується більшою лібералізацією та очікуванням соціальних реформ (скандинавські держави, де впливові соціал-демократичні партії). У капіталістичному суспільстві може існувати і другорядна політична культура — автократична у формі авторитарної чи тоталітарної (Німеччина за часів нацизму). Соціалістичному суспільству, стверджує Вятр, властива політична культура соціалістичного демократизму, а також другорядна — реліктова автократична культура.

Донедавна у вітчизняній  політичній науці панувала типологізація  політичних культур за історично-формацій-ним критерієм. Згідно з нею вирізняють рабовласницький, феодальний, капіталістичний та соціалістичний типи культур. У межах кожного з них виділяються класові види політичної культури: буржуазна, пролетарська та ін. На сучасному етапі набув поширення поділ на тоталітарний, плюралістичний і перехідний типи політичної культури. Тоталітарна культура базується на принциповій одномірності соціального, економічного та духовного життя суспільства, на його тяжінні до стирання політичного, ідеологічного та іншого розмаїття, до монополізму, тотального контролю, згортання прав і свобод людини. Плюралістичний тип політичної культури стверджує багатоманіття, множинність усіх форм матеріального, політичного, ідеологічного, соціального буття, свободу думки і вибору в межах закону, вільну змагальність та конкуренцію, захист прав і свобод людини.

      Перехідний тип політичної культури (від тоталітарного до плюралістичного) притаманний переважній більшості постсоціалістичних країн,у.т.ч України. 
За територіально-національною ознакою виокремлюють національний тип політичної культури. Він відповідає традиціям і особливостям певного етносу в межах його території. Однак навіть у культурі відносно «чистого» національного типу внутрішні політичні цінності, настанови — неоднорідні. Тому теорія політичної культури широко послуговується поняттям « політична субкультура».

Політична субкультура  — сукупність особливостей політичної культури певної соціальної групи, які  відрізняють цю політичну культуру від культури іншої групи людей.

Групові особливості  зумовлені відмінностями в соціальному  стані людей, освітніми, статевими, віковими, етнічними, релігійними та іншими чинниками, що дає підстави для  тверджень про субкультуру жінок, робітників, підприємців, селян, молоді. Приміром, молодіжну субкультуру вирізняють гострота сприймання політичних подій, емоційність, нерідко недостатня зваженість оцінок, тяжіння до нового, а подекуди бунтарство й апатія. Водночас складовою політичної субкультури соціальної групи є найтиповіші риси політичної культури суспільства.

Наявність у суспільстві  полярних політичних субкультур, їх велика розбіжність породжують фрагментарну політичну культуру, яка спричиняє  нестабільність у суспільстві, неповагу до загальнолюдських, загальнонаціональних цінностей, інтересів та ідеалів, намагання вивищити над ними регіональні, групові, партійні, що стримує прогресивні зрушення в суспільстві.

Схема  1.3 
Типологізація політичних культур за різними критеріями оцінки

Дуже специфічною є  молодіжна політична субкультура. Дані соціологічних досліджень, що були проведені в західноєвропейських  країнах, дають змогу висновувати  про наявність суттєвих відмінностей у базових соціальних орієнтаціях молоді та старших поколінь. Для молодіжної субкультури на Заході характерна перевага таких цінностей, як можливість спілкування і якість життя. Водночас для старших поколінь найбільшою цінністю залишається матеріальний достаток.

Наявність політичних субкультур, що не збігаються, тобто фрагментарність  політичної культури суспільства, за певних умов може призвести до небезпечної  втрати загальнонаціональних ідеалів  та цілей, до надання місцевим інтересам пріоритетного значення проти інтересів загальнодержавних.

Якщо проаналізувати сучасний рівень розвитку політичної культури в Україні за її функціональними  особливостями (стан політичної діяльності та політичної свідомості особи, групи  або суспільства в цілому), то можна визначити політичну культуру нашого народу як переважно авторитарну, з деякими демократичними й тоталітарними компонентами. Про характер політико-психологічних настанов населення України свідчать дані соціологічних досліджень, проведених ученими Інституту соціології НАН України. Так, переважна більшість опитаних зазначала посилення настроїв, пов’язаних з агресивністю (озлобленість — 88%, нетерпимість — 63%, роздратованість — 83%), що створює емоційний ґрунт для підтримки репресій і придушення демократії. На особливу увагу заслуговує співіснування таких різнонапрямлених тенденцій, як зростання агресивності і водночас байдужості та втоми.

У західній політології  наявні також інші підходи до типології  політичних культур. Так, є техніко-економічний підхід, згідно з яким політичну культуру поділяють на до індустріальну (континентально-європейську) та пост-індустріальну (англо-американську), причому останню визнають найбільш високим типом політичної культури.

Поширено також типологію  політичної культури з погляду масштабності охоплення населення цією культурою: уніфікована (загальна), домінуюча, фрагментарна, політична культура еліти, політична культура режиму тощо.

Слід зазначити, що перехід  від одного типу політичної культури до іншого в суспільстві відбувається хвилеподібно. Цей процес виявляється в тому, що давні традиції та норми, стара політична психологія ще тривалий час співіснують і змагаються з новими. У перехідний період, як свідчить суспільна практика, нова політична культура на початку свого існування не має сталої соціальної бази і далеко не завжди з розумінням сприймається більшістю населення.

4.  Свідомость і прояви культури у політиці

Від розвитку політичної свідомості суб´єкта, правильного чи ілюзорного відображення в людській свідомості політичного буття залежить і рівень його політичної культури. Спонукаючи людей до дії чи бездіяльності, політична свідомість зворотно впливає на суспільне життя. У ній фіксується політичний інтерес індивідуального чи колективного соціального суб´єкта.

Існують два взаємопозв´язані блоки елементів політичної свідомості – мотиваційний та пізнавальний.

Мотиваційний блок. До нього належать політичні потреби  та інтереси, політичні цілі та цінності, психологічні установки та ідеологічні  настанови, політичні переконання. Ці елементи, обумовлюючи одне одного, спонукають людей до певної політичної поведінки. Цей процес супроводжується емціями, почуттями тощо.

Пізнавальний блок. Він  охоплює політичну інформованість, політичні знання, теорії, уявлення, політичну ідеологію носіїв політичної свідомості. Виняткове місце в політичній свідомості посідає правосвідомість, що є водночас відносно самостійною субстанцією. Адже знати, поважати і виконувати правові норми — обов´язок кожного громадянина правової держави і суб’єкта політичних відносин.

Глибина розвитку компонентів  політичної свідомості соціального  суб´єкта визначає рівень його політичної освіченості та зрілість політичної культури в цілому. Звичайно, політичні знання, уявлення — відносні, як і людські знання взагалі. Нерідко вони мають різний ступінь адекватності реальному стану речей, оскільки ґрунтуються не лише на об´єктивних фактах, а й на домислах, неперевіреній інформації, ортодоксальних ідеологемах, необґрунтованих, упереджених теоріях тощо. Це зумовлює і незрілість політичної культури в суспільстві, необхідність її підвищення та збагачення. Система компонентів політичної свідомості формує світогляд суб´єктів політики – їхнє розуміння світу, м’ясці і ролі в ньому людини. Світогляд може бути матеріалістичним, ідеалістичним, позитивістським, релігійним тощо.

Політична свідомість і  політична культура виступають необхідними  елементами будь-якої політичної системи  суспільства. Будучи відповідними різновидами  суспільної свідомості й культури, що мають власний предмет і механізм формування, вони характеризують духовну здатність людини до спеціалізованої політичної діяльності. За допомогою політичної свідомості та політичної культури індивід спроможний адаптуватися у політичному просторі і здійснювати у ньому специфічні функції соціальної взаємодії, політичної участі й управління.

 Інтерес до проявів, сутнісних витоків і визначальних детермінант політичної свідомості обумовлений як розвитком соціально-психологічного знання, так і сучасною соціально-політичною та культурною ситуацією. Особливу увагу привертає дослідження політичної свідомості молоді, соціалізація якої протікає в умовах економічної нестабільності й проявів соціальних конфліктів. Серед молоді триває переоцінка суспільних, культурних, аксіологічних цінностей попередніх поколінь [27].

Проблемою формування політичної свідомості, а також розвитку політичної культури українських громадян займаються такі вчені як В.Бебик, М.Головатий, Є.Головаха, В.Лісовий, Н.Паніна, Ю.Пахомов, В.Ребкало та ін. [28]. Варто зазначити, що психологічні чинники становлення політичної свідомості розкривались у працях таких науковців як Д.Гордєв, М.Сапожніков, О.Ульодов [29].

Політична свідомість містить у собі все відбите  соціальне буття, оскільки об’єктом політичної діяльності є всі сфери суспільного життя. За своїм змістом політична свідомість охоплює всі уявлення людей, що опосередковують їхні об’єктивні зв’язки як з інститутами влади, так і між собою, з приводу участі в управлінні справами держави і суспільства. Визначення політичної свідомості як віддзеркалення політичної дійсності зовсім не означає, що воно є пасивним елементом політичного процесу. Навпаки, політична свідомість виступає як активний початок в політиці і навіть може випереджати суспільну практику і прогнозувати розвиток подій і завдяки цьому стимулювати політичну діяльність.

Формування  політичної свідомості залежить не тільки від тієї об'єктивної ситуації, у якій розвивається цей процес. Велике значення мають і фактори суб'єктивного характеру, зокрема:

1) зовнішні, до яких належать інститути політичної системи, національні та соціальні групи, різні неформальні об'єднання, під впливом яких відбувається соціалізація особистості;

2) внутрішні,  що характеризують механізми  світосприймання, аналізу та прийняття рішень тощо. Останні охоплюють потреби, інтереси, духовні цінності, індивідуальні психологічні якості людини.

Формування  політичної свідомості відбувається в  процесі політичного життя, є історично і соціально зумовленим продуктом політичної життєдіяльності людей, їх політичної творчості, який відбиває процес опанування суспільством, націями, класами, іншими соціальними спільнотами та індивідами політичних відносин, а також розвиток їх власної сутності і значною мірою залежить від характеру, темпу, змісту процесу політичної соціалізації молодої особи.