Фінансовый менеджмент

Із визначення економічної суті фінансів, можна виділити наступні «характерні ознаки»:

1.        фінанси обслуговують сферу грошового обігу, мають грошову форму вираження;

2.        фінанси завжди носять розподільчий характер;

3.        фінанси мають матеріального носія – фінансові ресурси, створюють і використовують доходи і фонди грошових засобів різноманітного призначення у процесі руху вартості валового внутрішнього продукту (є частиною вартості валового внутрішнього продукту).

Призначення фінансів – забезпечити необхідні умови для створення, розподілу та використання валового внутрішнього продукту в країні. А це досягається шляхом організації різноманітних фондів фінансових ресурсів на всіх етапах діяльності держави, підприємницьких структур і кожного окремого громадянина. Фінанси тісно пов'язані з такими економічними категоріями як гроші, ціна, заробітна плата, кредит, але мають свої відмінності.

Так, категорія "гроші" значно ширше поняття "фінанси", "гроші" поняття більш загальне. Можна мати гроші і водночас не мати ніякого відношення до фінансів, І навпаки, при відсутності грошей, лише володіючи майном, майновими правами, правами інтелектуальної власності, оцінивши їхню вартість, можна здійснювати інвестування, виступати співзасновником фірми, тобто мати відношення до фінансово-господарської діяльності фірми. Крім того, різниця між цими категоріями чітко простежується у їх функціях.

Розглядаючи фінанси і ціну, насамперед, видно, що ціна відображає параметри впливу фінансів на процеси, пов'язані із створенням і використанням валового внутрішнього продукту. Тому, що при реалізації товарів (робіт чи послуг) встановлюється їх реальна вартість і реальні величини фондів фінансових ресурсів, які визначаються після закінчення виробничого циклу:

      фонду нагромадження;

      фонду споживання;

      фонду відновлення виробничих фондів.

Фінанси можуть впливати на ціну: на абсолютну величину і на внутрішню структуру – відрахування по фонду амортизації, до пенсійного фонду, до фонду соціального страхування, податки, акцизний збір, податок на додану вартість. І фінанси мають більший діапазон розподілу, ніж ціна: первинний розподіл валового внутрішнього продукту, його перерозподіл через бюджетну систему. Крім того, розподіл за допомогою ціни не орієнтований на конкретні цілі. Це досягається за допомогою фінансів шляхом формування й використання фондів фінансових ресурсів, які мають цільове призначення.

У розподільчих процесах поряд із фінансами бере участь і заробітна плата. Фінанси створюють умови для виплати заробітної плати створюючи спеціальний фонд шляхом розподілу виручки та у процесі обміну робочої сили на товар – гроші. За допомогою фінансів із заробітної плати створюються фонди коштів для придбання цінних паперів, товарів довгострокового користування, або для одержання доходу – тобто фонди, які є фінансами окремого громадянина.

Фінанси тісно пов'язані з кредитом, але кожна з цих категорій має свою специфіку участі в економічних процесах, хоча мають однакову економічну природу і відтворюють рух вартості валового внутрішнього продукту. Фінанси створюють умови для функціонування кредиту, характерний рух коштів без умови повернення. Кредит тільки продовжує перерозподільчі процеси, акумулює тимчасово вільні кошти, коли виникає потреба в них, умови надання його – поверненність, платність, строковість, заставність. В економічній діяльності держави, підприємства, громадянина доцільне комплексне розуміння і обґрунтоване використання всіх цих економічних категорій з урахуванням специфіки кожної з них.

Фінансова діяльність підприємств

Становлення і розвиток в Україні ринкової інфраструктури суттєво змінюють економічне, інформаційне і правове середовище функціонування підприємств, зміст їхньої фінансової діяльності.

Фінанси підприємств є основою фінансової системи країни. Фінансовий стан підприємств впливає на фінансове становище країни в цілому.

Вихід України з тривалої економічної кризи безпосередньо пов'язаний з поліпшенням фінансового стану суб'єктів господарювання всіх форм власності в усіх сферах діяльності. За цих умов необхідна сучасна, адекватна ринковій економіці, організація фінансової діяльності кожного підприємства.

В організаційній та управлінській роботі підприємств фінансова діяльність займає особливе місце. Від неї багато в чому залежить своєчасність та повнота фінансового забезпечення виробничо-господарської діяльності та розвитку підприємства, виконання фінансових зобов'язань перед державою та іншими суб'єктами господарювання. Ефективність діяльності кожного підприємства багато в чому залежить від повної і своєчасної мобілізації фінансових ресурсів та правильного їх використання для забезпечення нормального процесу виробництва і розширення виробничих фондів. У цьому зв’язку для кожного підприємства важливу роль відіграє ефективна організація фінансової діяльності.

Фінансова діяльність – це система використання різних форм і методів для фінансового забезпечення функціонування підприємств та досягнення ними поставлених цілей, тобто це та практична фінансова робота, що забезпечує життєдіяльність підприємства, поліпшення її результатів.

Господарська діяльність підприємства нерозривно зв'язана з його фінансовою діяльністю. Підприємство самостійно фінансує всі напрямки своїх витрат відповідно до виробничих планів, розпоряджається наявними фінансовими ресурсами, вкладаючи їх у виробництво продукції з метою одержанні прибутку.

Фінансову роботу на підприємствах виконують працівники фінансового відділу, а за його відсутності – працівники бухгалтерії. Відповідальність за організацію фінансової роботи на підприємстві несе начальник фінансового відділу (служби), а за їх відсутності – головний бухгалтер.

Розпорядником фінансових ресурсів, коштів, товарно-матеріальних цінностей, що належать підприємству, є його керівник, який має право першого підпису на всіх грошових та розрахунково-платіжних документах.

Фінансову діяльність підприємства спрямовано на вирішення таких основних завдань:

- фінансове забезпечення поточної виробничо-господарської діяльності;

- пошук резервів збільшення доходів, прибутку, підвищення рентабельності та платоспроможності;

- виконання фінансових зобов'язань перед суб'єктами господарювання, бюджетом, банками;

- мобілізація фінансових ресурсів в обсязі, необхідному для фінансування виробничого й соціального розвитку, збільшення власного капіталу;

- контроль за збереженням та використанням оборотних активів і прискоренням їх обороту;

- контроль за ефективним, цільовим розподілом та використанням фінансових ресурсів.

3. Основні етапи формування дивідендної політики.

Сформований підприємством прибуток розподіляється на цілі накопичення (інвестування) і споживання у відповідності до дивідендної політики. Термін «дивідендна політика» пов’язаний з розподілом прибутку в акціонерних товариствах. У принципі ж у більш широкому трактуванні під терміном «дивідендна політика» можна розуміти механізм формування частки прибутку, що сплачується власнику, у відповідності до частки його внеску у загальну суму власного капіталу підприємства.

Основною метою розробки дивідендної політики є встановлення необхідної пропорційності між поточним споживанням прибутку власниками і майбутнім його зростанням, що максимізує ринкову вартість підприємства і забезпечує стратегічний його розвиток.

Виходячи з цієї мети поняття дивідендної політики може бути сформульоване наступним чином: дивідендна політика представляє собою механізм формування власних інвестиційних ресурсів, який забезпечує оптимізацію пропорцій між споживаною і капіталізованою їх частками з метою максимізації ринкової вартості підприємства.

Дивідендна політика акціонерного товариства формується за наступними основними етапами:

Початковим етапом формування дивідендної політики є вибір визначальних цілей формування дивідендної політики та визначення загального часового періоду розроблення дивідендної політики. Цілями побудови дивідендної політики можуть виступати: задоволення інтересів акціонерів, що зацікавлені в отриманні доходу на інвестовані кошти у формі дивідендів, підняття престижу акцій акціонерного товариства та ін. Щодо періоду формування, то аналіз джерел економічної літератури свідчить, що середній термін формування дивідендної політики зазвичай становить три роки.

На використання чистого прибутку впливає багато факторів, тому реалізація ефективної дивідендної політики передбачає їх усебічний аналіз та оцінку.

Усю сукупність факторів, що впливають на вибір методу дивідендної політики, за Є. Брігхемом, можна об'єднати в чотири великі групи:

        обмеження щодо дивідендних виплат (законодавчі, податкові, брак готівки у фірми тощо);

        інвестиційні можливості фірми;

        доступність і вартість альтернативних джерел капіталу;

        вплив дивідендної політики на необхідну норму прибутку на просту акцію.

При формуванні дивідендної політики, як свідчить досвід розвинутих країн світу, доцільно керуватися такими принципами:

1. Зв'язок дивідендної політики зі загальною стратегією розвитку АТ.

2. Прогнозованість – формування дивідендної політики на перспективу. Це робить дії АТ передбачуваними, підвищує можливість використання довготермінового планування, забезпечує довіру акціонерів, партнерів, кредиторів та інвесторів.

3. Стабільність – базові основи дивідендної політики повинні мати довготерміновий характер. Дотримання цього принципу особливо важливе в умовах «розпорошення акціонерного капіталу», оскільки дозволяє дрібним акціонерам приймати обґрунтовані інвестиційні рішення.

4. Пріоритетність урахування інтересів власників-акціонерів. Прибуток, що формується АТ і залишається в його розпорядженні після сплати податків, належить його власникам, тому в процесі його розподілу пріоритетність напрямів його використання мають визначати вони.

5. Інформаційна відкритість, що передбачає інформованість про вибір типу дивідендної політики та обґрунтованість розміру виплачуваних дивідендів усіх акціонерів. За потреби зміни основних пропорцій розподілу чистого прибутку у зв'язку з корегуванням стратегії розвитку АТ чи з інших причин усіх акціонерів повинні завчасно повідомити про це.

6. Контрольованість, що передбачає оцінку ефективності дивідендної політики та корегування її в разі потреби.

З урахуванням розглянутих принципів, свою дивідендну політику АТ формують за такими етапами (рис. 1).

Рис. 1. Етапи формування дивідендної політики

Наступним етапом є визначення підходу до здійснення дивідендних виплат, вибір методу дивідендної політики та форми виплати дивідендів.

Практичне використання теорій (теорія незалежності дивідендів, теорія переваг, теорія «податкових переваг», теорія «клієнтури», теорія «сигналізування») дозволило виробити три підходи до формування дивідендної політики – «консервативний», «поміркований» (компромісний) і «агресивний», кожному з яких відповідає певний метод дивідендної політики (рис. 2).

Розглянемо детально методи дивідендної політики:

1. Залишкова політика дивідендних виплат.  Забезпечує високий темп розвитку  підприємства, підвищення його фінансової стабільності, але недоліками є нестабільний розмір дивідендних виплат та непередбачуваність їх розмірів, що будуть формуватися в майбутньому періоді. Доцільно застосовувати цей метод на ранніх стадіях життєвого циклу підприємства, пов’язаних із високим рівнем його інвестиційної активності.

2. Регулярного дивіденду. Перевагою цього методу є надійність, яка дає акціонерам упевненість у стабільності розміру поточного доходу незалежно від різних обставин, також визначає стабільність котирування акцій на фондовому ринку. Але при несприятливих фінансових періодів підприємство змушене підтримувати розмір дивідендів, і навіть коли підприємство ледь витягує прибутки на нуль, то рівень дивідендних виплат встановлюється на низькому рівні, що мінімізує ризик зниження фінансової стійкості підприємства.

Рис. 2. Підходи до формування дивідендної політики

3. Постійного коефіцієнта виплат. Його перевага полягає в простоті нарахуванні та тісний зв'язок із прибутком підприємства. Недоліком цього методу є зміна величини дивідендів, яке зумовлене непостійним розміром прибутку. Ця нестабільність викликає різкі перепади ринкової вартості акцій.

4. Поступового збільшення дивідендів. Основною перевагою є зацікавленість акціонерів до підприємства після чого підвищується імідж підприємства, що призводить до збільшення ринкової вартості акцій, але якщо фонд дивідендних виплат зростає швидше, ніж сума прибутку, то інвестиційна привабливість та фінансова стійкість підприємства знижується.

5. Екстра-дивіденди. Забезпечує постійні доходи акціонерам та стимулює їх додатковими виплатами, що призводить до зв’язку з фінансовими результатами. Основний недолік полягає в тому, що за тривалої виплати мінімальних розмірів дивідендів інвестиційна привабливість та ринкова вартість акцій знижується.

6. Виплати дивіденду за аналогом. Дозволяє підтримувати інвестиційну привабливість акцій підприємства, тим самим не даючи конкурентам можливості скористатися цією перевагою для залучення коштів у свій капітал. Нерозвинутість вітчизняного фінансового ринку ускладнює реалізацію такого типу дивідендної політики.

Щодо форм виплати дивідендів, то можливі різні види форм виплати: натуральна, грошова (коштами) чи акціями.

Виплата дивідендів вимагає обґрунтованості дій і доведення інформації про результати використання чистого прибутку до відома як наявних акціонерів, так і потенційних, тому подальшим кроком розроблення дивідендної політики є формування ефективних інформаційних систем, що забезпечують обґрунтування дивідендної політики.