Этапы развития культуры

Этапы развития культуры

admin Мар 5th, 2010 Нет комментариев

В настоящее время историками выделяются следующие основные этапы исторического развития:

– архаика (IV – I тыс. до н.э.)

– классика (V в. до н. э. – V в. н. э.)

– средневековье (V – XV вв.)

– новое время (XVI – начало XX в.)

– новейшее время (с начала XX в.)

Культурологами  внутри каждого из этих этапов выделяют еще и культурные эпохи. – В рамках архаики – эпоха великих восточных цивилизаций (Египет, Индия, Персия, Китай), мегалитическая культура Европы.

– В рамках классики – эпоха античности (греческая и римская), эпоха великих империй Востока (Ашоки, Цынь, Хань и т.д.), эпоха эллинизма.

– В рамках средневековья – средневековье, Проторенессанс и эпоха Возрождения.

– В рамках нового времени – отдельно выделяется так называемая переходная эпоха – эпоха барокко (XVII в.,), эпоха Просвещения (XVIII в.), культурная эпоха XIX в.: рамки ее шире календарных с 1789 по 1914 гг.

– В рамках новейшего времени – современная эпоха с начала ХХ в.

 

Периодизация истории культуры

В современной  культурологии принята следующая  периодизация истории европейской культуры:

• Первобытная культура (до 4 тыс. до н. э.);
• Культура Древнего мира (4 тыс. до н. э. — V в. н. э.), в которой выделяют культуру Древнего Востока и культуруАнтичности;
• Культура Средних веков (V—XIV вв.);
• Культура Возрождения или Ренессанса (XIV—XVI вв.);
• Культура Нового Времени (к. XVI—XIX вв.);

Главной особенностью периодизации истории культуры является выделение культуры эпохи Возрождения  как самостоятельного периода развития культуры, в то время как в исторической науке данная эпоха считается поздним Средневековьем или ранним Новым временем.

 

 

Обобщенное определение культуры

Культурой называется позитивный опыт и знания человека или группы людей, ассимилированный в одной из сфер жизни (в человеке, в политике, в искусстве и т. д.).

Культура — искусственная среда (В. П. Комаров, Факультет Системы управления, информатики, электроэнергетики, МАИ). Под словом «культура» воспринимается абсолютно всё, созданное человеком. Любой предмет, созданный человеком, является частью культуры.

Позитивный  опыт и знания — это опыт и знания, которые несут выгоду для их носителя и вследствие этого им используются.

Под ассимиляцией понимается процесс преобразования сущности, при котором сущность становится активной частью другой сферы жизни. Ассимиляция связана с изменением формы сущности.

Активная часть  сферы жизни — это та часть, которая оказывает влияние на человека.

Академик В.С. Степин определил культуру как систему  исторически развивающихся надбиологических программ человеческой жизнедеятельности, обеспечивающих воспроизводство и изменение социальной жизни во всех ее основных проявлениях^[19].

Примеры.

Таким образом, культура (оцениваемое как опыт и  знания) при ассимиляции в сферу архитектуры становится элементом материальной культуры — строением. Строение, как объект материального мира, влияет на человека через его органы чувств.

При ассимиляции  опыта и знания народа одним человеком (изучение математики, истории, политики и т. п.) мы получаем человека имеющего математическую культуру, политическую культуру и т. д.

Понятие субкультуры

Субкультура имеет  следующее объяснение. Так как  распределение знания и опыта  в обществе не равномерно (у людей  разные умственные способности), а опыт, актуальный для одного социального слоя, не будет актуальным для другого (богатому нет нужды экономить на продуктах, выбирая что подешевле), в связи с этим культура будет иметь дробление.

 

 

 

Види культури. Крім основних форм культури виділяють також різні її види. Серед безлічі класифікацій можна зупинитися на тій, яка спирається на поняття суб'єкта-носія культури, як найбільш узагальнене й універсальне. Застосовуючи все, що ми вже знаємо про це поняття, отримуємо такий розподіл видів культури: культура суспільства, культура колективу (організації), культура особистості.

Жоден з видів культури не зводиться  до двох інших ані в сумі, ані  окремо. Так, культура суспільства –  це об'єктивна цілісність культурної творчості, структура і закономірності якої не залежать від діяльності окремих колективів або особистостей, первинних по відношенню до них. Культура колективу складається з результату накопичення досвіду, з традицій спільної діяльності групи людей, об'єднаних однією метою. Культура особистості визначається не тільки мірою засвоєння суспільної і колективної культури, але й суб'єктивністю, унікальним характером кожного конкретного «Я».

Потрібно зазначити, що будь-яка класифікація форм і  видів культури певною мірою відносна, і в реальній діяльності вони взаємопов'язані між собою та переплітаються. Складність соціокультурної реальності обумовлюється також історичною мінливістю (варіативністю) всіх її істотних характеристик. Тому теоретичні поняття суб'єкта, видів і форм культури потребують подальшого тлумачення за допомогою конкретного історичного матеріалу.

Культура як спосіб організації суспільного, групового  та індивідуального життя припускає  можливість найрізноманітніших вирішень людських проблем, пристосування до умов соціального часу і простору. Які ж функції повинна виконувати культура, щоб забезпечити, з одного боку, стабільність суспільного буття людей, а з іншого – нові підходи до мінливого світу?

У зв'язку зі структурною  складністю культури її соціальні функції  численні і системно взаємопов'язані. Провідними серед них є функції комунікації, трансляції і трансмутації. Інші завдання культури підпорядковані цим функціям або доповнюють і конкретизують їх.

Комунікативна функція культури. Суть цієї функції полягає в тому, що поруч з біологічними формами спілкування, а потім замість них або перебудовуючи їх, люди створюють усе нові й нові способи обміну даними, думками, почуттями. Передача культурної інформації не забезпечується автоматично, на відміну, скажімо, від генетичної організації в природі. Спілкування як процес повинно постійно підтримуватися творчими зусиллями його учасників щодо оформлення змісту власної свідомості та розуміння інших людей. Найвеличніший продукт культури, який забезпечує комунікацію, – слово. Мова (усна й письмова) – це прадавній і вічно молодий винахід культури, що працює.

Трансляційна функція культури. Це, по суті, та ж комунікація, але розгорнута в соціально-історичному часі і просторі. Під трансляцією потрібно розуміти, передусім, функцію передачі соціального досвіду від одного покоління людей до іншого, від епохи до епохи. Культура забезпечує спадкоємність людського існування для багатьох поколінь, створюючи більш або менш надійний захист від екологічних законів регулювання життя.

Трансляція  культури надзвичайно багатопланова. Частіше за все в ній виділяють  духовний і матеріальний компоненти. Духовна або суб'єктна трансляція іноді називається людинотворчою  функцією культури, бо вона спрямована на формування особистості в діапазоні, прийнятному для даного суспільства. На цей бік трансляції працюють усі соціальні інститути та відносини, які ми звикли називати системою виховання й освіти.

Матеріальний  або предметний бік культурної трансляції полягає в тому, що ми успадковуємо і приймаємо як такий світ штучно створених предметів, механізмів. Середовище існування людини все більшою мірою перетворюється на техносферу завдяки механізмам культурної спадкоємності. Особливе значення для культурного виживання людства мають механізми успадкування технологічних знань. Саме передача «мозаїки технологій» від покоління до покоління сформувала потребу не просто у словах, а в поняттях про предмети і процеси, залучені до людської діяльності.

Функція трансляції разом з тим має  свої особливості у передачі інформації. Очевидно, що обсяг соціокультурної  пам'яті постійно зростає, але і  він не безмежний. Виходячи за рамки  комунікації, ця функція передбачає обов'язковий вибір та відбір матеріалу, який передається. А оскільки життєві цілі і потреби людей мінливі, накопичений культурний багаж постійно зазнає переоцінки, переусвідомлення. Не можна заперечувати і можливість втрати культурної інформації.

Функція трансмутації може бути визначена як творча функція культури. Мутацією називають реорганізацію структур відтворення інформації, перебудову самого апарату носіїв інформації. Щоб життя людей у суспільстві було стійким, необхідна різноманітність форм культурної спадкоємності. Збереження соціальної системи через посилення різноманітності елементів і зв'язків між ними – таке основне призначення даної функції культури. Наприклад, у примітивних суспільствах ім'я людини або предмета ніколи не було випадковим, оскільки в них втілювалася передбачувана «програма» поведінки, дій. Однак, відомості, які нагромаджуються у зв'язку з їх значущістю для людського співтовариства, не могли залишатися надбанням лише індивідуального досвіду. Тому виникли нові, надіндивідуальні канали передачі культурної інформації, зокрема міф, а значно пізніше – наука.

Додатково можна вказати такі функції культури, як нормативно-регулятивна, сигніфікативна, ігрова, рекреативна, стилеформуюча. Деякі  дослідники вважають, що культура виконує  також «репресивну» функцію через  придушення біологічної агресивності людини соціальними засобами або перетворення її на соціально прийнятні форми.

Крім  цього, слід назвати пізнавальну (гносеологічну, мислетворчу), експресивну (яка дає  можливість «побачити» внутрішній світ індивіда), етичну, ідентифікаційну та консолідаційну функцію культури. Виявлення структури культури уможливлює з'ясування функціональних позицій культури щодо людського суспільства.

Так, адаптаційна функція культури забезпечує пристосування людських спільнот до динамічних природних і суспільних умов їхнього існування. Вона є одним з основних факторів культурогенезу, інноваційних процесів у людському суспільстві, а також підтримання балансу між людиною та її оточенням.

Інтеграційна функція культури здійснює соціальну консолідацію людей, підтримує комфортні умови їхнього колективного існування на основі формування системи соціальної ідентичності шляхом вироблення спільних смислів, спільних цілей та спільних ідеалів. Усе це надає існуванню людини певної захищеності та є засобом маніфестації її лояльності до соціальної групи.

Нормативна функція культури передбачає існування системи конвенцій, що впорядковують життєдіяльність людей у суспільстві. Ця система звичаїв, стандартів поведінки, способів життя базується на значному досвіді соціокультурної регуляції шляхом ціннісного детермінування і підтримання соціальної взаємодії та консолідації.

Аксіологічна функція дає можливість виробити ціннісні орієнтації людини, корегувати норми поведінки та ідентифікувати себе в суспільстві. Оцінка творів духовної й матеріальної культури розглядається в ній як артефакти у їх інформаційно-семіотичному значенні.

Пізнавальна функція культури сприяє здійсненню процесу накопичення соціально значущих раціональних або ірраціональних знань і досвіду, процесу впорядкування і систематизації уявлень про навколишній світ з метою перетворення й реформування навколишньої дійсності. Основним результатом реалізації цієї функції є створення універсальної картини світу.

Процес  взаємодії між суб’єктами соціокультурної  діяльності шляхом обміну інформацією між людьми за допомогою прийнятих певною культурою знакових систем забезпечується комунікативною функцією культури. Вона виконує передачу культурних цінностей. Їх засвоєння та збагачення неможливі без спілкування людей, а саме спілкування здійснюється за допомогою мови, музики, зображень тощо, які входять до скарбниці культурних цінностей.

Важливу роль відіграє інформаційна функція культури, яка дає людству й суспільству відповідну інформацію. Культура є засобом, що виробляє інформацію. Разом з цим вона є також пристроєм, що запам'ятовує цю інформацію. Якщо порівнювати людське суспільство з комп'ютером, то роль культури в суспільстві аналогічна ролі математичного забезпечення в комп'ютері: вона вміщує в собі мову, пам'ять, програми дій.

Слід відзначити гуманістичну функцію культури. Саме її мав на увазі М. Хотдегтер, розглядаючи культуру як реалізацію верховних цінностей шляхом культивування людської гідності.

Основу людинотворчої функції культури складає виявлення і культивування сутнісних сил людини, їх соціальне і духовне звеличення й ушляхетнення.

Особливе місце  належить виховній функції: вона є універсальним фактором саморозвитку людства, людини.

Світоглядна функція культури полягає в тому, що вона синтезує в цілісну й завершену форму систему чинників духовного світу – пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінювальних, вольових. Світоглядне мислення і світоглядне уявлення в історичному плані черпають свій зміст у міфології, релігії, науковому пізнанні, тобто в таких формах суспільної свідомості, що включають зміст культури. Основним напрямком культурного впливу на людину є формування світогляду, через який вона включається в різні сфери соціокультурної регуляції.

Наведені  функції не вичерпують усієї повноти  взаємодії культури і людського суспільства, проте дають певне уявлення про ті завдання, які вона покликана виконати.