Концепція цивілізації А.Тойнбі і П.Сорокіна

  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

з культурології

на тему:

«Концепція  цивілізації А.Тойнбі і П.Сорокіна» 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Культура  і цивілізація 

     В теорії культури поняття "цивілізація" дуже зблизилося з поняттям культури. Поняття "цивілізація" було введено у науку як назва певного етапу в культурній еволюції людства, що починається з 3500 року до н.е. і триває по сьогоднішній день. В ході дискусії щодо древніх міст, яка відбувалася 1958 року в Чикаго, вчені запропонували три ознаки цивілізації:

- монументальна архітектура,

- писемність,

- міста.

     Вказана тріада виразно характеризує цивілізацію  в першу чергу саме як культурний комплекс, тоді як соціально-економічну сутність даного явища становлять поява  класового суспільства і держави. Пам'ятки архітектури показові з точки зору виробничого потенціалу суспільства, що їх створило.

Поява писемності характеризує відділення розумової  праці від фізичної, що дозволило  зосередити зусилля окремих груп людей на розвиткові мистецтва і  різних форм позитивного знання. Міста  виконували специфічні функції у суспільній системі: були центрами сільськогосподарської округи, центрами ремесел і торгівлі та свого роду ідеологічними центрами. Саме в пору перших цивілізацій ідеологічна сфера, систематизована і централізована, стала справді величезною силою. 

Співвідношення  культури та цивілізації

     Особливе  місце в культурологічних дослідженнях посідає проблема співвідношення культури і цивілізації. Якщо поняття "культура" є складним для розуміння на науковому  рівні і добре окреслюється іншими поняттями на буденному рівні, то поняття "цивілізація" в науковому плані і на рівні буденного сприйняття є найбільш неоднозначним із усього понятійного апарату культурології.

Увага. Діалектична  взаємодія понять "культура " і "цивілізація ", філософський аналіз сутністних зв'язків, наукове прогнозування розвитку "цієї пари" на сьогодні виявились найменш дослідженими. В той же час увага до їх співвідношення є чи не найбільшою, ніж до усіх питань культурології разом узятих.

Звичними для  нас стали поняття: цивілізація майя, інків, ацтеків, Антична, Візантійська, Західна цивілізація. Що ж це таке? Який зміст ми вкладаємо у термін "сучасна цивілізація"? На початку XXI ст. важко відшукати вченого, який міг би дати відповідь на усі ці питання.

Термінологічний словник дає таке означення цього поняття. Цивілізація (лат. Civilis - громадянський, державний):

1. форма існування  істот, наділених розумом;

2. синонім культури, сукупність духовних і матеріальних  досягнень суспільства;

3. ступінь розвитку  матеріальної і духовної культури;

4. процес становлення  громадянського суспільства;

5. відносно самостійне  соціально-історичне утворення,  локалізоване у просторі і  часі, що може мати ієрархічні  рівні.

Автори термінологічного словника справедливо зазначають, що однозначного трактування цивілізації не існує. Спочатку термін використовувався для означення епохи, якій передували дикунство і варварство.

„Цивілізація  – остання ступінь розвитку людства  після дикунства і варварства” /Л.Морган/ 

На побутовому рівні під терміном "цивілізація" розуміється найвищий ступінь у розвитку певної спільноти. У згаданому вже науковому дослідженні "Занепад Заходу" О.Шпенглер, заперечуючи існування загальнолюдської культури, доводить, що кожна відома нам культура - це є певний "живий організм" з тривалістю життя близько 1000 років. Потім наступає "смерть" і залишається форма - цівілізація. Такий підхід щодо попередніх соціально-культурних утворень цілком виправданий.

Однак, коли ми говоримо про сучасну цивілізацію, О.Шпенглер вважав, що з початком нового тисячоліття закінчиться "фаустівський вік культури" і залишиться лише європейська цивілізація. Аналізуючи розвиток західноєвропейських спільнот, автор "Занепаду Заходу" розглядає імперіалізм як чисту цивілізацію, а на основі аналізу його формування робить висновок, що перехід до нової форми цивілізації означає добровільну відмову від демократичних принципів. 

     Цивілізація сформувалася лише на певному етапі розвитку людства, являючи собою якісну межу на еволюційному шляху. Виділяють різні типи, етапи, рівні цивілізації.

     Принциповою позицією вчених радянського періоду  було виділення формаційних типів  цивілізації (рабовласницький тип, феодальний тип і т.д.). Такий підхід відрізнявся від поглядів багатьох західних вчених, які в основному  спираються на концепцію Арнольда Тойнбі. У ЗО—50-ті роки нашого століття в роботах "Цивілізація перед випробуванням" та "Дослідження історії" А. Тойнбі зробив спробу пояснити одночасно хід розвитку всіх людських культур, застосувавши поняття "цивілізація" до особливостей розвитку народів і культур різних регіонів і країн. В результаті всесвітня історія мала вигляд мозаїчного панно, складеного багатолінійним розвитком суверенних культур, які розташовані поруч і співіснують. Однак А. Тойнбі довів: при всій відмінності і несхожості культур різних народів всі вони належать до єдиної цивілізації і в своєму розвиткові рано чи пізно проходять ідентичні етапи, які характеризуються однаковими ідеями, і хоча мають свої особливості, та сутність їх єдина. Наприклад, основні ідеї Просвітництва, без яких сьогодні неможливо уявити сучасну цивілізацію: всі люди від природи рівні, кожна людина — неповторна особистість, людина — мета розвитку суспільства, а не засіб, та інші — це доробок європейської культури XVIII ст. Трохи пізніше під знаком засвоєних європейських ідей починає розвиватись східнослов'янська культура. Ці ідеї живили творчість українських, російських та білоруських просвітителів. І тільки з кінця XIX — поч. XX ст. ці ідеї починають панувати в культурах далекосхідних держав (Індії, Китаю, Японії та ін.), відбиваючи своєрідність цих народів. Парламент — феномен розвитку англійського генія культури, але поширившись як невід'ємний елемент демократії на всі країни, він є фактором сучасної цивілізації. Таким чином, поняття "культура" підкреслює неповторність, а в окремих випадках і тупикове відгалуження розвитку етносів, країн. Поняття ж "цивілізація" означає безперервність, єдність, загальність культурно-історичного процесу для всіх народів. Коли окремі ідеї культури стають в силу умов, що склалися, стереотипами поведінки великих груп людей, визначають особливості їх світобачення, тоді можна говорити про певний етап розвитку цивілізації.

     Сьогодні  більше ніж будь-коли вчені прагнуть осмислити спеціальні галузі наукового  знання (як гуманітарного, так і природничо-наукового) в контексті культурної епохи. Такий підхід у науці дістав назву цивілізаційного. Він грунтується на загальнолюдських цінностях. Не відсуваючи в бік реальну конфліктність історії, ця концепція історії дозволяє зрозуміти її реальну безперервність, розкрити механізми дій людей, витоки і зміст загальнолюдських цінностей. Моральні переваги цивілізаційного підходу очевидні: стимулюючи практику, ідеї, настрої мирно-цивілізаційної взаємодії людей, він відкриває тим самим великий простір творчим тенденціям історії.

     Означене  теоретичне протиріччя було справді в певній мірі подолане в дослідженнях А. Тойнбі а саме у його 12-ти томній роботі "Дослідження історії". У роботі автор структурує історію людства на локальні цивілізації. У своєму розвитку вони вписуються в концепцію коловороту, а в основі їх структуризації визначальним чинником виступає релігійна приналежність, якій підпорядковані такі сфери буття, як політика і економіка.

Погляди О. Шпенгера і А. Тойнбі на співвідношення культури і цивілізації поділяли М. Вебер, П. Сорокін, М. Бердяєв, більшість релігійних філософів-культурологів, протиставляючи культуру поняттю "цивілізація".

М.Бердяєв: „Будь-яка  культура неминуче переходить в цивілізацію. Цивілізація є доля, рок культури. Цивілізація завершується смертю. Вона вже є початком смерті, виснаження творчих сил культури...Цивілізація є прагненням до світової могутності, до перебудови поверхні Земної кулі. Культура – національна, цивілізація – інтернаціональна...”

Посилений інтерес  до проблеми співвідношення цивілізації  і культури був пов'язаний із початком науково-технічної революції. У другій половині XX ст. досліджуються:

1. питання рушійних  сил цивілізації;

2. способи взаємодії  різних цивілізацій;

Якщо ми будемо розглядати культурно-історичний прогрес з погляду  

Теорія  цивілізацій Арнольда Джона Тойнбі та зміна  порядків у світовому  суспільному розвитку 

В основу класифікації цивілізацій Тойнбі поклав критерій їх призначення в історії, природа  якого зумовлювала володіння кожною з них неповторними рисами у вигляді цілісних систем. Останні складались з елементів, які характеризувалися взаємовідповідністю, взаємовпливом та взаємодоповнювали один одного, впливаючи на систему в цілому. Спочатку Тойнбі нарахував до 100 самостійних цивілізацій. Розвиваючи свою концепцію, він послідовно скорочував їх число до 36, 21, 13. Кількість цивілізацій змінювалась в залежності від обраних критеріїв їх класифікації. Якщо у 10-20-і роки XX століття основною одиницею історичного розвитку Тойнбі вважав національну державу, а в 30-40-і – «просторово-часовий регіон», що включав групу країн з деякою спільністю духовних особливостей, то у 50-60-і роки – належність до «найвищих релігій світу».  

Цікаво, що у  варіантах просторового розподілу  кількості цивілізацій зустрічаються ті ж числа, в першу чергу числа Фібоначчі (італійський математик, який на основі кількісного аналізу процесу розмноження кроликів ще на початку ХІІІ століття запропонував ряд чисел, кожне з яких складає суму двох попередніх {1, 2, 3, 5, 8, 13, 21, 34, 55, 89, 144, 233…}, а співвідношення двох сусідніх чисел ряду збігається з основною пропорцією «золотого перетину» – 1,618, або оберненої до неї – 0,618), що були у часовому розподілі довжини їх суспільно-політичних та соціально-економічних циклів у роках. Причому, якщо у Шпенглера було 8 цивілізацій, то у Данилевського – 13, тобто саме та їх кількість, на якій зупинився Тойнбі, хоча у нього їх було і 21. Мабуть, невипадково останній нараховував свого часу 36 цивілізацій (4 по 36 – знову ж число Фібоначчі – 144), що відповідає тетрактісу Піфагора, який визначив його як символ усього всесвіту з акумуляцією довершеності у відношенні до циклічного процесу. Це підтверджується також 36-річними хроноісторичними підциклами, що, у відповідності з 36-річними періодами правління Володимира Святого, Ярослава Мудрого, Василя І, Василя ІІ Темного, Петра І, Катерини ІІ (багато прикладів, коли два послідовних правління, наприклад, Леніна і Сталіна, вкладаються також якраз у 36-річний період), закладено в основу створеної нами у 1992 р. теорії історичних циклів України-Руси, Московії та Росії – СРСР . 

Поняття цивілізації  часто ототожнюється з культурою, у вершинних досягненнях якої, таких як єгипетські піраміди (наприклад, піраміда Хеопса) та античні храми (наприклад, Парфенон), дуже багато архітектурних пропорцій, що відповідають «золотому перетину», відомому ще у цивілізації Стародавньої Месопотамії. Такі співвідношення спостерігаються і в давньоруських храмах, кількість куполів на яких, знову ж таки, вражаюче співпадає з числами ряду Фібоначчі: 21 – на перлині північної російської дерев’яної архітектури – церкві Спаса в Кижах, 13 – на збудованому ще в ХІ столітті соборі Святої Софії у Києві, 8 – навколо центрального собору храму Василя Блаженного у Москві, а також найчастіше 5 чи 3 або ж 1 – на дзвіницях. Усе це вказує на можливість існування універсального закону, за яким кількісні характеристики історії людської цивілізації (включаючи вершинні досягнення її культури) гармонічно розподіляються в просторі та часі у формі циклічної спіралі, коли еволюційний розвиток суспільства сприяє підвищенню якості життя людини та соціуму. Таку логарифмічну (відносно чисел ряду Фібоначчі) спіраль – «криву гармонійного розвитку» – знайдено у зразках іонійської волюти античних храмів, а видатний німецький мислитель і поет Йоган Вольфганг Гете ще наприкінці ХVІІІ століття вважав її математичним символом життя та духовного розвитку, що якоюсь мірою було підтверджено відкриттям у ХХ столітті гену (молекули ДНК, що має форму вкладених одна в одну двох гармонійних спіралей).

Згідно з концепцією Тойнбі, рішуча роль у становленні  цивілізацій належить «Відповіді»  тих чи інших народів на «Виклик», який кинуто їм обставинами та Богом. Серія послідовних відповідей на послідовні виклики тлумачиться ним як вияви розвитку цивілізації, особливо тоді, коли в ході розгортання процесу становлення цивілізації спостерігається тенденція щодо зміщення спрямування її дій від зовнішнього оточення до внутрішніх викликів, які все більше обумовлюють прогресивний рух цивілізації або етносу, що її формує, у напрямку самовизначеності та самодостатності. 

Соціокультурні  системи Питирима Сорокіна  

Саме виходячи із циклічних закономірностей розвитку цивілізацій, узагальнюючу концепцію  їх культурно-історичних типів запропонував видатний російсько-американський соціолог Питирим Сорокін. У стислому вигляді він виклав її ще в 1941 р. у своїй знаменитій роботі «Криза нашого часу» – скороченому та популяризованому варіанті його фундаментальної чотиритомної праці «Соціальна та культурна динаміка» [54]. Ключова категорія, використана автором – це соціокультурна суперсистема, в основі якої лежить світогляд, що формується на базі визначеного способу пізнання. Для кожного її типу в якості інтегруючого фактора виступають чотири філософські світоглядні посилки: бачення природи об’єктивного світу, природи потреб, рівня задоволення та шляхів і методів насичення останніх.  

 

Сорокін визначив три типи суперсистем:  

1. Умоглядна  або спіритуалістична, що базується  на надчуттєвій реальності; 

2. Сенсуалістична, що визнає чуттєвість джерелом  та мірою усіх речей; 

3. Ідеалістична, що базується на синтезі інтуїції, розуму та чуттєвості. 

Названі суперсистеми існують ідеально, але історично  об’єктивуються в матеріальних засобах задоволення потреб людей.

     Цікаво, що запропонована Сорокіним типологія  суперсистем дуже нагадує відповідні теоретичні викладки іншого російського  вченого Миколи Хлєбникова, який ще у 70-і роки ХІХ століття, працюючи в Києві, також виділив три  типи цивілізацій: чуттєву, утилітарно-реалістичну та ідеалістично-релігійну. За класифікацією Хлєбникова, кожен тип має в основі визначену ціннісну (у його термінології – «регулятивну») орієнтацію.

     Теорія  культурно-історичних типів Сорокіна дуже нагадує відповідні теоретичні розробки Хлєбникова і принципово відрізняється від поглядів Данилевського, Шпенглера і Тойнбі з аналогічних питань. Сорокін стверджував наявність визначених ним рис нової цивілізації, що формується, об’єднуючи все людство. Такий підхід свідчить про усвідомлення глобалізації соціальних і культурних процесів у сучасному світі, яку вчений висвітлив в одній з останніх своїх робіт «Головні тенденції нашого часу»,написаних у 60-і роки.