Национальная культура Украины

Водночас погляд сучасної людини на культуру випливає з емпірично наочного факту множинності культур, їх національної своєрідності. Світ, у якому ми перебуваємо, складний і багатоманітний у культурному  відношенні. Мудрість нашого часу полягає  у визнанні за кожною національною культурою права на самостійне існування  та розвиток, у відстоюванні принципу рівноправного співіснування всіх культур, що заперечує не тільки будь-який культуроцентризм (наприклад, європоцентризм), а й взагалі претензію на культурне лідерство окремої національної культури. Світова культура за природою не моністична, вона плюралістична — такий переважаючий умонастрій нашого часу. 
В ситуації культурного розмаїття, коли в межах однієї державної території, зазвичай, історично співіснують різні народи, підвищується інтерес до національних особливостей культури. Мабуть, не буде перебільшенням стверджувати, що зараз культурна самобутність власного народу оцінюється нами набагато вище, ніж його військова могутність. На шкалі цінностей культура починає потісняти силу, і кожен намагається відшукати у своєму родоводі не тільки уславлених перемогами воїнів, а й діячів культури. Минуле нашого народу, корені його культури, старовинні перекази, пам'ятки давнини зацікавлюють нас. Чого в цій зацікавленості більше — національної самосвідомості, що прокинулась, почуття провини за тривале культурне безпам'ятство, страху перед бездуховним сьогоденням або невіри в майбутнє? Напевне, всього разом, але передусім — усвідомлення глибинного зв'язку між власною долею й долею культури свого народу. Народ живий, доки живе його культура, — такий символ віри сучасної людини, для якої надія на культуру сильніша від сподівань на державу, партії, вождів, ідеологію, у що так беззастережно вірили ще вчора. 
Отже, можна дійти висновку, що попри антигуманні тенденції, які виявились у XX ст. (світові війни, революції, всесилля тоталітарних режимів, дикі парадоксизми безкультур'я, відчайдушна ненависть до "інших" — носіїв інших ідей, представників інших національностей тощо), буття сучасної людини повільно, поступово зміщується до культури, її світогляд стає "культурологічнішим", що дає надію та відкриває для людства певні перспективи у XXI ст. 
Зауважуючи світоглядне значення поняття національної культури, зупинимось на ньому докладніше. Передусім зазначимо, що в сучасній культурології розрізняються поняття "етнічна" та "національна культура". Перша є предметом вивчення етнографії (або етнології) — однієї з культурологічних дисциплін. Приналежність до етнічної культури визначається спільністю походження — кровним спорідненням. Ця культура патріархальна, позбавлена розвинутої індивідуальної самосвідомості. 
Культура, яка є достатньою для існування етносу, перестає бути такою, коли йдеться про життя нації. На відміну від етнічної культури національна передбачає існування нових типів комунікації (взаємозв'язку) між людьми, складніших стосунків, ніж природні кровно-родинні. Таким принципово новим типом комунікації є писемність. За допомогою писемності загальні для всієї нації ідеї поширюються серед населення. Писемна культура, до складу якої входять різні тексти, ніби протистоїть стихії живої народної мови з її місцевими діалектами та семантичними відмінностями. Носіями такої культури стають освічені шари суспільства. Національна культура, отже, твориться не етносом загалом, а тими представниками суспільства, які беруть на себе функцію індивідуального авторства, — письменниками, філософами, вченими, священиками, митцями та ін. 
До певного часу така культура може навіть залишатися чужою для народу,* мати на собі відбиток кастовості, елітаризму. Проте творці такої культури говорять, зазвичай, від імені народу, звертаються до скарбниць народного досвіду й мудрості. Розрив між інтелігенцією, яка є провідником національних цінностей, національної культури, і традиційною етнічною культурою долається розвитком освіти в народі, його піднесенням до рівня загальнонаціональної ідеї, з одного боку, а з іншого — через зміни соціальних засад народного буття, пробудження не тільки національної, а й розвинутої індивідуальної самосвідомості. Адже на відміну від власної етнічної приналежності, яка не становить жодної особистої заслуги, належність до нації вимагає від кожного певних особистих зусиль і свідомого вибору. Тому існування істинно національної культури, нації як її носія передбачає не стільки наявність натурального господарства з притаманними йому традиційними зв'язками між людьми, скільки товарної економіки зі загальнонаціональним ринком, коли на зміну локальним традиційно-замкненим спільностям людей, пов'язаних між собою кровною спорідненістю, приходить зв'язок самостійних і незалежних один від одного індивідів, котрі обмінюються продуктами матеріального і духовного виробництва. 
Нація не заперечує, не відкидає етнос, а пристосовує його для існування в умовах нового громадянського суспільства, в умовах духовної та економічної самостійності індивідів. Етнічні елементи — обряди, традиції, звичаї, міфологія — зберігаються в межах національної культури, але вже не обмежують її змісту. Це вищий рівень культурного життя, коли народна й елітарна (інтелігентська) культури гармонійно поєднані. Національне відродження є не стільки відновленням "забутих традицій", скільки становленням сучасної цивілізації з її ринковою економікою, правовою демократичною державою, громадянським суспільством, високою освіченістю населення.

2. „ Загальнолюдське” та „національне” в культурі.

Вирішення проблеми співвідношення національного  і загальнолюдського в культурі залежить від конкретної філософської інтерпретації багатьох інших проблем, зокрема єдності та багатоманіття світової історії, сутності суспільного прогресу, природи національного, співвідношення змісту і форми в культурі.

У соціальній філософії існують  різні трактування співвідношення національного та загальнолюдського  у суспільному розвитку та культурі. З них полярними, альтернативними  є концепції " лінійного " розвитку світової історії, загальнолюдського  начала в культурі та концепції циклічності (культурно - історичних типів).

Уперше проблема співвідношення національного  і загальнолюдського в історії  та культурі була висунута у філософії  історії Г.Гегеля, який створив класичну для західноєвропейського мислення XIX - XX століть концепції єдності  людської історії. Через аналіз розвитку форм духовного життя та його вищої, за Гегелем, реальної "самосвідомості народу", німецький філософ не тільки показав глибоку спадкоємність  між культурами різних століть і  епох, але і спробував розкрити діалектику загальнолюдського у  її конкретно - історичному вияві (національному).

За Гегелем, всесвітня історія - це процес спрямованого розвитку, розгортання  духовності, усвідомлення свободи через  культуру окремих народів. Людська  історія, як драбина, кожен шабель якої є стадією прогресу загальнолюдських основ культури.

Загальнолюдське Гегель порівнює з  культурою окремих народів. З  цього погляду всі вони поділяються  на два типи.

1. Всесвітньо - історичні, які в  основах своєї життєдіяльності,  культурі "містять загальний принцип", тобто роблять відчутний внесок  у культуру людства, особливо  духовну. 

2.Народи, які позбавленні у своєму  матеріальному, духовному бутті  загальнолюдських засад. У кращому  випадку вони - історичне тло і  для розвитку людства не мають  ніякого значення.

У своїх симпатіях Гегель європоцентрист. Віддаючи данину світогляду епохи, він, як і переважна більшість представників суспільствознавство XIX суспільства, розглядає світовий розвиток лише як становлення стандартів західноєвропейської культури. "Прогрес, - стверджує Гегель, - здійснюється лише завдяки кавказькій расі" (в термінології того часу індоєвропейська мовна група. - В.В.) та її головній складовій - європейцями"

Коли не брати до уваги політичні  мотиви такої інтерпретації, то слід зазначити, що в плані теоретичних  уявлень такі трактування були закономірні, бо однією з основних ідей соціальної філософії XVIII - XIX ст. був месіанізм. Домінував погляд на національне  як на окрему, самостійну функцію загальнолюдського. Багато філософів вважали, що кожен  народ "має свої призначення . здійснення лише однієї сторони всього діяння в цілому". Суб’єктивізм в оцінці сутності цього цілого (загальнолюдського) призводив до поділу народів та їхніх  культур для історії на необхідні (із загальнолюдським змістом) і непотрібні (національно самобутні). У цьому  розумінні історія людства та культури уподібнювалися землеробству, де загальновизнаним є те, що бур'яни  заважають розвитку культурних рослин і тому їх слід виполювати.

Альтернативним соціально - філософським підходом у розумінні співвідношення національного та загальнолюдського  в культурі є концепція культурно - історичних типів.

Характерна для цього напрямку ідея про те, що людське суспільство, світова історія - це лише співіснування  у часі та просторі декількох самостійних, невзаємопов'язаних між собою національно - особливих культур, в основі яких лежить духовна життєдіяльність  одного або кількох етнічно споріднених  народів. Кожна з них неповторна, замкнута, розвивається лише на власному ґрунті, без якихось відчутних  зовнішніх впливів. Більше того, роль фактора спадкоємності у розвитку кожної культури оцінювалася як негативне  явище, що руйнує її цілісність та унікальність.

Основний теоретичний акцент у  концепціях цього напрямку робився  на розкритті духовного багатства  людського суспільства, значущості та неповторності національних культур. Відповідно до цього підходу "загальносвітовим законом» є те, що кожна культура має неповторні потенційні можливості й національне більш всесвітньо історичне, ніж загальнолюдське.

Новий гуманістичний зміст цих  концепцій виразився у тому, що в соціально - філософське знання на зміну дослідженням безликої логіки історичної необхідності, законів історії  прийшло вивчення творчої діяльності народів у всій її неповторності. Уподібнення світової історії творчості - концептуальна вісь цього напряму. Крізь призму сутності творчої діяльності у ньому визначаються основні  поняття. Так, культура трактується  як процес творчості.

Цінність культури тлумачиться  не як відповідність якимось визнаним вищим стандартам, а як її унікальність, неповторність, самобутність і здатність  набувати нових рис. Під смертю культури розуміють творче "старіння", "апатію", атрофію творчого потенціалу.

Незважаючи на зовнішні відмінності  між двома розглянутими альтернативними  трактуваннями національного та загальнолюдського в культурі, у  них чимало спільного. Однією з таких  спільних точок є те, що фактично - загальнолюдське ототожнюється  з національним. У концепціях культурно - історичних типів, тобто циклічності, загальнолюдське - це сукупність національних культур.

Однією з причин ототожнення  національного і загальнолюдського  в культурі було те, що останнє ще з часів концепцій італійського філософа Дж. Віко розглядалося переважно  як духовна культура.

У соціально - філософських концепціях матеріалістичної орієнтації співвідношення національного і загальнолюдського  в культурі розглядається як вся  життєдіяльність людей та її результати, як єдність матеріальної та духовної культури.

Відповідно до такої інтерпретації  культури національне та загальнолюдське  у ній розглядається як діалектична  єдність. Сама національна культура трактується ширше і не зводяться  до національно - особливого, тобто  етнічної неповторності. Тому визначити  співвідношення національного і  загальнолюдського можна лише за допомогою поняття національної культури. Її слід вважати "процесом становлення і розкриття сутності людської цивілізації у конкретному  народі (нації) упродовж усієї цієї історії", а також "сукупністю матеріальних і духовних цінностей, створених як самим народом, так  і запозичених в інших народів  і використовуваних народом у  своєму розвитку".

Таким чином, національна культура - це поєднання загальнолюдського  та етнічно неповторного ( національно - особливого )

Загальнолюдське характеризує не лише загальне в культурі різних народів, а насамперед соціальність людини та її буття. Той соціальний зміст матеріальної та духовної діяльності, культуру, яка  є сутністю людини та її життєдіяльності.

Національне, як етнічно неповторне, в культурі історично мінливе. На ранніх стадіях розвитку суспільства  воно домінувало, бо тоді на культуру людських спільностей (виробничу діяльність, соціальні цикли, побут, обряди, вірування, мову і т.д.) суттєвий вплив справило середовище проживання, обмежені і  локальні контакти з іншими спільностями. З дальшим розвитком, особливо із становленням промислового суспільства, розширюється і посилюється матеріальна  і духовна взаємодія і взаємозбагачення культур, відбувається інтеграція життя  націй у єдине світове ціле. Причому не лише у сферах економіки, політики, а й у духовному житті, науці, мистецтві, інформатиці і  т. д.

Цю тенденцію становлення єдиного  людства і культури точно сформулював  відомий французький мислитель  Теєр де Шартен: "Упродовж кількох поколінь навколо нас виникли різні економічні і культурні зв'язки, що збільшуються у геометричній прогресії. Тепер крім хліба . кожна людина щоденно вимагає свою порцію заліза, міді та бавовни, свою порцію електрики, нафти і радію, свою порцію відкриттів, кіно та міжнародних новин. Тепер уже не звичайну ниву . а всю Землю потрібно, щоб забезпечували кожного з нас . Людина не має майбутнього . поза її об'єднанням з іншими людьми"