Роль підсвідомого, несвідомого у натуралістичній концепції культури З.Фрейда, К.Юнг, Е.Фромм

Роль підсвідомого, несвідомого у натуралістичній  концепції культури З.Фрейда, К.Юнг, Е.Фромм.

Однією з найвпливовіших ідейних  течій XX ст. став психоаналіз. Засновником психоаналізу в його класичній формі був австрійський психолог, невропатолог, психіатр Зігмунд Фрейд (1856–1939 Психоаналіз З.Фрейда був спробою синтезу двох напрямків дослідження природи людини: 1) розкриття психічних поривань внутрішнього світу, смислу людської поведінки; 2) аналізу впливу культурного та соціального середовища на формування психічного життя людини та її психічних реакцій

Головним у психоаналізі стало  виявлення несвідомого, його філософське  осмислення та тлумачення. З.Фрейд, висуваючи  свою концепцію несвідомого, підкреслював, що воно не було предметом дослідження  класичної філософії та психології, а причину цього вбачав у культі розуму та свідомості. Психіка ж  людини, на його думку, роздвоюється на дві сфери: свідоме та несвідоме. Саме вони і визначають суттєві характеристики особистості. Цей поділ є основною передумовою психоаналізу, і лише він дає змогу зрозуміти і  піддати науковому дослідженню  часто спостережувані і дуже важливі  патологічні процеси душевного  життя. Інакше кажучи, психоаналіз не може вважати свідоме сутністю психічного, а має розглядати свідомість як якість психічного, яка може приєднуватись  чи не приєднуватись до інших його якостей.

Спочатку психіка у 3.Фрейда була представлена трьома інстанціями: несвідоме, передсвідоме і свідомість. Несвідоме  – це та частина психіки, де концентруються несвідомі бажання та витіснені  із свідомості ідеї. Передсвідоме –  це зміст душевного життя, який у  даний час не усвідомлюється, але  легко може стати усвідомленим (пам'ять, мислення та ін.). Свідомість Фрейд пов'язував в основному із сприйманням зовнішнього  світу.

Створивши теоретичну систему психіки, З.Фрейд мав довести її правомірність. З цією метою він виділяв певні  приклади психічної діяльності, а  саме: сновидіння, асоціативне мислення, гіпнотичне навіювання, дотепність, психопатологія буденного життя (забування імен, прізвищ, гублення речей тощо). Теорія З.Фрейда про свідоме та несвідоме  і стала основою психоаналітичної системи.

Важливим складовим елементом  фрейдівського психоаналізу було уявлення про лібідо. Спираючись на дані природничих  наук і дотримуючись біологічного стилю  мислення, З.Фрейд головним рушієм поведінки  людини вважав два інстинкти: самозбереження та сексуальний. Лібідо, згідно з Фрейдом, – це психічна енергія, яка лежить в основі всіх сексуальних проявів  індивіда, сила, що кількісно змінюється і якою можна вимірювати всі процеси  та перетворення в сфері сексуального збудження. Вчення про лібідо є подальшим  розвитком енергетичного підходу  до психіки. Психічна енергія інтерпретується  З.Фрейдом як енергія лібідо, а  також субстанція, що кількісно змінюється. Інстинктивний імпульс може бути розрядженим у дію, витісненим (витіснення – це переведення психічного змісту із свідомості у несвідоме і збереження його у несвідомому стані) назад у несвідоме, або ж енергія сексуальних потягів відхиляється від прямої мети і спрямовується до несексуальних (соціальних) цілей. Цей останній процес Фрейд називає сублімацією. З точки зору вчення про лібідо процес психічного розвитку людини є за своєю суттю біологічно детермінованим процесом перетворень її сексуального інстинкту.

Своєрідними і неоднозначними є  уявлення 3.Фрейда про суб'єктивну  реальність людини. У праці "Я  і Воно" (1923) він розгортає структурну концепцію психіки, виділяючи в  ній три сфери: "Воно" (id, ig), "Я" (ego, его) та "Над-Я" (super-ego, super-ero).

Під "Воно" Фрейд розуміє найпримітивнішу  субстанцію, яка охоплює усе природжене, генетично первинне, найглибший пласт  несвідомих потягів, що підкоряється принципу задоволення і нічого не знає ні про реальність, ні про суспільство. Вимоги "Воно" мають задовільняти-ся "Я".

"Я", як вважав Фрейд, –  це сфера свідомого, це посередник  між несвідомим та зовнішнім  світом, що діє за принципом  реальності. "Я" прагне зробити  "Воно" прийнятним для світу  і привести світ у відповідність  до бажань "Воно".

Особливого значення З.Фрейд надавав "Над-Я", яке є джерелом моральних  та релігійних почуттів. Якщо "Воно" зумовлене генетично, "Я" –  індивідуальним досвідом, то "Над-Я" є результатом впливу інших людей. "Над-Я" – це внутрішня особистісна  совість, інстанція, що уособлює в собі установки суспільства. Ці теоретичні положення стали засадними для  нового погляду на природу психічного.

Дослідивши складність та багатоплановість структури особи, він вперше побудував  єдину, внутрішньо взаємопов'язану  картину психіки. З.Фрейд увів до наукового обігу ряд ідей та проблем, які показали, що рівень свідомості є невіддільним від інших глибинних  рівнів психічної активності, без  вивчення природи яких неможливо  зрозуміти природу людини; він  запропонував не лише нові способи  лікування хвороб, а й новий  підхід до пізнання людини, її духовного  світу.

Одним із перших із критикою теорії психоаналізу 3. Фрейда виступив швейцарський психіатр, культуролог, засновник аналітичної психології Карл Юнг (1875-1961).

Основні розходження К.Юнга із З.Фрейдом  стосувались двох основних моментів: ролі сексуальних потягів у психічному житті індивіда та тлумачення природи  несвідомого. К.Юнг показав, що неприпустимо аналізувати всі прояви несвідомого  з огляду на витіснену сексуальність, що принципово неможливо пояснити походження людської культури з позицій комплексу  Едіпа. Він якісно переосмислює концепцію  несвідомого 3.Фрейда.

Він поділяє структуру особистості  на:

Его – центр сознания особистості, який представляє компонент психіки (думки, почуття, сприйняття), завдяки яким людина відчуває себе цілісним і може бачити результат своєї звичайної діяльності.

Особисте безсвідоме – включає в себе конфлікти та спогади, які колись були, а зараз подавлені та забуті. Крім того, особисте без свідоме включає в себе комплекси. Комплекси мають великий вплив на життя людини і в якийсь період може усвідомлюватись.

Колективне безсвідоме – найглибший рівень особистості, який включає в себе спогади та образи, які передаються наслідково від наших предків, воно виражається у народних сказаннях. Своїм існуванням колективне безсвідоме зобов’язане спадковості, воно не засноване на особистому досвіді, не розвивається індивідуально. Його зміст представлений архетипами, активізація яких відбувається у певній ситуації, архетипи дають про себе знати через певні символи у снах, фантазіях та ін.

Архетипи:

Персона – наше публічне обличчя, то як ми себе проявляємо по відношенню з іншими людьми, символ – маска.

Тінь – приховані тваринні властивості особистості (соціально нетерпимі). Необхідне для розуміння власної недосконалості Символ – Сатана, Гітлер.

Аніма і Анімус – безсвідоме жіноче та чоловіче. Символи: аніма – Діва Марія, Мона Ліза, анімус – Дон Жуан, Ісус Христос.

Самость – найважливіший архетип, представляє собою центр особистості, які поєднує в собі всі компоненти особистості, через розвиток людина стає гармонічною та цілісною. Символ – німб святого, круг.

Основним представником неофрейдизму був Еріх Фромм (1900–1980). Він першим вказав на нездатність ортодоксального фрейдизму вирішити проблему взаємодії особи і суспільства. Фромма не Він сконцентрував увагу на перетворенні психоаналізу в соціальну філософію. Він був твердо переконаний, що критерієм соціального розвитку має бути самопочуття людини – психологічна вдоволеність чи невдоволеність загальною життєвою ситуацією. Фромм прагнув з'ясувати, яку роль відіграють психологічні фактори в соціальному, намагався розкрити психологічний механізм суспільного розвитку. Тому в центр своєї соціально-філософської теорії він поставив психологічну модель людини, аналіз розгортання потенціальних людських якостей у процесі пристосування людини до конкретної соціально-економічної дійсності.

Е.Фромм сконцентрував увагу  на суперечливості людського існування, розрізняючи при цьому такі дихотомії: патріархальний та матріархальний принципи організації життя людей; авторитарну  та гуманістичну свідомість; протилежні типи характеру; володіння та буття  як два способи життєдіяльності  індивіда. Його вчення стало синтезом психоаналітичних, екзистенціальних і  марксистських ідей, через які  він прагнув знайти способи вирішення  дихотомій людського існування.

Згідно з концепцією Фромма, не соціальна структура суспільства  формує потреби людини, а антропологічна природа потреб визначає способи  існування людини. Соціальний характер є результатом динамічної адаптації  людської природи до структури суспільства. Фромм виділив такі типи соціальних характерів: рецептивний, експлуататорський, нагромаджувальний, ринковий.

В основі кожного соціального характеру  лежить особливий психологічний  механізм, через який індивіди вирішують  проблеми людського існування: мазохістський, садистський, деструктивістський та конформістський.

За умови дії мазохістського та садистського механізмів, вважає Е.Фромм, людина, добровільно підкоряючись кому-небудь або пануючи над ким-небудь, набуває  іллюзії власної ідентичності. Людина змушена шукати шляхи вирішення  проблем свого існування. Здебільшого  ними стають: 1) деструктивізм як прагнення  індивіда знищувати, руйнувати все  те, що поза ним, як зовнішню причину  свого тривожного внутрішнього стану; 2) конформізм як відмова людини від  свого власного "Я" через розчинення себе в масі, в натовпі. Фромм вважав їх універсальними, тому що соціальні  умови, на його думку, завжди викликають панування того чи іншого типу соціальних характерів, властивих більшості  членів даного суспільства.

Але єдино правильним способом вирішення  цих проблем, на думку Фромма, є  любов; саме вона служить критерієм  буття як способу життєдіяльності. В процесі оволодіння мистецтвом любові відбувається зміна структури  характеру людини, в результаті чого повага до життя, почуття ідентичності, зацікавленість у єднанні зі світом стають пріоритетними, сприяючи переходу до гуманістичного духу.

У книзі "Мати чи бути" Фромм намагається  показати дегуманізуючий вплив сучасного  західного суспільства на людину. Він аналізує це суспільство крізь  призму конфлікту двох орієнтацій характеру (ринкового і продуктивного), а  також через суперечність двох способів існування людства – володіння  та буття.

Під володінням та буттям Фромм розумів  два різні види самоорієнтації та орієнтації у світі, дві різні  структури характеру, перевага однієї з яких визначає все, що людина думає, відчуває та здійснює. Коли людина дотримується принципу володіння, ставлення її до світу виражається в прагненні  зробити його об'єктом володіння, перетворити все і всіх на свою власність. Стосовно ж буття як способу  існування, то, за Фроммом, слід розрізняти дві його форми: перша характеризується життєлюбством, справжньою причетністю  до світу; друга стосується істинної природи, істинної реальності особистості.

Впевнений у тому, що багатство  не робить людину щасливою, Фромм закликає до створення нового ідеального суспільства, в якому орієнтація людини на володіння  буде замінена орієнтацією на буття. Функція нового суспільства –  сприяти виникненню нової людини, структурі характеру якої будуть властиві такі якості: готовність відмовитись  від усіх форм володіння заради того, щоб повною мірою бути; відчуття себе на своєму місці в сфері свого буття; визнання всебічного розвитку людини та її близьких вищою метою життя; відчуття свого єднання з життям, відмова від підкорення будь-кому і будь-кого, від експлуатації, руйнування та виснаження природи, прагнення зрозуміти природу, жити в гармонії з нею.

Постановка Фроммом проблеми "соціального  характеру" як певної психологічної  структури особистості, спроба з'ясувати  роль різних типів соціального характеру  в суспільно-історичному розвитку, безумовно, слушні і заслуговують на увагу. Проте важко погодитись із ним у тому, що будь-яке конкретне  суспільство формує переважно один соціальний характер, функція якого  полягає в зміцненні та стабілізації існуючої соціальної системи.