Українське національне відродження

Один з представників  нової української історіографії І. Лисяк-Рудницький вважає, що процес українського національно-культурного відродження тривав 130 років – від кінця козацької держави до першої світової війни. Усю добу національно-культурного відродження на Україні кінця XVIII ст. – почату ХХ ст. він ділить на три основні періоди: перший – дворянський (1780 – 1840 рр.); другий – народницький (1840 – 1880 рр.); третій – модерністський (1890 – 1914 рр.).

Початки українського національного відродження.

Колонізаторська політика російського царизму в Україні призвела до зростання протидій цій політиці з боку національно свідомої частини українського суспільства, активізації українського національного руху в усіх його формах, як політичних, так і культурних. У сукупності ці процеси дістали назву українського національного відродження кінця XVIII-XX ст. Об'єктивна мета цих процесів полягала в консолідації української нації та відтворенні української державності.

Українське національне відродження базувалося на попередніх досягненнях українського народу, зокрема, традиціях національної державності, матеріальній і духовній культурі. Соціальною базою для потенційного відродження було українське село, що зберігало головну його цінність — мову.

Істотний вплив на початок українського національного відродження зробила революція кінця XVIII ст. у Франції, що проголосила «права народів». Це стимулювало інтерес до основних рис своєї спільності таких, як фольклор, історія, мова і література.Національному відродженню сприяло і поширення романтизму як художньої течії в літературі та мистецтві. Національно-культурне відродження розвивалося в кількох напрямках, серед яких слід виділити етнографічний, літературно-мовний, театрально-драматургічний, історичний. Перший етап національного українського відродження саме й розпочався з видання фольклорних збірок. У 1798 р. побачила світ «Енеїда» І. Котляревського, з якою найчастіше пов'язують початок українського національного відродження.

Національне відродження базувалося на активному збиранні та публікації історичних джерел та пам'яток історичної думки, виданні журналів та альманахів, створенні історичних товариств, написанні узагальнюючих праць з історії України. Велику роль у національному відродженні відіграв твір «Історія Русів» (автор невідомий, уперше надрукований 1846 р.). У ній викладений історичний розвиток України від найдавніших часів до 1769 р. Автор працював у традиціях козацьких літописів, цими літописами він і користувався, доповнюючи виклад власними спогадами, а іноді (XVII ст.) — документами. Русами в ньому називаються українці. Основна ідея твору — природне, моральне й історичне право кожного народу на самостійний державно-політичний розвиток, а боротьба українського народу за звільнення — головний зміст книги. Центральна фігура «Історії Русів» — Богдан Хмельницький, якому автор дає високу оцінку. Фактично «Історія Русів» є політичним трактатом, втіленим в історичну форму.

Поява праць з історії України, у свою чергу, стимулювала інтерес української еліти до життя народу, його звичаїв, традицій і обрядів.

Виникають політичні організації, учасники яких ставили за мету не лише соціальне, а й національне визволення українського народу. Першою політичною організацією стало Кирило-Мефодіївське товариство, засноване в січні 1846 р. у Києві. Організаторами і найактивнішими учасниками товариства були М. І. Костомаров — професор історії Київського університету, син поміщика і кріпачки; П. О. Куліш — талановитий письменник, автор першого українського історичного роману «Чорна рада»; М. І. Гулак — вчений-правознавець, спів робітник канцелярії генерал-губернатора; В. М. Білозерський — викладач Полтавського кадетського корпусу. У квітні 1846 р. до товариства вступив Т. Г. Шевченко. За своїми поглядами члени товариства поділялися на дві групи: помірковані (на чолі з Костомаровим і Кулішем) і радикальні (Шевченко, Гулак).

Члени товариства розробили декілька програмних документів, зокрема «Книгу буття українського народу» та Статут. У цих документах було висунуто прогресивні ідеї: республіка — як основна форма політичного устрою; повалення самодержавства; рівність громадян перед законом; скасування станів як чинників не рівності в суспільстві; ліквідація кріпосництва; національне визволення слов'янських народів; поширення освіти.

Кирило-мефодіївці вважали, що творцем історії є Бог, а її рушійною силою — християнська релігія. Суспільство, на їхню думку, повинно будуватися за принципами первісного християнства (рівність, добро, справедливість, 10 заповідей).

У своїх програмних документах члени товариства ідеалізували минуле України, прикрашали історію козацтва і суспільних відносин («одвічний демократизм і єдність українського народу»). Україні відводили месіанську роль: вона повинна була стати центром слов'янського союзу.

Тактика досягнення цілей у різних течій товариства суттєво відрізнялася: помірковані вважали можливим реалізувати їх еволюційним шляхом, за допомогою реформ, пропаганди, просвітництва. Радикальна частина на чолі з Т. Г. Шевченком виступала за революційний шлях — повстання народу.

Члени товариства, окрім розробки теоретичних документів, займалися практичною діяльністю. Вона була пов'язана з пропагандою своїх поглядів і поширенням програмних документів братства, революційних творів Шевченка, просвітницькою діяльністю, залученням нових учасників, встановленням зв'язків з діячами інших опозиційних рухів.

Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало недовго (до березня 1847 р.), тому розгорнути широкої діяльності не змогло. Про його діяльність царським властям доніс зрадник, і члени товариства були заарештовані і відправлені на заслання в різні губернії Росії під нагляд поліції без права повернення в Україну і з забороною займатися освітянською діяльністю. Найтяжче покарали Т. Г. Шевченка, якого віддали в солдати, заборонивши писати й малювати.

До 30-х років XIX ст. належать початки національного відродження і на західноукраїнських землях. У цей період центром національного руху стає Львів, а його авангардом виступає громадсько-культурне об'єднання «Руська трійця» (з 1833 p.). Його засновники Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький — у той час студенти Львівського університету — розмовляли українською («руською») мовою, звідси й назва об'єднання. Вони боролися проти політичного, соціального, духовного гноблення, за розвиток національної самосвідомості українського народу.

Діяльність «Руської трійці» започаткувала новий етап у розвитку національного руху на західноукраїнських землях, перехід від культурологічних проблем до соціально-політичних.

Дворянський період

Перший період пов’язаний з культурно-просвітницькою діяльністю дворянства козацького походження на Лівобережжі та польсько-українського шляхетства на Правобережжі. В цей час у середовищі освіченого українського дворянства пробуджується інтерес до історичного минулого свого народу, його побуту, звичаїв, обрядів. З’являються праці: “Історія Малої Росії” (1822 р.) Д.  Бантиша-Каменського; “Короткий літопис Малої Росії з 1506 по 1770 рік” (1777 р.) Василя Рубана; “Короткий опис Малоросії з 1734 до 1776 рр.” Олександра Безбородька; “Опис весільних українських простонародних обрядів” (1777 р.) Григорія Калиновського; збірка “Українські народні пісні” (1834 р.) Михайла Максимовича.

Національне відродження  в галузі літератури пов’язане з  творчістю Котляревського (1760 – 1838 рр.), автора поеми “Енеїда” – першого твору нової української літератури, написаного народною мовою.

Основоположником художньої  прози нової української літератури був Г.Ф. Квітка-Основ’яненко (1778 – 1843 рр.), автор творів: “Маруся”, “Сердешна Оксана”, “Сватання на Гончарівці” та інші.

Важливим культурним осередком, навколо якого об’єднувалися літератори-романтики, був Харківський університет. Чільне місце серед них належало М. І. Костомарову (1817 – 1885 рр.) – автору фундаментальних праць з історії України періоду козаччини та визвольної боротьби, а також історичних драм і повістей (“Сава Чалий”, “Переяславська ніч”, “Чернігівка” та інші).

Підвалини українського професійного театру були закладені в Харкові  та Полтаві – важливих на той  час центрах театрального життя  України. В 1808 році після тривалої перерви  поновлюється робота Харківського театру, директором, режисером і актором  якого у 1812 році став Г.Ф. Квітка-Основ’яненко. На чолі Полтавського театру стояв І. П. Котляревський, з ініціативи якого актор М. С. Щепкін був викуплений з кріпацької неволі.

Архітектурне мистецтво  України цієї доби звільнялося від  чужих впливів і продовжувало стверджувати свою самобутність. В  архітектурних спорудах панівні  позиції займав класичний стиль. На початку ХІХ ст. на його зміну  прийшов новий стильовий напрям – ампір. Однак він повинен  був поступитися українським  будівничим традиціям при забудові малих будинків, галерей, ґанків, які набирали своєрідних український прикмет.

Найбільш талановиті скульптори, що вийшли з українського середовища, прославили себе на ниві російського  мистецтва. Серед них І.П. Мартос (1754 – 1835 рр.) родом з Ічні, тепер Чернігівська область, який став професором, а згодом ректором Петербурзької Академії Мистецтв. За півсторіччя своєї мистецької діяльності він створив чимало талановитих скульптурних робіт у бронзі та мармурі, серед них пам’ятники – Мініну і Пожарському у Москві (1804 – 1818 рр.), А. Рішельє в Одесі (1823 – 1828 рр.).

У 1853 р. в м. Києві, на мальовничому березі Дніпра, за проектом скульптора В.І. Демут-Малиновського та архітектора К.Тона був споруджений пам’ятник князю Володимиру Великому. Виконав його відомий російський майстер німецького походження П.К. Клодт (1805 – 1867 рр.).

Важливий внесок у розвиток українського образотворчого мистецтва  зробили Т.Г.  Шевченко (1814 – 1861 рр.) та його послідовники Л.М. Жемчужников (1828 – 1912 рр.) і К.О. Трутовський (1826 – 1893 рр.).

Т.Г. Шевченко був одним  із найвидатніших майстрів українського образотворчого мистецтва. Він досконало  володів технікою акварелі, олії, рисунка  олівцем і пером. Т.Г. Шевченко є  автором понад однієї тисячі творів образотворчого мистецтва. Нажаль, не збереглося понад 165 його творів, у тому числі монументально-декоративні  розписи та скульптури.

Т.Г.Шевченко, як художник-реаліст, одним із перших правдиво змалював життя і побут селянства (“На пасіці” – 1843 р., “Селянська родина” – 1843 р.). Його славетна “Катерина” (1842 р.) написана подібно до народних картин, де кожен елемент зображення є символом. Центральна постать картини уособлює Україну, дуб – її силу та непокору.

Одним із провідних жанрів мистецької творчості Т.Г.Шевченка був портрет. У цьому жанрі  художник створив понад 130 робіт.

На першу половину XIX ст. припадає зародження української національної музики. Виходять у світ перші збірки народних пісень – “Українські мелодії” (1831 р.) М. Маркевича, “Голоси українських пісень” М. Максимовича (1834 р.).

Народницький період

Другий період бере свій початок від виступу на суспільно-політичній арені у 40-х рр. Т.Г.Шевченка й триває до кінця 80-х рр. XIX ст. На даному етапі провідне місце у суспільному житті займає демократична інтелігенція, яка своєю метою ставить «служіння народові».

Навколо Київського університету, відкритого у 1834 р., згуртувалася група  молодих романтиків, які проявляли  великий інтерес до майбутнього  українського народу. В середовищі романтиків особливу роль відіграли  професор університету М.Костомаров, письменник, історик і етнограф П.Куліш, етнограф П.Маркович.

У грудні 1845 р. вони заснували  політичну таємну організацію – «Кирило-Мифодієвське братство». У квітні 1846 р. до товариства увійшов Т.Г.Шевченко. На думку членів товариства всі слов’янські народи мають право вільно розвивати свою культуру, вони прагнуть утворити слов’янську федерацію, столицею якої має стати Київ. Братство виступало за ліквідацію кріпацтва, поширення освіти. У 1847 р. товариство було розгромлено, а його члени заарештовані.

Молода українська інтелігенція наприкінці 50-х – на початку 60-х  рр. створює свої товариства – так  звані громади, головним завданням  яких було поширення освіти (створювали школи з українською мовою  навчання, видавали підручники української  мови). Перша громада була створена у Києві (входили: М. Драгоманов, П. Чубинський, М. Старицький, Т. Рильський, О. Кониський та ін.). Потім такі громади виникли у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі.

Українська національна  ідея особливо виразно прозвучала у  творчості Т.Г. Шевченка та М.П. Драгоманова.

Великий український поет Т.Г. Шевченко залишив глибокий слід в історії духовної культури українського народу, реалістично відобразив у своїх творах життя і побут українського народу, висловив його мрії та сподівання (“Кобзар” (1840 р.), поеми “Гайдамаки” (1841 р.), “Тарасова ніч”, “Гамалія” та ін.).

Творчість Т.Г.Шевченка мала великий вплив на духовну культуру українського народу, вона увійшла  в золотий фонд культури європейської та світової.

Під впливом творчості  Т.Г. Шевченка проходила літературна діяльність цілої плеяди відомих українських поетів і прозаїків. На ниві поезії плідно працювали Л. Глібов, С. Руданський, П. Чубинський, П. Куліш та ін. Демократичний напрям української літератури у прозі представляли Марко Вовчок, Панас Мирний, М. Коцюбинський, І. Нечуй-Левицький, І. Франко, Леся Українка. Їх твори залишили глибокий слід у свідомості народу, сприяли формуванню національних і патріотичних почуттів українців.

Ідеї Т.Г. Шевченка розвивав публіцист, вчений і громадський діяч М.П. Драгоманов (1841 – 1895 рр.). Історична заслуга М.П. Драгоманова полягає в тому, що він став на захист духовності українського народу, виступив проти денаціоналізації, проти заборони царськими указами народної мови. М.П. Драгоманов увійшов в історію культури українського народу як видатний фольклорист. Йому належать наукові праці з історії, фольклору та етнографії: “Історичні пісні малоруського народу” (1874 – 1875 рр.), “Малоруські народні перекази і оповідання” (1876 р.) та ін.