Вишитий рушник

Вишитий рушник для українців є неодмінним атрибутом традиційних народних свят, який повинен бути в кожній українській сім’ї. Будучи народним звичаєм, вишитий рушник всюди супроводжував все життя українця починаючи від народження і до самої смерті. Рушники в українського народу використовувались всюди: на них підносили гостям хліб-сіль, несли дитину до хрещення, при початку будівництва будинку на рушнику піднімали сволок, завжди рушник був на весіллі, з допомогою якого зв’язували руки молодим, бажаючи їм щасливої та міцної сім’ї. Кожна молода українка з дитинства вишивала багато сорочок та рушників, так як за ними оцінювали працьовитість нареченої.

  Історія вишитого рушника починається ще задовго до християнських часів, коли люди розвішували ткані та вишиті рушники у священних гаях, в яких відбувалося їхнє спілкування з богами. В даному випадку рушники були своєрідними медіаторами, тобто посередниками між богами і людиною. Усі кольорові символи, що наносилися на рушники, допомагали людям спілкуватися зі світом, який населений різноманітними духами. Тому наші предки використовували рушники у різноманітних життєвих ситуаціях, враховуючи їх велику силу та магію.

Пізніше рушники ткались та вишивались, щоб вирішити різні проблеми, які виникали в родині. Також виготовлялись рушники під час епідемій різних хвороб.

В українській хаті рушники завжди висіли на покуті в святому місці, де збирається вся родина на трапезу, освячуючи її молитвою. Після запровадженням християнства вони не зникли, а разом почали співіснувати з іконами, прикрашаючи їх. Тому з цього періоду рушник вже мав менше значення, яке з сакральної функції вже набуло декоративної прикраси.

До наших часів зберігся звичай, що при будівництві хати останню крокву на завершення даху заносити на рушниках. Після цього наймолодший з майстрів має поставити на вершину даху вінок, який складається з букету гілок берези або дуба (гілки мають бути не сухі, а свіжі, так як в іншому випадку може загинути рід), разом з квітами, пов’язані рушником, якого для цієї мети мала вишити майбутня господиня дому. Зараз у деяких районах Галичини рушник замінюють кольоровою стрічкою, якою пов’язують віху.

Дуже багату культуру вишиваних рушників ми можемо побачити на Середній Наддніпрянщині. Цей регіон з різних точок зору справедливо називають серцем України.

Для того, щоб зробити готовий вишитий рушник, потрібно було докласти ще багато зусиль та праці. 

 Створення рушника починалось з прядіння ниток та ткання полотна. Рушник завжди в українців був святим, і тому до нього ставились надзвичайно з високою повагою. Для вишивання рушників завжди відбиралось найкраще, найтонше, найбіліше, найвищої якості полотно, купувались дуже дорогі червоні нитки. Якщо порівнювати вишивки, то на старих полтавських, київських, чернігівських рушниках можна побачити багатство червоного кольору, тоді як у вишиванні сорочок, наприклад, вживали червоні нитки набагато менше.

В Україні найбільш поширеною технікою вишивання рушників була і є вишивання хрестиком, яка ґрунтується на лічбі. В цій техніці необхідно рахувати при вишиванні на полотняному переплетінні по канві або контурах, які позначені крапками. Канва також готується з висмикнутих вздовж і впоперек ниток тканини, які утворюють квадрати. При вишиванні хрестиком важливо слідкувати за рахунком ниток тканини. Якщо майстриня помилиться хоча б на одну нитку, то вишивка буде спотворена. Також при вишиванні рушників слід слідкувати, щоб всі верхні стібки перетинали нижні завжди в одному напрямі.