Инвестиционная деятельность

1.Поняття та чиники інвестиційної діяльності

Інвестиційна діяльність — це процес організації інвестування в реально існуючих у країні умовах господарювання. Термін "інвестування" має більш теоретичне значення, визначаючи модель поведінки інвестора щодо нарощування свого капіталу.

Інвестиційна діяльність представляє інвестиційний процес в реальних умовах, з акцентом на організаційні засади його реалізації та управління цим процесом. Як правило, інвестиційна діяльність розглядається  стосовно конкретного інвестиційного проекту та підприємства (юридичної особи), що здійснює інвестиційний процес (рис. 1.1).

Під "інвестиціями" відповідно до Закону України "Про  інвестиційну діяльність" розуміють  кошти, які інвестуються. Це "всі  види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (дохід) або досягається соціальний ефект":

• кошти;

• паї, банківські депозити, боргові зобов'язання, інші цінні  папери;

• нерухомість;

• устаткування, транспортні  засоби, товарно-матеріальні цінності;

• майнові права (щодо матеріальних, нематеріальних і фінансових активів) або права користування;

• інформація у будь-якій формі (документованій, електронній);

• знання, навички, досвід і вміння людей, їх ноу-хау. Інвестиційна діяльність за ознакою типу інвестора розподіляється на:

• інвестування недержавними юридичними особами;

• інвестування фізичними  особами;

• державне інвестування, яке здійснюється органами влади  всіх рівнів за рахунок коштів бюджетів, позабюджетних фондів або позик, займів;

• інвестування державними підприємствами та установами за рахунок  власних і позичених коштів;

• іноземне інвестування, яке здійснюється іноземними фізичними  та юридичними особами.

Суб'єктами інвестиційної діяльності є всі юридичні, фізичні особи, державні та недержавні установи, органи влади України та інших країн, які беруть участь у реалізації інвестиційного проекту.

Рисунок 1.1. Місце інвестиційної  діяльності

Головним суб'єктом  інвестиційної діяльності є інвестор, який вкладає власні, позичені або залучені кошти в об'єкти інвестування, приймає рішення щодо форм і способів їх використання, несе повну майнову та фінансову відповідальність за результати використання інвестованих коштів.

Учасниками інвестиційної діяльності є фізичні та юридичні особи України та інших держав, які забезпечують реалізацію інвестицій на основі відповідних договірних умов з інвестором і між собою. Вони можуть бути постачальниками обладнання, сировини й матеріалів, споживачами продукції проекту, позичальниками, посередниками тощо.

Об'єктом інвестиційної  діяльності можуть бути фінансові, матеріальні  та нематеріальні активи, у які  трансформується інвестований капітал  і які забезпечують зростання  його вартості.

Окрема форма інвестування — інноваційна діяльність, яка передбачає проведення і впровадження науково-технічних розробок в ході реалізації інвестиційного проекту або використання в проекті досягнутих результатів наукових і проектно-конструкторських досліджень, тобто:

• наукові дослідження;

• проектно-конструкторські  розробки;

• випуск принципово нових видів  техніки і технології;

• випуск принципово нових видів  продукції;

• використання нових технологій.

Інвестиційний ринок має свою інфраструктуру, яка забезпечує послуги учасникам ринку, продавцям і покупцям інвестиційних інструментів. Інвестиційний комплекс — це сукупність підприємств, організацій, установ, які своєю діяльністю забезпечують інтереси учасників інвестиційної діяльності. До інвестиційного комплексу входять:

• регулювальні органи державного управління;

• проектні установи (інститути, дослідницькі центри, проектні, конструкторські  бюро);

• банківська система;

• фінансові посередники (інвестиційні банки, компанії, фонди);

•виробничі галузі інвестиційного спрямування: будіндустрія, машинобудування;

• біржі та спеціальні торговельні  системи, організації, що забезпечують інфраструктуру фондового ринку.

У інвестиційній діяльності можна  виокремити три достатньо різні  за характером періоди.

1. Підготовка до інвестування (розробка стратегії, оцінка ринків, вибір проектів, проектні роботи, організація фінансування, стадії погодження, планування та матеріально-технічне забезпечення початку робіт).

2. Реалізація інвестиційного проекту  (трансформація капіталу в активи проекту, оформлення прав власності інвестора, підготовка об'єкта до експлуатації, набір і підготовка персоналу, організація управління проектом).

3. Експлуатація активів проекту,  отримання поточного прибутку, забезпечення  окупності інвестицій, подальша робота об'єкта.

Період часу, за який загальний  накопичений поточний прибуток починає  перевищувати обсяг інвестицій, є  періодом окупності проекту.

У разі фінансового інвестування наведені вище етапи мають інший зміст, але ту саму логіку дій інвестора.

1. Підготовка до інвестування (розробка  стратегії, аналіз фінансового  ринку, вибір інструментів для  інвестування).

2. Безпосереднє інвестування —  формування інвестиційного портфеля  — управління портфелем (проведення  переговорів, підготовка договору на придбання цінних паперів, переоформлення прав власності на цінні папери).

3. Отримання прибутку (отримання  поточних прибутків від цінних  паперів, зростання вартості портфеля, продаж цінних паперів, прийняття  рішень щодо управління структурою  портфеля).

При фінансовому інвестуванні про  період окупності можна говорити тоді, коли інвестор отримує регулярні  поточні доходи від цінних паперів. Якщо інвестор отримує дохід перепродажем цінних паперів, окупність відбувається одночасно з отриманням чистого приросту капіталу на різниці цін придбання і продажу цінних паперів.

Процес управління інвестиційною  діяльністю (планування, організація, прийняття рішень, забезпечення ресурсами, їх раціональне використання, доведення  проекту до кінцевих результатів) визначається терміном інвестиційного менеджменту.

У макроекономічному аспекті інвестиційна діяльність є процесом закладання майбутнього  економіки країни. Чим більші обсяги інвестицій у поточному році, тим  більший може бути обсяг валового внутрішнього продукту країни в майбутньому періоді.

Державне регулювання умов інвестиційної  діяльності є комплексом сфер впливу на поведінку інвесторів за рахунок:

• податкової системи;

•амортизаційної політики, у тому числі методів прискорення амортизації основних фондів;

• державних норм (наприклад, екологічних) і стандартів;

• антимонопольного законодавства;

• визначення умов користування землею, водою та іншими природними ресурсами;

• забезпечення макроекономічної стабільності;

• стабільності та розвитку фінансово-кредитної системи, сприятливих умов для користування позиковими коштами;

• розвитку інфраструктури фондового  ринку.

Макроекономічні умови для інвестиційної  діяльності створюються відповідною  державною політикою, яку реалізують органи центральної виконавчої влади та Національний банк. Для України це передусім Міністерство економіки, Міністерство фінансів, Мінпраці, галузеві міністерства та комітети, Державна податкова адміністрація, Антимонопольний комітет. Держава може брати участь в інвестиційному процесі як безпосередньо, вкладаючи свої бюджетні кошти (централізовані бюджетні інвестиції), розвиваючи підприємства державного сектора економіки, так і опосередковано:

1) впливаючи на інвестиційне  середовище (створюючи макроекономічний  інвестиційний клімат, розвиваючи грошово-кредитну сферу, стимулюючи бюджетними витратами сукупний попит, розвиваючи і регулюючи банківську діяльність, діяльність інвестиційних посередників, фінансуючи і стимулюючи академічну науку, діяльність дослідницьких науково-технічних і проектних організацій) (рис. 1.2.);

2) регламентуючи умови фінансової  та господарської діяльності  підприємств (податки, норми амортизації,  охорона праці, екологічні нормативи,  стандартизація продукції).

Серед першої групи чинників впливу особливе значення мають бюджетна та грошово-кредитна політика держави.

За допомогою податково-бюджетних  важелів встановлюють пропорції  перерозподілу валового внутрішнього продукту країни через бюджет, а  на рівні підприємства пропорції  розподілу прибутку підприємства між  підприємством і державою. Державні витрати забезпечують функціонування держави, державного сектора, охорону громадського порядку та оборону державного кордону, розвиток науки й освіти, медицини тощо. Підприємства створюють ВВП, мають повертати зі свого прибутку достатньо ресурсів для подальшого розвитку і зростання добробуту своїх працівників.

Крім того, розумність податково-бюджетної системи —  міра розумності визначається тезою "держава  має жити за рахунок і в межах  зібраних податків" — є першим індикатором фінансової стабільності в країні. Якщо бюджет є бездефіцитним або короткостроково дефіцитним у межах розумного (1-2 % ВВП), то інвестори можуть сподіватися на подальшу фінансову стабільність. Якщо ні, то це сигнал економіці щодо майбутньої нестабільності: інфляція, девальвація, збільшення урядових боргів, зростання потреби в коштах для обслуговування боргів, зменшення соціальних програм, зниження сукупного попиту, тінізація фінансових потоків і т. ін. У передбаченні цих негативних процесів інвестиційна діяльність гальмується і завмирає до кращих часів.

Іноді за рахунок зростання урядових боргів держава збільшує витрати бюджету, стимулюючи тим самим сукупний попит і створюючи умови для економічного зростання, але це короткостроковий захід. Потрібно виходити з того, що прогнозований в результаті такого стимулювання розвиток економіки (передусім це стосується зростання ВВП) створює умови для збільшення доходів бюджету. І це зростання буде достатнім для того, щоб потім розрахуватися з державними боргами, за рахунок яких було простимульовано економіку.

Рисунок 1.2. Макроекономічні чинники інвестиційної діяльності

 

Водночас надмірний  і довготривалий дефіцит державного бюджету є ознакою майбутньої дестабілізації й гальмування інвестиційної  активності в економіці.

Інвестиційна діяльність базується на наявних вільних фінансових ресурсах у потенційних інвесторів. Обсяги інвестування будуть більшими, якщо у потенційних інвесторів зростають вільні кошти. Цьому може сприяти (або протидіяти) державна грошово-кредитна політика. Це здійснюється через вплив на інвестиційні умови, банківську систему та регулювання грошового обігу. Саме банки є першими інституціональними інвесторами економіки. Вони за своїми функціональними можливостями забезпечують нарощування коштів в економічній системі (гроші роблять гроші) — а це є завдання інвестиційної діяльності.

Національний банк країни має у своєму розпорядженні три  типи інструментів грошово-кредитного регулювання:

• операції купівлі-продажу  урядових цінних паперів;

• норми страхового резервування банківських активів;

• ставка рефінансування Національного банку.

Державні цінні папери випускаються і продаються на первинному ринку для забезпечення бюджетного дефіциту та обслуговування урядових боргових зобов'язань. Але на вторинному ринку уряд може їх купувати й продавати  також для впливу на кількість вільних коштів у інвесторів. Встановлюючи більш або менш вигідні умови дохідності за своїми цінними паперами (змінюючи їх цінову пропозицію), держава стимулює їх викуп або продаж юридичним та фізичним особам і в такий спосіб зв'язує, зменшує кількість вільних грошей чи, навпаки, вивільнює додаткові кошти для фінансового ринку та інвестування.

Відповідно до встановлених Центральним банком норм страхових  резервів комерційні банки частину  своїх коштів мають тримати в  резервах. Зарезервовані кошти не беруть участі в інвестиційній діяльності банку. Змінюючи норму резерву, Центральний банк впливає на інвестиційну активність і спроможність банку.

За офіційно встановленою обліковою ставкою Центральний  банк кредитує комерційні банки. Чим  більшою є ця ставка, тим менше кредитних ресурсів придбають у Центрального банку комерційні банки (невигідно). І навпаки.

Циклічність залишається  поки що основним недоліком ринкової економіки. Періоди економічного зростання  переходять у спади виробництва  та споживання. У цей період зростає рівень безробіття, знижується життєвий рівень і ділова активність. Протидія циклічності, забезпечення рівномірного розвитку є завданням "урядової" політики. У періоди підйому при надмірному інвестиційному "розігріві" економіки, передчуваючи близький економічний спад активності, вдаються до заходів ринкового гальмування інвестиційних намірів підприємств, тобто штучними діями обмежують обіг вільних коштів підприємств: збільшують норми страхових резервів, продають державні цінні папери, підвищують облікову ставку НБУ. Ці дії мають назву політики "дорогих грошей". Навпаки, уряд, воліючи активізувати інвестиційну діяльність, збільшує кількість вільних коштів в економіці: зменшуються норми страхових резервів (частина їх вивільняється для інвестицій), викуповуються державні цінні папери у приватних інвесторів, зменшується ціна (відсотки) кредитних ресурсів Національного банку. Це політика "дешевих грошей".